Говорять ветерани АТО. “Під час боїв за Дебальцево у день приймали й по 100 поранених з передової…”

image-f9103b526fd5c38200ebbd3b4ce2e664b497126cbdcb5f98b3dfc1488222255e-V

8 серпня виповниться рівно два  роки, як  львів’яни Григорій і Богдан Троцькі пішли на «дембель». Два роки мирного життя для людей, напевно, достатній час, щоби почати потроху забувати усе, що довелося побачити і пережити під час служби у війську. Втім, навіть для представників самої мирної професії (а обидва брати – практикуючі лікарі) це не можливо.

Один з братів, Григорій, говорить: «Усе пам’ятається так, ніби відбувалося учора. Можна хоч щоденник складати.»

Під час зустрічі із кореспондентом «Народної армії» лікар-учасник АТО здійснив своєрідну ретроспективу у повсякдення фронтового шпиталю часів 2014-2015 року.

–  У 2014 році ви із братом були добровольцями? Чи потрапили до війська по мобілізації? Як це відбулося?

В студентські часи в нашій тусовці був дуже популярний анекдот про двох солдатів, які маршируючи плацом, при цьому вголос міркують, чи варто «приколюватись» з сержанта. І тут один каже: «Не варто, бо ми вже один раз з декана «прикололись». Власне, ніхто з нас не бачив себе у погонах, чи роблячи військову кар’єру, хоча обидва свого часу закінчували військову кафедру, що для лікарів було обов’язковим елементом навчальної програми. Інтернатура-робота в лікарні-пацієнти-якісь плани на майбутнє: все життя підпадало під стандартну схему, як у більшості лікарів. Але, у час коли вся країна перебуває перед вибором: бути, чи припинити існування – тут залишається одне: відставити мирні думки і плани та ставати до військових лав. Першим повістку з військкомату отримав я. Мій брат, Богдан, дізнавшись про це так само почав пакувати «тривожну валізу». Власне, 2 серпня 2014 року ми синхронно перетнули поріг військкомату. Тривала третя черга мобілізації, учасникам якої згодом довелося прийняти на себе удар найзапекліших боїв січня-березня 2015 року. Для наших близьких це був, звичайно, складний момент в житті. Але ми свій вибір зробили свідомо і остаточно. В той період , якщо пам’ятаєте, у військкомат стояли черги. Мотивація захищати країну від ворога і патріотизм більшості українців виявились не абстрактними. Власне, такий настрій був і у нас. Рішення прийнято і ми не збирались його міняти, десь пересиджувати. Тому, рідні мусили сприйняти цей факт.  Проводжаючи нас з братом на військову службу, наша мама сказала тоді мудру річ: «Добре, що йдете разом. Приглядайте один-одного і мені буде спокійніше!»

image-ee7fa40e418debe79b105e684814113e5ee35f4ce33561afb0b6bc6471f26e61-V

І як швидко ви опинилися на передовій?

Не скажу, що це було миттєво. Для усіх мобілізованих шлях у район проведення АТО був різним у часі. Ми із братом, до прикладу, п’ять місяців буквально жили «на валізах». Спочатку – збори на одному з полігонів. Так би мовити, для набуття «військового духу». Далі – розподіл у військовий госпіталь у Львові і певний час роботи там. При розгортанні установи зі штатів мирного часу до повнопрофільного військово-лікувального закладу, повірте, роботи вистачало. Я за спеціальністю мирного часу – лікар-неонатолог, тобто мої пацієнти – це новонароджені крихітки, а брат – терапевт. За розподілом ми обидва стаємо відповідно ординатором та старшим ординатором однієї з клінік військового госпіталю. А далі – знову збори на полігоні вже в контексті формування польового шпиталю. Зібрати разом штатних та мобілізованих лікарів, молодший медичний персонал, ознайомити їх з польовою госпітальною матеріальною базою, яка була на той час – це також «квест» неабиякої складності.

Зрештою, яким запам’яталося вам розгортання в районі АТО?

