Василь Авраменко: “Український танець – це національна зброя”

Avramenko Vasily KirilovichВін був представником тієї не вельми численної когорти митців, які усвідомлювали значення своєї справи не розумом, а радше серцем, не досвідом, а наче надчутливою інтуїцією. Василь Авраменко намагався увиразнити, примножити та зберегти для нащадків український танець у його фольклорному, первозданному вигляді – ніби своєрідний генетичний код, покликаний упродовж майбутніх століть охороняти ту царину, яку свого часу Ліна Костенко назвала гуманітарною аурою нації, ту царину, яка одвіку й довіку служить могутнім інструментом самоусвідомлення й самоідентифікації. Власне, ту царину, без якої всякий народ загубився б, потонув би, ставши лише безликою порошиною в кривавій і плутаній історії цивілізації. Завдяки Василеві Авраменку – батькові нашого танцю – про багатющу фольклорну спадщину українців дізналися в США й Канаді, в Італії й Німеччині, в Бразилії, Аргентині та Японії. Світ вкотре впізнав українців через їхній танець, музику й  перше кіно.

Василь Авраменко народився 1895 року в оспіваному Нечуєм-Левицьким Стеблеві на Черкащині. Чотирирічним Василько залишився напівсиротою. Батько одружився вдруге, але мачуха, як то часто буває, не дуже дбала про пасинка. У дев’ять років хлопець уже став наймитом у тітчиній родині, а згодом – пастухом сільської череди. Їв що трапиться. Одягався в що прийдеться. Невеселий, але загалом типовий початок життєвого шляху для сільської дитини з бідної сім’ї.

маестро в дії. Авраменко-гуцул
маестро в дії. Авраменко-гуцул

У 1917 році молодий Василь Авраменко приїжджає до Києва, де за сприяння Софії Русової та Людмили Старицької-Черняхівської вступає до музично-драматичної школи М.Лисенка. На країну тим часом накочуються тривожні революційні хвилі – вони то будують, то руйнують барикади на вулицях, і головне – вимагають зробити вибір.

Є відомості про те, що в роки Першої світової Авраменко зустрічався в Мінську з Симоном Петлюрою. Ця зустріч стала доленосною й певною мірою навіть визначила подальше Василеве життя – він стає справжнім апологетом української ідеї та захисником усього українського. Він часто виступає перед солдатами з патріотичними промовами, намагаючись розбудити в серцях віру в перемогу власного народу. У ті роки майбутній балетмейстер і кінематографіст мало не наклав головою  – його нібито врятувала… граната, яку кинув один із приречених до страти прямісінько на стіл, за яким сиділи комісари ревтрибуналу.

У молоді роки Василь Авраменко багато подорожує – разом із уславленим театром Садовського. Чи то сам Микола Карпович, який, до слова, чудово танцював на сцені, чи то лекції знаменитого композитора, диригента й етнографа Василя Верховинця пробудили в Авраменка величезний інтерес саме до українського народного танцю. Пізніше він напише: Український танок не пустощі, він – основний вияв нашої культури, це – національна зброя!

В.Авраменко та О. Кошиць серед танцюристів. 1937
В.Авраменко та О. Кошиць серед танцюристів. 1937

Навіть невдале закінчення визвольних змагань не змогло похитнути віри молодого Авраменка в силу народного мистецтва. 26-річний хореограф формує танцювальну школу в польському Каліші – до того ж, не в театрі, не в філармонії, а просто в таборі для військовополонених. Через цю танцювальну школу, створену українцем на свіжих руїнах національної ідеї, пройшло – за деякими відомостями – близько 1200 осіб. Саме тут, на думку декого з біографів, по-справжньому почався творчий шлях Авраменка-балетмейстера. Він ставив танці здебільшого на історичну тематику: “Запорізький козак”, “Гонта”, “За вільну Україну”. Звісно, що такі мотиви просто не могли залишити байдужим зневірене, пригнічене, підупале вірою українство, розсіяне по таборах, розпорошене по землях, які Польща вже вважає своїми по праву. Зрештою польська влада зачиняє школу, а подальший шлях Василя Авраменка лежить через Західну Україну.

Усього за 5 років життя в Галичині та на Волині Василь Авраменко встигає відкрити не один десяток танцювальних шкіл, дати сотні успішних концертів. Глядачі з подивом відзначають, що український танець – це не завжди розвага або забавка. Авраменко демонструє, що танець, а особливо козацький, – це передусім ідея. Ми чули про український танець  як гопак з горілкою, а скільки було зачарувань, коли побачили танці учнів Василя Авраменка, – так відгукувалася українська преса про концерти в 1923 році.  Проте могутній національний колорит, що ним пронизана чи не кожна хореографічна ідея Авраменка, не дає спокою польській жандармерії. Постійний нагляд, переслідування, а згодом і три арешти змушують його перебратися в Подебради (Чехословаччина) – один із небагатьох тогочасних осередків прогресивного українства. У Чехословаччині Авраменкові доведеться знову все починати з чистої сторінки…

В.-Авраменко-зі-своїми-учнями-у-Вінніпезі.-1928
В.-Авраменко-зі-своїми-учнями-у-Вінніпезі.-1928

28 листопада 1925 року, очікуючи на візу до Канади, Авраменко дає свій останній концерт – у Німеччині. До України хореограф більше не повернеться. Усе його подальше життя пройде у вимушеній еміграції. Він буде першим, хто зуміє поставити український танець на справжній фаховий рівень, він змусить милуватися гопаком, козачком і арканом мало не весь світ. У той час, як Олександр Кошиць демонстрував світові перлини українського хорового співу, Авраменко робив те саме з українським народним танцем.

