ГОЛОДОМОР

golodomorНапровесні 1933 року, тільки-но розтала крига на Збручі, ночами раптом стало чутно хлюпання води, шемрання і постріли. Часом на “польський” берег вибиралися худющі, напівроздягнені люди з гарячково палаючими очима. Дійшовши – радше, додибавши – до найближчого села, вони ступали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – їжі. То були селяни “з того боку”, “від совєта”. Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Сил на цей останній ривок у зовнішній світ, отже, і до життя, ставало не у всіх. Крім знесилення, на людей чигали також холодна вода і кулі радянських прикордонників.

Так стало зрозуміло – за Збручем, у “Великій Україні”, розгортається гуманітарна катастрофа. Досі на широкий загал просочувалися тільки неясні свідчення, базовані на приватних розмовах та донесеннях дипломатів, зараз перед очима світу постали живі свідки. Втім, “світ” тоді обмежувався кількома прикордонними, з Радянським Союзом, повітами Другої Речі Посполитої.

Про трагедію мав довідатися великий світ. А дізнавшись – допомогти. Завдання інформування та організації допомоги взяло на себе українське суспільство на Західній Україні. 25 липня 1933 року створили Український громадський комітет рятунку України. Його очолили Дмитро Левицький та Василь Мудрий. Перший – голова українського клубу у польському сеймі, другий – керівник найбільшої української політичної партії, Українського національного демократичного об’єднання.

Комітет заманіфестував про свою появу відозвою “Биймо у великий дзвін на тривогу!”. Але, аби заголовок не залишився тільки красивою фразою, треба було донести звук того дзвону до вух сильних світу цього. Ця місія припала заступниці співголів, депутатці польського сейму Мілені Рудницькій.

Майданчиком для розголосу обрали попередницю сучасної ООН – Лігу Націй, створену після Першої Світової війни як об’єднання представництв незалежних держав. На Лізі Націй збиралися представники всієї Європи і обговорювали – хоч часто так і не вирішували – найважливіші проблеми Європи. Тому Мілена Рудницька контактує з дипломатами, які допомогли б їй винести на трибуни Ліги Націй трагедію України. Для цього вона залучає зв’язки серед жіночих організацій Європи – з 1928 року.

Їй сприяють представники Уряду Української Народної Республіки в екзилі в особі Олександра Шульгина. Лідер ОУН Євген Коновалець допомагає вийти на багатьох важливих учасників – мешкаючи на той час у Швейцарії, він особисто знав багатьох важливих осіб міжнародної політики.

До останнього моменту не було відомо, чи буде допущена до слова Мілена Рудницька. Категорично проти був генеральний секретар Ліги Жозеф Луї Анн Авеноль. Обговорення Голодомору зініціював особисто президент Ліги Йоган Людвіґ Мовінкель, тоді прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Норвегії. Для цього він скористався своїм правом виносити на обговорення будь-яку тему, відповідно до власного бачення. Не останню роль у такому рішенні Мовінкеля зіграла попередня розмова в кулуарах, коли йому розповіли про реалії підрадянської України.

Мілена Рудницька вийшла на трибуну Конгресу. Присутні дипломати почули зовсім не дипломатичні речі: про хліборобів, які вмирають повільною смертю без шматка хліба; про втікачів, які прориваються через холодний весняний Збруч; про дітей без надії в очах… Усе це складалося у один великий факт зумисного вбивства цілого народу на порозі вільної Європи.

Так 29 вересня 1933 року факти Голодомору потрапили на порядок денний сесії Ліги Націй.

Обговорення тривало кілька годин. Мовінкель чотири рази брав слово, переконуючи присутніх організувати допомогу для голодуючої України. Його позиція багато в чому пояснювалася особистим досвідом – президент Ліги Націй довгі роки був співробітником Фрітьофа Нансена, який у 1921 – 1923 роках організував допомогу голодуючим регіонам України. Кілька годин, протягом яких тривала нарада, Мілена Рудницька разом з рештою української делегації простояла у коридорі, очікуючи на результати. Вони були невтішними: попри жах розказаного нею, тільки чотири країни – Італія, Ірландія, Норвегія та Німеччина – проголосували за пропозицію Мовінкеля надати допомогу Україні (формально – уряду СРСР) для боротьби з голодом. Десять країн проголосували “проти”.

Врешті справа була передана Червоному хресту, який запропонував допомогу від свого імені. У відповідь СРСР заявив, що ніякого голоду немає, і жодної допомоги він не потребує. Відповідний лист підписав – у грудні 1933 року – керівник радянського бюро МЧХ Авель Єнукідзе.

Ліга Націй на практиці не була всемогутньою. Після перших років діяльності її авторитет почав стрімко падати, а у другій половині 1930-х, після приходу до влади нацистів у Німеччині та агресії Італії в Ефіопії, і зовсім зник. Ліга Націй так і не знайшла ефективних інструментів для стримування агресивно настроєних диктаторських режимів і – як показала практика – спасувала навіть перед безкровним загарбанням німецькою армією Рейнської демілітаризованої зони. Що вже було казати про громадянську війну в Іспанії чи радянсько-фінську Зимову війну.

Свої претензії до цієї організації мали і українці – у 1923 році Ліга Націй, всупереч “14 пунктам” Вудро Вільсона, фактично узаконила окупацію Західної України Польщею. А в 1933 році Ліга виявилася глухою до вбивства цілого народу. Вдруге вона “оглухне” у 1936 році до трагедії ефіопів, яких наступаючі італійські війська труїтимуть бойовими газами.

Хоч Україна так і не дочекалася допомоги, але після її виступів – а вона не обмежилася Лігою Націй, пізніше виступала у європейських столицях – радянській владі уже складно було виправдовуватися класичним “ми не знали…”. Навіть знамените черчіллівське “Ми не стверджуємо, що ви кажете неправду, але те, що ви кажете, занадто страшне, аби бути правдою” – звучало фальшиво.
Олеся Ісаюк

http://tsn.ua/

Editor's Note