Насамперед, це завантаження у військовий ешелон і півтори доби подорожі залізницею на Схід України. Перша госпітальна бригада – близько 10 осіб. Такий-собі «авангард», який мусив ледь не у чистому полі застовпити місто для дислокації госпітального відділення і розпочати його розгортання. Щоб ви розуміли, наймолодшому лікарю було лише 29, а найстаршому…33 роки! Це був мій брат Богдан, який фактично очолив процес, адже штатний керівник, підполковник, мусив припинити службу за станом здоров’я. Для розгортання було обрано місто-райцентр Красноармійськ (нині Покровськ). На базі ліквідованого педіатричного відділення місцевої лікарні, що обслуговувала працівників залізниці. Сказати, що було важко – не сказати нічого. Більшість госпітального обладнання родом з минулого сторіччя. Було закладено на зберігання, певно ще у часи війни СРСР у Афганістані. Уявляєте собі його стан та практичну придатність до використання. Те саме і з автотранспортом: пара «корчів» (УАЗ-469) і дві «таблетки» (УАЗ-452). Один з моїх колег, оглядаючи, здається, реанімаційне обладнання тоді «чорно» пожартував. Мовляв, таким і убити можна. Але за місяць часу, який нам відвели на розгортання, госпіталь почав повноцінну роботу. Тут велика заслуга лікарського та сестринського персоналу. Усі високопрофесійні та умотивовані фахівці. Не було якихось моральних «бродінь» у стилі: не хочу-не можу-не буду. Усі прекрасно розуміли свою роль і, як у війську кажуть, місце у строю. Хоча в контексті кадрових питань іноді доходило до абсурду. Судіть самі: у нас був мобілізований лікар з Тернополя. Практикуючий хірург-золоті руки, науковець – кандидат наук. Але, він служив строкову службу і не закінчував військової кафедри. Відповідно, призивається він у званні молодшого сержанта і розподіляється на посаду…старшої медичної сестри. Звичайно, що у нас він займався діяльністю відповідно до фаху та умінь: оперував, здійснював лікування. Але ж…І такі випадки не були рідкістю – когось помилково відправляли у війська гранатометниками і таке інше. Власне, потрібно віддати належне керівництву ВМКЦ ЗР, які вишукували таких фахівців та повертали у фронтову медицину. Як результат – ми мали відмінну команду!

WP_20140910_006

А як сприйняли вашу появу місцеві мешканці? Чи не було конфліктних ситуацій?

Скажімо так, по первах це була дивна пересторога. Як би не працювала схема дотримання режиму таємності. Але, всеодно, місцеві дізналися що у їх місті буде квартирувати військова частина. Та ще й з Західної України – справжні бандерівці. Можна лише гадати, який образ намалювала їм російська пропаганда. Але ми намагалися щосили розвінчати ті пропагандистські шаблони. І нам це вдалося, зрештою! Як?! Пам’ятаєте, я говорив про певний архаїзм матеріальних засобів, який був у нас на початку. Так от, це у певній мірі нам посприяло: фактично з перших днів і керівництво ВМКЦ ЗР і мобілізовані лікарі почали підключати до осучаснення наших можливостей волонтерів та меценатів. У госпіталь почали поступати сучасні медпрепарати і обладнання: щось за системою державних закупівель. Щось – як вклад простих українців у перемогу. Посилки надходили в тому числі і з-за кордону. Певна частина цих лікарських засобів не знайшла за стосунку у військово-медичній практиці, однак виявилась дуже дефіцитною у цивільній медицині. Тому ми почали допомагати колегам з місцевої лікарні: ділилися медикаментами, у найбільш складних випадках звертались за допомогою через Інтернет по консультацію до наших колег, у інших регіонах України. Жодного разу не отримали відмови. Якщо був час – самі проводили прийом і консультації місцевого населення. Погодьтесь, що для рівня райцентру, де медична галузь, скажімо відверто, була далеко від ідеалу, раптова поява повноцінної лікувальної установи, де працюють висококваліфіковані лікарі рівня обласних, а іноді регіональних лікарень, і допомога яка надається, підкреслюю, абсолютно безкоштовно – це неабияка знахідка! До слова, напевно найважчі випадки були саме з цивільними. До прикладу: хлопчина 14 років – ураження струмом, страшні опіки і кома. Прийняли, стабілізували, відправили на подальше лікування. Так, поволі, у відносинах з місцевими скресала ця крига. Дійшло до того, що мусили іноді обмежувати кількість прийомних годин для місцевих. Адже звернень було дуже багато, а ми мусили насамперед фокусуватися на наших військових пацієнтах.

Але це не означає, що в госпіталі у Покровську був у переважній більшості мирний уклад життя і служби?