1926 року починається канадська одіссея Василя Авраменка. Він творить численні танцювальні гуртки, багато концертує – як у Канаді та США, так і в Бразилії та Аргентині. Власне початком його великого тріумфу стала Канадська національна виставка в Торонто: за дванадцятьма виступами колективу Василя Авраменка спостерігала аудиторія з двадцяти п’яти тисяч людей. 1929 рік позначений організацією школи українського танцю в Нью-Йорку. У наступні роки йому та Олександрові Кошицю аплодують зали США, Канади, Ізраїлю та Австралії.

шлюб Авраменка відбувся у США
шлюб Авраменка відбувся у США

Вершиною сценічного мистецтва Василя Авраменка можна вважати концерт 1931 року в нью-йоркській Метрополітен-опері – ця сцена досі по праву вважається найпрестижнішою в світі, – у грандіозній постановці взяли участь понад 500 танцюристів та близько 100 хористів. Зазвичай сценічні дійства Авраменка поєднували в собі балет, музику, театр, хоровий спів, а згодом і кіномистецтво. Прогресивний хореограф використовував найрізноманітніші форми народно-танцювальної, а також сценічної пластики, умів майстерно поєднати різні танці в цілісній балетній драматургії. Саме за кордоном він отримує найвище своє – народне! – звання: батько українського танцю.

Олександр Кошиць про Василя Авраменка: У Авраменка все суто національне, так конденсовано національне, так сміло й гордо зроблене, що коли дивишся на це, то поневолі захоплення заставляє швидше працювати серце, і почуваєш, що за плечима виростають якісь нові крила національної гордості… Вся цінність його роботи полягає в її оригінальності, не тільки в самій ідеї, але й в техніці, і щоб цього не стратити, він повинен сам шукати свої шляхи, свої методи, сам від себе вчитися та удосконалюватися, і я певен, що він це зробить…, він не тільки напише нову сторінку в історії українського мистецтва, але підкладе нову підвалину українського ренесансу.

Сучасники називають Василя Авраменка дивним, натхненним і дуже впертим. Його ніколи не зупиняли жодні фінансові невдачі, та й працював він не для грошей, а тільки для ідеї. У 1930 – 1936 рр. Авраменко створює по всій Америці близько п’ятдесяти танцювальних колективів, цим самим закладаючи підвалини тяглій і плідній традиції українського національного танцю в діаспорі. Навіть Велика депресія, яка ставила під сумнів грандіозні проекти багатьох іменитих режисерів та імпресаріо, не змогла згасити творчого запалу Авраменка. Він береться за нечувано ризиковану річ – кіномистецтво.

25 грудня 1936 року в кінотеатрі “Венеція” на 7 авеню в Нью-Йорку відбувається прем’єра фільму Авраменка “Наталка Полтавка”. Режисерові-дебютанту вдається зробити майже неможливе – залучити значні кошти в економічно найважчі для Америки часи. А потім – ще й улаштувати картині успішний прокат у багатьох містах Америки й Канади. На фільм, який навіть не мав англійських титрів, публіка йшла дуже охоче – шляхетність, волелюбність та висока моральність українського народу, майстерно змальовані в “Наталці Полтавці”, зворушували серця мешканців вільних країн.

Під час показу картини в американській пресі розгортається жвава полеміка. Деякі критики звинувачують Авраменка в тому, що сценарій слабкий, а деякі епізоди містять значні технічні хиби. Дослідник українського кіно за кордоном Роман Бучко зазначає: Лібрето опери не знадобилось для фільму, і нормальні для опери арії в кіно були занадто статичними. Тому постановник вдався до ретроспекції-спогадів Наталки, які все ж не мали достатньої динаміки. Зате в хореографічних сценах Авраменко був у своїй стихії, і власне ці сцени замість того, щоб бути антуражними дивертисментами, найбільше захоплювали глядача і відволікали від перипетій розвитку сюжету.

