До 70-річчя Акції “Вісла”. “Остаточно розв’язати українське питання в Польщі”

3 _main_ukr

Після встановлення нових кордонів між СРСР та новою комуністичною Польщею в наслідок Другої Світової Війни, тільки 700 000 українців залишилося на території Польщі, тоді коли у часі між війнами на території ІІ Польської Республіки проживало понад 5 мільйонів українців. Із встановленням нових кордонів почалась спільна совєтсько- польська акція “добровільного переселення”. Але скоро вона переоформилась у “насильне переселення.” Все ж таки на січень 1947 року поляки зорієнтувалися, що понад 150 000 автохтонів українців залишилось на території Польщі.

І вже у січні 1947 році Генеральний Штаб Війська Польського (ВП) почав готувати план виселення решти українського населення. 27 березня 1947 р. конкретний план акції виселення підготовлений бригадним генералом Моссором на засідання Державної Комісії Безпеки було затверджено. Наступного дня у засідці Української Повстанської Армії (УПА) загинув польський генерал Свєрчевський. Тільки кільканадцять годин пізніше на спеціальному засіданні Політичного Бюро було вирішено швидкими темпами переселити українців та змішані родини на воз’єднані землі не утворюючи компактних груп і не ближче ніж 100 км від кордону та узгодити операцію виселення з урядами Радянського Союзу та Чехословаччини.

3 --jpeg

16 квітня 1947 р. видано у Варшаві за підписом Міністра громадянської Безпеки бригадного генерала Радкевича та Міністра національної оборони маршала Жимерського “Проект організації спеціальної операції ‘Схід’”, де у першому реченні утаємниченого доручення написано: “Остаточно розв’язати українське питання в Польщі.” Рівно ж недвозначно написано, що Акція переводиться супроти всіх проявів української національності, включно з лемками та мішаними польсько-українськими родинами.

28 квітня 1947 року шість дивізій ВП оточили села, населені українцями. Одночасно підрозділи спецслужб СРСР та Чехословацької прикордонної сторожі заблокували східний та південний кордони Польщі. О 4-ій години ночі Оперативна Група “Вісла” під командуванням заступника шефа генерального штабу ВП бригадного генерала Стефана Моссора розпочала виселення 150 тисяч українців до воєводств північної та західної Польщі.

Акція тривала більше 4 місяців, фактично майже до вересня 1947 р. На 31 липня 1947 р. за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 членів українського руху опору.

1 серпня 1947 р. Таємна Інспекція Державної Комісії Безпеки наказала командувачам Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території без огляду на їх лояльність до держави чи партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб не залишилася жодна українська чи змішана родина. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено туди близько 14 тисяч осіб польської національності.

Мабуть слід додати, що Акція проводилася з насильством. На доручення польської міліції навіть польські селяни знищували цілі українські села вбиваючи дітей і жінок. Арештованих українців, яких судили, вбивали негайно після вироку.
29 серпня 1949 р. урядовим декретом Польща позбавила українців права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там майно.

Я приймав участь у відзначенню 50-річчя Акції “Вісла” у Варшаві 1997 р., де було включено у програму також зустріч представників української громади з тодішнім Президентом Польщі Олександром Кваснєвським. Зустріч була формальна та куртуазна без запевнень чи обіцянок. В час загального відзначення на мене найбільше вражіння зробила особиста розмова з українською молоддю Польщі, а зокрема з молодою українською студенткою, яка у той час студіювала у Варшаві але походила з місцевості переселення на Заході. Вона cказала мені що більшість свого короткого життя вона ховалася і далі ховається з тим, що вона українка, навіть перед своїми друзями однолітками-поляками.

У квітні 2000 р. я мав особисті зустрічі з Президентом Польщі Кваснєвським та з представниками уряду Польщі і Сейму. Зокрема Президент висловив симпатію до української національної меншини та її поневірянь. Були запевнення, що бодай у символічний спосіб будуть направлені деякі наслідки Акції Вісла, повернення релігійних і культурних маєтків, з особливим запевненням про Український Народний Дім у Перемишлі та деякі нерухомості Української католицької церкви. Також обговорювалось надання пенсій потерпілим табору у Явожні.

