З історії церковного життя перших українських поселенців в Альберті

Ця історія почалася 125 з лишком років тому, коли двоє ґаздів з села Небилова, що у Передкарпатті Василь Єленяк (Ілиняк) та Іван Пилипів прибули пароплавом “Ореґон” до Канади і вирішили тут спробувати щастя. І так їм то сподобалося, що надумали лишитися, півсела родичів перевезти і заґаздувати частину Канади. Історія ця триває досі.

Під час останніх своїх відвідин дому, тобто Львова, я познайомилася на летовищі з двома хлопцями, які летіли в тому ж керунку, що і я, до Канади. Прості і безмежно щирі чоловіки з-під Турки одразу почастували  мене цукерками “Корівка”, яких завбачливо везли із собою у незнані краї добрячий мішечок. Ми розговорилися, я пообіцяла допомогти з усіма питаннями при проходженні митного контролю вже в Канаді, оскільки земляки зізналися, що “не дуже тойво по їхньому”, тобто, не розмовляють англійською.

Мене осінило – єдине, що відрізняє цей сюжет від такого самого сто з лишком років тому – це літак і наявність в кожного з них мобільних телефонів, чотирьох на двох, чомусь. Хлопці їхали вперше, знаючи, що ніби десь там “є якийсь далекий вуйко чийогось колєги”, а так, насправді, у невідомість, маючи один одного, готовність працювати і зарадність. Інше, що відчутно відрізняє цих нових пилипівих та єленяків, – це те, що зарадність тих найперших українців була випробувана суворою канадською землею сповна. Омріяна нова країна привітала їх важкими для обробітку землями та завиванням койотів.

Основною проблемою українських першопрохідців в Канаді було те, що ані попереду, ані позаду нікого не було, і вони були, фактично, залишені самі на себе, і від їхніх вмінь, витривалості та впертості залежало усе. Незнання мови і чужість незнайомців з довколишніх поселень з їхніми дивними звичаями, з одного боку, ускладнювали соціалізацію та адаптацію до нових умов, з іншого, – загартовували і, можливо, навіть частково сприяли збереженню українцями своїх традицій, цінностей та віри в умовах потреби гуртуватися зі своїми людьми.

Сьогодні важко уявити себе самого чи саму з клунками та валізами серед степу в оточенні чагарників і хтозна-яких невіданих небезпек, з самим лише знанням – це моя нова земля, і як я її зумію загосподарити, так і буду мати. Нерідко, після важкої праці, вкладеної у викорчовування дерев та очистку ділянки, виявлялося, що вона не придатна для фермерства, і доводилося збиратися і знову рушати у невідомість на пошуки кращого наділу. А якщо ще уявити, що часто галицькі чи буковинські селяни приїжджали, не маючи уявлення про кліматичні умови Канади, з кількома кожушинами і двома парами чобіт на сім’ю з 5 осіб, а ще не усі, ясна річ, мали з собою столярське чи інше господарське приладдя, то будівництво прихистку ставало справжньою проблемою вже в перші дні на поселенні. Оце усе робить тих перших українських емігрантів героями в моїх очах, не меншими ніж козаки чи уходники із давніх дитячих розповідей.

1. Традиційна ноша, привезена зі Старого Краю – Буковини (Кіцманський район) в кінці 19 століття. Власність авторки.
1. Традиційна ноша, привезена зі Старого Краю – Буковини (Кіцманський район) в кінці 19 століття. Власність авторки.

Життя перших емігрантів минало в умовах щоденної каторжної праці з впорядкування свого “гомстеду”, безгрошів’я, та часто недоброзичливої налаштованості сусідів. Ці “люди в овечих кожухах“ чи просто, “кожухи”, як зневажливо українців  називали інші емігранти, вказуючи таким чином на свою зверхність, власною щоденною працею, непоказною, некрикливою, як мурахи, будували хати за хатами, поселення за поселеннями, церкви за церквами.