1938 року Василь Авраменко береться за черговий грандіозний проект – “Запорожець за Дунаєм”. Аби екранізувати славнозвісну оперу Миколи Лисенка, митець звертається до української громадськості Канади з проханням допомогти у зборі коштів – 100 тисяч доларів. Незважаючи на всі зусилля маестро, фільм довелося знімати не в Голлівуді, як праглося, а на майданчиках Нью-Йорка. Проте незалежна американська преса схвально відгукується про стрічку: Українці так прекрасно і природно виконують народну музику і швидкі танки, що напевно повинні були з дитячих років вправлятися, щоб створити такий небуденний фільм. Якщо вас коли-небудь зворушували народні пісні в творах Дворжака, Римського-Корсакова або Ліста, то українські мелодії стануть для вас джерелом свіжої насолоди.

Відомий у ті часи американський кінорежисер Едгар Ульмер, теж задіяний у постановці, згадує: Це було таке, що я не сподівався будь-коли пережити… Коли виконували музичний номер, люди впадали в екстаз. Мені треба було багато часу їх наново заспокоювати. Вони відчували, що коїться диво.

Дехто з мистецтвознавців схиляється до думки, що саме кінострічки Василя Авраменка на українську тематику певним чином підштовхнули аналогічний творчий процес у тогочасній Радянській Україні. Майже паралельний показ кіноопер Василя Авраменка в еміграції та Івана Кавалерідзе в СРСР, звісно ж, змусив критику вдатися до порівнянь та запеклої полеміки. Микола Новак, один із найбільш активних представників кінематографічної когорти Василя Авраменка, переконаний в тому, що …треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша Наталка Полтавка, то не було б і сталінської…

Треба сказати, що в СРСР, попри позірну прихильність до фольклору, показ національної самобутності в творах мистецтва був дозволений лише на зовнішньому, “костюмно-бутафорському”, “лубковому” рівні. У другій половині тривожних тридцятих багато представників так званої  “фольклорної” хвилі, серед яких кобзарі, співаки, письменники, опинилися в зоні дуже пильної уваги “внутрішніх органів”. Творити треба було дуже обережно, аби раптом не помилитися та часом не вийти за межі соцреалістичної ідеології – обов’язкові бравурні увертюри, ідеологічно витримана середина та пафосно-щасливі фінали в дусі “безмежного колгоспного щастя”. З огляду на це творчість діаспорних митців була (бо могла бути) куди вільнішою, несучи і зберігаючи в собі правдивий, а не бездарно підроблений український колорит. А тому так звана творча дуель Авраменка – Кавалерідзе у своїй суті не була власне зіткненням двох мистецьких смаків чи світоглядів, вона була яскравим прикладом протиставлення двох течій, двох ідеологій єдиної української культури, розділеної ментально й географічно.

На порозі старості Василь Авраменко ставав ще дивакуватішим, ще аскетичнішим, аніж був. Друзі згадують, що він не міг спокійно заснути в ліжку, йому було зручніше спати сидячи в кріслі чи на канапі – давалися взнаки постійні переїзди й життя на валізах. Усе життя Авраменко був невиправним ідеалістом. Почуття реальності досить часто зраджувало його. Реалізуючи свої мистецькі проекти по всьому світу, він досить рідко зупинявся в готелях, частіше – у своїх учнів. Йому завше шкода було витрачати кошти на себе. Набирався нових боргів, які з кожним роком усе важче було віддавати – нагадував про себе вік.

Уже на початку 70-х Авраменко пише до свого друга, бандуриста й співака Василя Луціва: Я вже не живу, а доживаю. Чи мені треба так тинятися?.. Сам до себе кажу: Бог дав тобі талант, але розуму не дав. Я міг би мати мільйони, я їх відрікся, а віддав своє життя для служби Україні і її народові – чи то на полі танковім, чи фільмовім, навіть на полі великих фестивалів… цей нещасний Авраменко ані професор, ані доктор, але відчинив двері до найвищих достойників і сказав, що Україна живе…  Хоч тяжка дорога, але я таки несу тяжкий хрест на українську Голгофу, щоб на цій Голгофі засяяло сонце Вільної Української Держави, де Ваша славна бандура і голос заспівають: Вже Воскресла Україна.

1974 року Конгрес Українців Канади відзначив Василя Авраменка найвищою своєю нагородою – Шевченківською медаллю. У 1976 році його вітав радник Президента Америки з етнічних справ Мирон Куропась: Ваші зусилля для українського танцю в Америці є легендарними. Ви зробили більше для збереження нашої української культури, ніж будь-який відомий мені чоловік. Українсько-американська спільнота має перед Вами великий борг за Вашу невтомну енергію, чутливість і Ваші досягнення.

У 1977 році Василь Авраменко особисто подбав про передачу своїх архівів до Державного Архіву Оттави, ніби вже передчував близький кінець. Останні роки життя видатного митця минули на самоті, далеко від України, без родичів, майже без друзів. Помер Василь Авраменко 6 травня 1981 року на 87-му році життя. Через два роки його прах перевезли до рідного Стеблева, аби поховати на місцевому цвинтарі – такою була остання воля померлого.

Я не всезнайко, а тільки чобітьми говорю за наказом пророка Шевченка: Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам. І цим Бог поміг мені прославити Україну.

(Василь Авраменко)

April 2017