В 2007 р. сповнилася 60-та річниця Акції „Вісла”. У грудні 2006 р. виготовлено заклик Світовим Конгресом Українців, щодо 60-ої річниці в українській та англійській мовах разом з вимогами до Польщі, подібними до тих, котрі були обговорені з Президентом Кваснєвським ще 2000 р . М’яко кажучи, заклик викликав велике зацікавлення в Польщі та в Україні. Після заклику пішов лист-меморандум до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Сейму Польщі з цими вимогами. Копії цього листа пішли до Ради Европи, Европейського Союзу, Організації Безпеки і Співробітництва в Европі та Організації Об’єднаних Націй. При кінці березня 2007 р. направлено окремого листа до Прем’єр-міністра Качинського, пропонуючи з ним окрему зустріч. 26 квітня 2007 р. отримано відмовну відповідь.

Відзначення в Перемишлі 27-29 квітня 2007 включало подорож до села Павлокома, 40 кілометрів від Перемишля, де на світанку 3 березня 1945 р. відділ Армії Крайової атакував село і вимордував 366 українців. Цей напад і вбивство мав намір вказати: “Тепер тут буде Польща”. Нині Павлокома — село з етнічно однорідним населенням — польським. Відзначення також включало наукову конференцію польських та українських науковців, де представник Польського Інституту Національної Пам’яті намагався пов’язувати Акцію “Вісла” до Волинських подій 1943 року. В неділю рано учасники вислухали літургію у Катедрі Святого Івана Хрестителя і пішли походом на військовий цвинтар у Пікуличах, де перепоховані тлінні останки воїнів приблизно 2000 Української Галицької Армії, полонених та інтернованих у польському таборі, які померли від епідемії дизентерії і тифу у 1920-21 рр. та 47 воїнів УПА ексгумованих з сіл Лишні та Бірчі, які згинули у бою з поляками або були розстріляні поляками ще у 1946 р., але яких справа перепоховання тягнулася до 2000 року. До речі, у грудні 2003 за дорученням керівника державної адміністрації Підкарпатського воєводства були зняті інформаційні таблиці з могил, бо таблиці вказували, що ці воїни боролись проти Польщі і тим, за твердженням поляків, ображали честь та національне почуття поляків, хоча ці написи були узгоджені між Об’єднанням Українців Польщі та польською радою Охорони пам’яті, боротьби та мучеництва.

На завершення відбулася Академії у Катедрі Святого Івана Хрестителя. При цьому треба відмітити, що наша катедра знаходиться у підніжжі колишньої нашої церкви, яку призначено греко-католицькою згідно з Конкордом між Польщею і Ватиканом ще 1925 р., але яка сьогодні від 1946 року несе ім’я костьол Святої Терези і належить Кармелітам. Кілька днів раніше я відвідав костьол і зустрінувся з дивним зображенням, на стінах замість ікон, висять таблиці в пам’ять поляків загиблих з рук банд УПА. Під час мого виступу в підніжному українському храмі мені з голови не відходило, що над головою стоїть польський костьол, по закону український храм з образливими антиукраїнськими написами, немов ще один символ панування поляків над українцями. 15 травня 2007 р. вислано листа до Святійшого Отця Папи Бенедикта ХVІ в справі антиукраїнських написів у Костьолі Св. Терези в Перемишлі. Копії листа пішли до Кардинала Йосифа Глемба, Патріарха Любомира Гузара, Митрополита Івана Мартиняка та до голови ОУП. Отримано схвального листа від Блаженнійшого Патріарха Любомира. Не було відповіді від Святійшого Отця.

Конвенція ООН про запобігання злочину Геноциду і покарання за нього була прийнята і запропонована для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948, тобто після вище визначених актів геноциду 1944-1947 рр., але до декрету позбавлення права на господарства з 1949 р. Вона не має зворотного впливу, одначе вона окреслює, що становить Геноцид. Всі вище згадані події становлять собою Геноцид. Конвенція окреслює його так:

“наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) убивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її…”

Немає найменшого сумніву про намір, що фактично є одним з найголовніших складових елементів даного злочину. При різних світових геноцидах ХХ віку намір не був чітко окреслений у документах. Ні Сталін щодо Голодомору, ані Гітлер щодо Голокосту не окреслювали наміру чітко та документально. Зовсім інакше по відношенню до Акції “Вісла”. Поляки видали документ, хоча утаємничений, про остаточне розв’язання українського питання у Польщі.

