Емма АНДІЄВСЬКА: “Моя мрія так і не здійснилася”

Лише цьогоріч, через 17 років з часу першої номінації та 21 – від початку забюрократизованої процедури висунення, їй присудили найвищу з державних відзнак для митців – Шевченківську  премію. Лауреатом Емму Андієвську обрали за п’ять книг – “Міста-валети”, “Бездзигарний час”, “Шухлядні краєвиди”, “Маратонський біг” і “Щодення: перископи”. Утім, це – лише незначна частина її творчого доробку: адже вона видала вже 45 книг – поезій, прози, три романи; створила понад 17 тисяч картин! При цім вважає свій доробок “мінімальним”, бо 38 років відпрацювала на Заході (де працювати доводиться важче, ніж в Україні) на “звичайній роботі”.  

І це – попри важкі хвороби, з якими бореться із дитячих літ: маючи туберкульоз хребта, три роки пролежала у гіпсі з голови до ніг, а потім ще вісім ходила у залізному корсеті – щоб відтяжити хребет. А п’ять років тому лікарі офіційно попередили, що їй залишилося три місяці: “Навіть дали спеціальну книжечку, де описано всі ті страшні муки, в яких я помиратиму. А я її викинула. Нехай самі читають такі книжечки”. Бо їй  ніколи слабувати: стільки всього ще запланувала зробити, що навіть спить здавна лише по дві години на добу!  

Емма Андієвська03

Звідки черпає сили? “А я їх не розтринькую ні на що, як інші… Не ходжу в кафе, в кіно, в театри, не відпочиваю. Не маю ні телевізора, ні мобілки, ні інтернету, ні радіо. Я все поскреслювала, бо не можу собі того дозволити. У мене кожна вільна секунда – це нагода для творчості”. Такий ось простий рецепт успіху унікальної особистості, якій у березні минуло вже 87! Та й днів народження вона ніколи не святкувала: “Головне – не коли людина народилася, а що вона зробила зі своїм життям!”

Перший вибір – доленосний

“За великим рахунком, українські інституції дають відзнаки і премії не тим, хто їх заслуговує. Але в цьому випадку комітет ухвалив гідне рішення. Вже давно Емма Андієвська мала отримати цю премію, бо є творцем нових реальностей, мови, нових підходів, суто унікального, чого ніхто не може повторити”, – наголошує культуролог Тарас Возняк.

І це при тім, що бездоганні українські мова й дух стали результатом її особистого принципового вибору: Емма Андієвська, яка народилася у 1931-му у місті Сталіно (нині Донецьк) у виключно російськомовній родині, вперше почула українську, коли їй було майже 6 років, а вже 12-річною, рятуючись від репресій, мама вивезла її до Німеччини. “Хоча мама мала за собою п’ять генерацій дуже маєтних запорозьких козаків, я про це  довідалась, лише коли опинилась на Заході. В Україні ж мама боялась слово сказати українською. Хто не пережив Сталіна, той не знає, що то був за “рай”. Тож мама вжахнулась  моєму вибору: “Ребьонок омужичіваєтся. Нє смєть! На колєні, на колєні!” Вона плакала за дверима, бо мені боліли коліна, а я, вперта, як чорт, стояла! Отак почалась моя українізація… Я поклялась собі: якщо буду навіть одна у світі українкою, то змушу існувати Україну”, – згадує Андієвська, яка з 1943-го жила у Німеччині й час од часу – у США.

Емма Андієвська – одна із найцікавіших постатей, яку час зберіг для нас, аби продемонструвати, що людина не має права загубитися в чужому світі, коли вже судилося покинути свій. Пробування на чужині не позбавило художницю і письменницю спільності з Україною. Її манера оповідати вибудувана на бездоганному українському синтаксисі. Читаєш речення – як пісню співаєш, бо воно мелодійно перекочується на язиці – і ти просто насолоджуєшся від того, як усе довершено припасовано”, – констатує українська письменниця Оксана Думанська.

“Я не могла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською. Мене питають, чому ви не пишете німецькою? Я відповідаю: німцям не загрожує небуття, а українцям загрожує, – пояснює  пані Емма, яка досконало володіє п’ятьма мовами. – Українцям бракує реальної самостійності. Це така талановита нація, з українців аж пре обдарованість. Але коли я почула, як говорять, то мало інфаркт мене не трафив. Приїжджає з Галичини до Києва, не вміє мовити по-російськи, проте переходить на неї все одно. Я жодного разу такого не робила. В Україні розмовляю тільки українською, у Німеччині – тільки німецькою. Це нормальна повага до тієї країни, де ви живете”.

