Червень 2017

Вечоріло. Сонце швидко падало в глибину ріденького переліска. Поодинокі фермерські хати, чорно-білі корови голштинської породи та золотоголові соняхи проводжали нас здивованими поглядами: “І кого це занесло у цю глухомань проти ночі?”

Несподівано машина пригальмувала, а потім хвацько закрутила на подвір’я старезної халупи, яка більше скидалася на хижу дядька Тома або житло небагатої родини часів війни з конфедератами.

Мене, як кота в мішку, привезли на мою першу в Гамериці роботу. Я нічого не знала ні про місцевість, яка розкинулась серед фермерських полів в 45 милях від Чикаго, ні про родину, котрій потрібна була допомога.

Всередині нас зустрів гурт американців, що виглядали, як на мене, переляканими чи збентеженими. Здавалося, тут зібралася уся родина моїх майбутніх підопічних: дві дочки з чоловіками, кузина і двоє їхніх дорослих дітей. Як виявилось, вони вперше шукали працівника для немічних патріархів сімейства.

“Буде нелегко”, – подумала я, внутрішньо приготувавшись до перемовин.

Перекинувшись декількома реченнями англійською з моїми супроводжуючими, вони звернулися до мене:

– What’s your name?

– Where are you from?

– What can you do?

Я відповідала чітко, однозначно і завчено, дотримуючись настанов агенції по працевлаштуванню: балакай що хочеш, тільки не мовчи. Бо не візьмуть.

Далі цих визубрених мною фраз справа не посувалася, тому мені “на мігах” (жестами) запропонували перейти у вітальню, познайомитись зі старенькими.

Тепер вже не на жарт перелякалася я.

У невеликій напівтемній кімнаті один навпроти одного у великих зручних кріслах сиділи похилого віку люди – бабуся і дідусь. З першого погляду було зрозуміло, що обоє хворі і робота буде важкою та виснажливою.

Дідусь, худий як щепка, вже третій місяць помирав від раку легенів (лікарі стверджували, що на цьому світі він довго не засидиться), тому сидів коло величезного кисневого балону, від якого до його носа звивалася пластикова рурка. Товсту бабусю, яку я кликала Ганею (англ. Annie), доля теж “нагородила” цілим букетом хворіб – від діабету до майже повної втрати розуму, тому більшу частину часу вона проводила у кріслі біля телевізора і пожвавлювалася тільки при вигляді їжі на кухонному столі.

В мої обов’язки входив догляд за бідолахами 7 днів на тиждень, 24 години на добу. Згідно з умовами контракту, родина стареньких давала мені два оплачувані вихідні на місяць і кожної другої суботи пополудні відвозила на залізничну колію, звідки я вже потягом добиралася до Чикаго. При мені, але без моєї участі, зійшлися на тому, що мені платитимуть 70 доларів на день (насправді, це оплата за добу: стареньких не можна залишати ні на хвилину, давати пігулки при сильних болях, коли кличуть – вставати вночі і при потребі допомагати добратися до туалету).

За роботу я змушена була віддати ненажерам з агенції праці свою двотижневу зарплатню, яку мені милостиво дозволили вислати після перших двох тижнів “адаптації”. Вже пізніше я дізналася, що угода укладається тільки в усному вигляді, гроші не повертаються і не переходять у кредит у випадку смерті підопічних, різкого погіршення їх здоров’я, переселення у будинок перестарілих чи до лікарні. Думаю, не одна польська агенція праці добре нагріла руки на безправних митарствах наших іммігрантів.

Пізніше я зрозуміла: потрапляючи до Штатів, ми спочатку шукаємо роботу не ту, про яку мріємо, а ту, яка дозволяє нам платити за дах над головою та їжу (прибиральника, посудомийника, навантажувача, доглядача за хворими і божевільними, помічника будівельника, тощо). Потім – допомога родині. І на третьому місці – заощадження на машину, без якої, з американськими відстанями, ти як без рук.

На початку двохтисячних років ще не були поширені “мобілки”, тому ми, знемагаючи від туги за родиною і безперервно ностальгуючи, телефонували в Україну зі стаціонарних – тих, де працювали, і тільки з дозволу родини. За перший місяць, не знаючи про картки чи міжнародні компанії,  я “набалакала” на… 650 доларів.

Так, життя вчило мене шукати альтернативні шляхи для зв’язку з найріднішими.

Коли мене арештували перший раз за водіння автомашини без страхівки (страхівка випадково залишилася в іншій сумці), а я не могла зрозуміло нічого пояснити, я навчилася постійно слідкувати за дорогою – чи поліція не переслідує мене, і перевіряти наявність документів, сідаючи за кермо.

Коли я придбала свою першу автівку, то пізніше дізналася, що “наш” російськомовний продавець добряче “взув” мене. Так я вчилася читати й перечитувати угоди, контракти і на серйозні покупки брати з собою мудріших за мене людей.

Коли я зрозуміла, що ніколи не вирвуся з “обслуговуючого персоналу”, поки не вивчу мови, я зубами вгризлася в англійську мову. Я намагалася читати місцеві газети, повторювала фрази за акторами в серіалах, які любила дивитися баба Ганя, розклеювала неймовірно важкі вирази і афоризми у своїй кімнаті, навіть у ванній та на кухні.

А коли, доглядаючи своїх перестарілих американців, захворіли і померли дві мої подруги – Надя і Ванда – з якими ми часто розмовляли про наші родини в Україні, я швиденько придбала страхівку на здоров’я (350 доларів на місяць).

Ночами мені снилися жахливі сни емігрантів: мене викидають (депортують) з країни і я гарячково шукаю шляхів, як потрапити сюди знову.

Еміграція перевіряла нас на міцність і витривалість. Вона показувала, хто є хто, вчила виживати і співстраждати. Багато моїх подруг за цей час поховали батьків, поодружували дітей і вже допомагали “поставити на ноги” онуків. Багато залишались нелегалами, одинокі і невтішні у своїй самотності. Багато набували серйозних хронічних хворіб і змушені були повернутися на Україну.

Щороку тисячі наших емігрантів прибувають до цієї “країни мрій” із “зеленими картами”, з робочими, гостьовими чи студентськими візами. Їм важко, як колись було нам. Їм страшно. Їм теж сняться жахливі сни, і їх теж часто обдурюють, як обдурювали і нас.

Проте, залишаймося добрими і співчутливими. Допомагаймо тим, хто потребує нашої допомоги. Ділімося з новоприбулими інформацією, розповідаймо про підводні рифи, допомагаймо їм, чим можемо. Допомагаймо один одному.

Тому що ти, я і він – однієї крові. Ми – українці!

Editor's Note