Щодо елементу убивства, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення, то підсумки самих поляків за 31 липня 1947 р., мабуть, вистачає: понад 140 000 переселених і т.д. Щодо брутальності, “заподіяння серйозних тілесних ушкоджень” можна податися ще до особистих зізнань свідків:

“Нас перевозили у Явожно. Було нас 75 осіб у транспорті. Після ідентифікації деякі були відділені, а другим було сказано іти у лазні. Там ми мліли, бо наливали на нас холодну і гарячу воду по черзі. А як нас били, коли ми залишали лазні! Немає слів! Старі люди серед нас падали після перших ударів патиками. Нас били також на дорозі до бараків.”

Таких свідчень багато.

За малими виїмками (хіба повернення напівзруйнованого Українського Народного Дому у Перемишлі) , поляки досі не завернули наслідків Акції “Вісла”.

Так, недавно як 26 червня 2016 р. десяток польських молодиків у чорних майках з написом “Бандеру геть” і перекресленим червоною стоплінією фото Степана Бандери напали на похід українців до Пикулицької могили борців за волю України. Поляки кресов’яни йшли поруч походу з вигуками “Перемишль зажди польський.” Кілька напасників вдерлися на вулицю і намагалися зупинити похід. Поліція не реагувала і один напасник під вигуки “Геть з Польщі” роздер вишиту сорочку одному учасникові, який мав синьо-жовту опаску і від організаторів доглядав за порядок. Тоді щойно поліція намагалася розділити напасників від учасників. Щойно прихід ще одного поліційного відділу тяжко озброєного навів порядок.

10 грудня 2016 р. колона польських правих організацій “Маршу орлят перемишльських і львівських”, що відбувалося під патронатом мера міста Роберта Хоми проходила біля Українського Дому у Перемишлі і кричала “смерть українцям”.

І зовсім недавно 26 квітня 2017 р. польські хулігани знищили пам’ятник УПА у Грушовичах. Виявилось, що цей акт вандалізму був санкціонований місцевою владою і регіональними ЗМІ. Це вже не тільки громадянський, але державний вияв антиукраїнського наставлення поляків і Польщі. Цей акт схвалило Міністерство Культури Польщі і Інститут Національної Памя’ті Польщі. Ось так виглядає Польща сьогодні.

Ми прощаємо полякам, бо це наш український християнський обов’язок. Одначе, ми не будемо сприймати шовінізму мовчанкою. Держава, яка уважає себе цивілізованою, має певні зобов’язання перед своїм населенням та міжнародними інституціями — ООН, ОБСЄ, ПАРЄ, РЄ, ЄС. Рівночасно ми прирікаємо ніколи не забути жертв ані нашої прадідівської землі. Ми вимагаємо повернення наших духовних і культурних храмів, церков і будинків, відшкодування за терпіння та працю, втрату власності наших хуторів, лісів, тощо.

Богдан Ігор Антонич син священика, уродженець Лемківщини писав:

“Боюсь згасити світло лямпи, бо може стати ще страшніш, і ніч, розкладена на ямби, у серце вбилась, наче ніж. Ніяк заснути! Кличуть півні, годинник б’є і місяць лине. Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній Батьківщині.”

Лемківщина дійсно трагічна, бо навіть після весни народів в СРСР та сателітів, Лемківщина сьогодні знаходиться не в Україні, а у Польщі серед поляків, які ніколи не будуть її любити. Ми не маємо претензій на суверенітет чи кордони Польщі, але ми зобов’язані при кожній нагоді пригадувати полякам, що це наші землі. Як Богдан Ігор Антонич, кожний українець, лемко, чи бойко, чи гуцул, чи киянин, чи харків’янин ми прощаємо полякам, але не сміємо забути нашу трагічну Батьківщину. Не сміємо заснути. Кличе голос наших предків. Наші сни, наші голоси неспокійні, коли згадуємо нашу трагічну Батьківщину. Акція “Вісла” — це було намагання геноциду, “остаточно розв’язати українське питання в Польщі.”

Винуватих нехай карає найвищий Суддя. У 70-у річницю ганебної Акції “Вісла” згадаймо події і вшануймо потерпілих. Вічна пам’ять загиблим. Честь потерпілим. Слава Лемківщині. Слава Україні!

28 квітня 2017 р.

Аскольд Лозинський

Історія України