До слова, є в Андієвської одна давня нереалізована мрія, пов’язана з Україною. Коли вони переїхали з Донецька до Вишгорода, неподалік Києва, мама спершу винайняла селянську хату. “А тоді Вишгород розмовляв лише українською мовою. Зі мною, п’ятирічною, розмовляли 16-річні дівчата і які ж вони були гарні у тих вишиваних сорочках! А в мене такої ніколи не було і досі немає, бо на справжнє не вистачало грошей, а мотлоху мені не треба! То мрія моя так і не здійснилася – я ще ніколи так і не поносила справжньої української блузки!” Попри те, що неодноразово, починаючи з 1992-го, приїжджала в Україну з творчими зустрічами…

андієвська01

Життя як хода крізь стіни

Біографія 87-річної мисткині настільки ж сюрреалістична, як і сюжети її книг та картин, котрі, за її словами, з’являються їй уві сні. “У мене, як висловився один чоловік, комплекс богатирськості: те, що дуже важко іншим, для мене найлегше, – пояснює. – Я завжди, все життя іду там, де найбільший опір. Усе моє життя – це ходіння крізь стіни”.

“З дитинства аж до зрілого віку хвороби приковували мене до ліжка і відмежовували від зовнішнього світу, – розповідає пані Емма. – Проте, усе має інший бік. Завдяки дитячій хворобі я вивчила українську мову – у шість років батьки перевезли мене з Донецька на Київщину, до Вишгорода, бо не сприймала донбаську воду. Тоді ж поклялась, що писатиму тільки українською”. Та хоча хвороби і смерть усе життя переслідували її (шкільну освіту як в Україні, так і в Німеччині здобувала екстерном, а під час взяття радянськими військами Берліна лише дивом уникла групового зґвалтування російськими солдатами). Вона вважає щастям, якщо людина в кожній речі бачить зворотний бік – чорне має біле і навпаки: “Я багато працюю: думаю, кожній людині, затисненій часом і обставинами, все дається набагато швидше – час ущільнюється”.

Андієвську-художницю називають “українським Пікассо”, письменницю ж Андієвську – “епохальним явищем в історії української та західноєвропейської літератури”. Утім, сама вона, визнаючи усі похвали за комплімент, вперто наголошує: “А я не жіночий, і не Пікассо, я – Емма Андієвська! І додає: “Завжди вважала: хочеш бути справжньою – роби своє, не чекаючи, що хтось там оцінить чи не оцінить”.

Як аргумент, що нове завжди сприймається спершу насторожено й неохоче, пані Емма любить розповідати одну притчу. Перед її вікном на моріжку водилося дуже багато шпаків. І раптом на моріжок із якогось відкритого вікна влетіла канарка. Усі шпаки, вражені її яскравістю, ходили навколо неї, а письменниці чулося їхнє невисловлене: цього не може бути, а якщо воно є, то це – загроза нашому існуванню. Митець, що озирається на несприйняття натовпом, ніколи не створить чогось нового, – вважає Андієвська. Він мусить бути адекватним лише самому собі. “Мета мого життя – якомога повніше відтворити дійсність навколо. Її всі бачать, тільки чомусь не помічають”.

Відтак наголошує: ніколи не мала жодного творчого кола. “Я – виродок”, – повторює жартома. У чотири роки склала свій перший вірш. А вже у шість років їй замовили ілюструвати… “Декамерон” Бокаччо! “Принесли три зошити, дали мені деякі інструкції, і я ілюструвала!”

На початку війни її батько, видатний хімік, загинув від рук НКВС – начебто як “німецький шпигун”. “Тоді це не була еміграція: можна було тільки втекти від смерті або не втекти. Мама взяла нас, дітей, за руки і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (кінець 1943 року), “на мигах” впросила німецького солдата, аби дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ…”

І якщо, живучи в Україні, Емма домоглася права навчатися в українській школі, то, переїхавши у Берлін, відмовилась навчатись у гімназії для дівчат: “У гімназії дівчаток навчали вишивати, причісуватись та мило усміхатись. Це не вписувалось у моє поняття освіти. Поставила питання руба: навчатимусь тільки з хлопчиками. Власне тоді я лежала у гіпсі, тож мене рятувала досконала пам’ять: приносили конспекти за місяць, я перечитувала їх і наступного дня складала екзамени”.

Маючи від природи контральто і рятуючись від сухот легенів, Андієвська вже у Берліні, а згодом у таборі переміщених осіб брала уроки… оперного співу. Проте мрію стати співачкою не реалізувала: “Для цього треба було вчитись у консерваторії, а для мене тоді головним завданням було просто вижити… Зате я малюю, як ніхто: не добре, чи погано, але так, як ніхто!”

Й анітрохи не шкодує, що не має спеціальної художньої освіти: “Мій політ фантазії не запрограмований теоріями. Наповнювала свою голову тим, чим вважала за потрібне. У 9 років прочитала усю світову літературу у російському перекладі. У чотирнадцять вже могла читати іноземну літературу мовою оригіналу”.