Звісно ж, період 2014-2015 років був дуже «гарячим» для військових лікарів. Особливо важким був час оборонних боїв на Дебальцевському плацдармі, коли за добу могло бути і до 100 пацієнтів. Один телефонний дзвінок і з повідомленням, що з передової вже виїхав транспорт із пораненими. Коротке зведення: кількість, характер ушкоджень і скільки серед них «важкі». І ти вже мчиш щодуху відпрацьовувати протоколи прийому поранених. А подумки рахуєш хвилини і молишся, щоби довезли усіх хлопців живими, адже дороги в районі АТО, особливо взимку, це скоріше напрямки. До того ж військовий медичний автопарк евакотранспорту і досі строкатий – від древніх УАЗів до різнорідного походження волонтерських «бусиків». А декого взагалі привозили у тентованих армійських вантажівках . І от, коли вже чуєш сирену і в прочинені ворота госпіталю влітають перші автівки з пораненими бійцями – емоції відключаються і ти робиш те, що мусиш. Сортуєш, когось відразу в операційну, когось – на перев’язку. Переважна більшість пацієнтів у такі дні це бійці з кульовими та осколковими пораненнями, вибуховими травмами і контузіями тощо. Але, водночас, були важкі випадки респіраторних захворювань, кишкових інфекцій. Іноді це перетворювалось на справжній конвеєр: у дворі приймаємо і розподіляємо, в холі госпітального відділення встановлені стійки з ношами, там відбувається перев’язка і далі через чорний вихід  до евакуаційного автобусу. Коли він заповнювався бійцями, що вже отримали допомогу і могли бути транспортованими далі у тилові госпіталі, транспорт відправлявся. Бо ми знали що в будь яку мить ми мусимо прийняти нову партію поранених. І кожне госпітальне ліжко у нас в такі моменти було на вагу золота. Годі казати, що лікарі та медсестри працювали на межі людських можливостей. Це, напевно, і є той лікарський подвиг.

WP_20140910_007

Чи важко було «повернутися з війни»? Адже посттравматичний синдром рано чи пізно наздоганяє усіх, хто побував на фронті.

Існує надзвичайно багато практик подолання таких станів. Як лікар, скажу, що у кожного цей процес індивідуальний. Наш із братом рецепт був надзвичайно простий – чим швидше почнеш щось робити, тим швидше «відпустить» війна. Буквально за пару тижнів після мобілізації Богдан повернувся до медичної практики. Я також повернувся до викладацької діяльності У Львівському мед університеті та до роботи на медичній фірмі. До того ж, як учасник АТО, я скористався можливістю і вступив на магістерську програму з публічного адміністрування в Українському католицькому університеті. Скоро, до слова, випуск.Родина, близькі, друзі – це також невід’ємна частина адаптації в суспільстві. Однак, все ж є той «хробачок», який постійно гризе з середини: лише там я відчував себе на сто відсотків потрібним і корисним! Тут цього відчуття братерства, впевненості у собі та друзях, потрібності справи, яку ти робиш, на жаль, бракує! Можливо, із часом ця емоційна симптоматика зміниться. Тому ми з колегами, з якими працювали у госпіталі та в АТО, регулярно зідзвонюємось. Виходять на контакт й колишні пацієнти. Це приємно, адже це по чесніше, ніж будь-яка інша нагорода – коли твій труд цінують і пам’ятають! Зазначу, що у моїй гардеробній шафі досі висить на камуфляж. А на поличці – зібраний наплічник, бронежилет та шолом. Якби я не усвідомлював того, що у разі потреби я обов’язково повернусь на фронт, я б напевно позбувся цих речей.

А як колеги сприймають ваш досвід, набутий у АТО? Чи має він практичне застосування у мирному житті?

Почну, напевно, з обов’язковості військової підготовки для лікарів та медичного персоналу. Певний час, завдяки «реформі» вищої освіти в Україні майбутні доктори взагалі її не мали. Можна лише «подякувати» тим, хто бездумно «рубав» навчальний процес. Наскільки мені відомо, зараз поновили обов’язкову військову підготовку для медиків під час навчання у ВНЗ. Але й тут є, на мій погляд, проблеми. З власного досвіду скажу: та теорія, що читали нам колись в контексті військової медицини має віддалену дотичність до того, із чим довелося зіштовхнутись на практиці. Видно, що люди, які розробляли програму, кабінетні науковці, чиї знання базуються, власне, на книжному досвіді. Тому наші практичні спостереження і знання зараз вкрай необхідні для осучаснення процесу підготовки лікарського і сестринського персоналу. До прикладу, я робив доповіді на наукових конференціях, які проводили у медичному університеті. Наскільки мені відомо, колеги, як цивільні, так і військові активно збирають матеріали та дописують, щоби передати досвід польової медицини та організації госпітальної служби майбутнім поколінням лікарів. Спілкуємось і кулуарно зі студентами, які цікавляться військовою тематикою. Тобто ці питання постійно на вустах.

Полковник Володимир Скоростецький (м. Львів)

Фото з особистого архіву Григорія Троцького

Новини України