Емма Андієвська02

Свою Україну ношу, як слимак мушлю

На питання, як їй вдалося не загубитись на чужині, куди потрапила ще дитиною, і залишатись українкою, Е.Андієвська має просту відповідь: “Кожен чого хоче, того й досягає. Для цього треба по-справжньому не тільки хотіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі плигати в рот, а трішки прикладати до того зусиль. Сутність людини формується залежно від її вибору. Неправда, коли кажуть, що людина не має права вибору – вона його має повсякчас”.

Їй довелося робити його не раз. І не лише у дитинстві, коли обрала Україну й її мову за власну. Бо її творчість – попри рідкісну продуктивність – замість шалених прибутків приносить їй лише постійні видатки. Як живопис – бо картини вона лише роздаровує, так і поезія, бо видання більшості книг їй доводиться оплачувати з власної кишені.

“Малярство мене цікавило змалечку, – пояснює пані Емма. – Але щоб малювати, треба купувати дорогі фарби, полотно, мати час… Я давно малюю, першу виставку мала в Мюнхені 1956 року, потім не було грошей займатися цим. Я просто мушу малювати: в мене ось там, у підшлунку, зберігаються всі картини, які тільки треба “витягти” пензликом. Реалізація у творчості – це не хліб, а повітря, без якого я задихнулася б”.

А відтак зізнається: “Я живу в самих боргах, бо ніякий чорт моїх картин не купує, а щороку я видаю по дві книжки… Я ніколи не продавала робіт і не вмію жити на тому світі. Але, якщо хочете справжнє творити, то треба так жити. Мені хочеться передати енергію всім, щоб кожен міг розвинути в собі і робити несусвітенне”.

Та ж ситуація й щодо її книжок: “Я не могла б жити й години з літературної праці – хіба що писала би бестселери. Але тоді я була б змушена підроблятися під ту публіку, а це для мене неприйнятно… Усі свої твори я мусила видавати власним коштом, або коштом українців, які мені жертвували гроші. Скажімо, видання збірки “Риба і розмір” мені цілком зафондували маляри. Роман “Герострати” мені видало видавництво “Пролог” десь аж через два десятки років після написання, й інші романи вийшли спершу в цьому видавництві, а вже затим – в Україні. Про якісь гонорари не могло бути й мови, бо на Заході книжки друкувалися й роздаровувалися – і в тому був увесь сенс моєї праці…”

Та все ж вперто стоїть на своїм: “Я – українка і видавала для України. Перекинчиків в українській культурі занадто багато. Я свою Україну ношу, як слимак мушлю, в ній живу – інакше б я пішла в інші культури, як багато хто з-поміж дуже талановитих людей. Я хочу, щоб Україна була реальна, сильна, позбулася всіх проблем, які її мордують. Бо тоді самореалізація гарантована. Інакше сили знову будуть розпорошені”.

Раніше пані Емма часто приїжджала в Україну. Однак перші відвідини, у 1992-му, її прикро вразили: “Картина, яку тут побачила, нагадувала анекдот: м’ясник є, м’ясарня є, тільки м’яса нема. Досі сподіваюся, що м’ясо наросте, я вірю в молодь, вірю в неймовірну силу і креативність українців. Рекомендацій не даватиму, бо не належу до тих проповідників, котрі підіймають пальчик і кажуть, як кому жити. Хочеш когось повчати – стань для нього прикладом”.

Emma_Andijewska04

А от чого пані Емма точно не збирається писати, так це мемуарів. У мене немає часу навіть закінчити “Лабіринт”! (четвертий роман – Ю.Н.). 30 сторінок я написала ще у 1981 році, а решта 470 – у голові! Усе життя я не мала умов, щоб творити. 38 років мусила працювати – а на Заході праця, як у Чарлі Чапліна у фільмі “Нові часи”; вела господарство, бо була одружена”.

Натомість продовжує писати улюблені сонети – вже є матеріали для 46-ї збірки: “Бо ці сонети мені просто вилітають. Я думаю, що кожна людина приходить на цей світ супергеніальною, тільки вона не завдає собі турботи нею стати”.

І продовжує роздаровувати свої картини. Зокрема, 103 картини подарувала музею Самбора на Львівщині, ще 100 передала у Чернівці для створення музею її імені. Але, як з’ясувалося нещодавно, на Буковині не лише не відкрили самого музею, але й картини зникли невідомо куди…

І дуже багато читає – англійською, німецькою, українською, російською, французькою. “Бо якщо письменник чи поет думає на лаврах спочивати, то лаври відразу такими колючками робляться, що він не витримає, – пояснює. – Мені досі ще все таке цікаве, як того дня, коли я почала читати. Наприклад, прочитала Прохаська “Порт Франківськ” – геніальна річ! Можна було б говорити і про інших, але я не люблю зайвини.

Emma_Cover-1-890x1000

картини Андієвської01

книжка Анді

April 2018