Сам факт того, що церкви почали споруджуватися на самих початках появи українських колонізаторів (піонерів, як їх тут називають) в Канаді, є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу. Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і навіть священика, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. “Ми приїхали до Канади 1898 року. Тут була пустеля. Священиків теж не було. До нас доїздив о. Ольшевський, латинського обряду. Відтак приїздили до нас о. Строцький та о. Йоан Тимочко ЧСВВ. Відправа відбувалася переважно в хаті О. Стельмаха. Так було через 6 літ. Вкінци зачали думати про будову церкви”. Зі споминів О. Буга, піонера, одного із засновників парафії св. Михаїла у Лаймстоун, Альберта (“Пропам’ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українців у Канаді”, вийшла друком у 1941 р. Йорктон, Саскачеван. Усі подальші свідчення очевидців узято звідси).  

Українська католицька церква св. Михаїла в Лаймстоун Лейк, Альберта. Сучасна церква 1939, попередня не збереглася.
Українська католицька церква св. Михаїла в Лаймстоун Лейк, Альберта. Сучасна церква 1939, попередня не збереглася.

В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada), до якої на початках належала переважна більшість емігрантів, та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). Відсутність організованого церковного життя і постійної духовної опіки в перші роки українського життя в Канаді ставили під загрозу цілісність української громади, адже нерідко ставали зброєю у руках недоброзичливців, які з різних боків намагалися цю прогалину використати на свій лад. З одного боку, римо-католицькі церковні влади не вітали конкуренцію у формі появи греко-католицьких парафій та священнослужителів, з іншого, користувалися певною дезорієнтацією та неосвіченістю українських емігрантів служителі російської православної церкви, щедро спонсоровані на початках царським урядом, та самовисвячувані сектанти. “В 1903 році появився в Канаді Серафим, що представив себе православним митрополитом. Хто вмів читати друковане, сего за 50 або 25 долярів викроплював у попи. Таких викропленців стало багато по різних околицях. Люди спершу горнулися до серафимщини дуже, бо думали, що то та сама віра і церква, що в Старім Краю. Однак, пізніше зрозуміли, що то не так, а серафимські викропленці пішли до пресвитеріан і дальше ширили між українським народом роздор” (про події в парафії Преображення ГНІХ або Спаса, в околиці Москалики, Альберта).

1 3 (2)
Українська католицька церква Преображення, неподалік Мондеру, Альберта. Оригінальна будівля з 1924 року.

Збереглося немало свідчень про чвари та  розбрат в громадах, підбурювані сторонніми силами, які подекуди завершувалися судовими процесами і гучними сварками. Подібна історія спіткала найдавнішу українську церкву, парафіяни якої належали до поселень в околицях Стар у Альберті. Парафія  Преображення Господнього була заснована в пізніх 1890-х роках групою ранніх емігрантів, серед яких був і знаний Іван Пилипів. До слова, Василь Єленяк  став одним з фундаторів та довголітнім парафіянином Української католицької церкви Різдва Богородиці в Чипмен, Альберта.

Російська православна церква Преображення, Стар-Една, Альберта. Друга церква парафії, 1913 року.
Російська православна церква Преображення, Стар-Една, Альберта. Друга церква парафії, 1913 року.

Церква, будівництво якої завершено у 1899-му році, оригінально була створена як греко-католицька, проте в ранніх 1900-х роках частина вірян виявила бажання перейти в православну віру, приводом до чого стала побутова сварка всередині громади. Якийсь час церква слугувала обидвом групам, та відносний мир не був тривалим. Колотнечею скористалися представники російської православної місії, які прибули з Аляски. Так, невдовзі, сусіди опинилися в суді по два боки. Справа дійшла до найвищої на той час в Канаді судової інстанції  – Верховного суду у Лондоні, який прийняв рішення на користь православних, з тим, щоб оригінальна католицька громада отримала компенсацію у розмірі половини коштів, які пішли на будівництво храму. Найбільша іронія цього випадку полягає в тому, що кошти, які було витрачено на судові витрати, покрили б будівництво кількох церков.

1 5
Українська католицька церква Успення Матері Божої, Стар-Пено, Альберта. Оригінальна будівля згоріла у 1922-му, нова побудована 1924 року за три тисячі чотириста доларів.

Греко-католицька громада не зневірилася і через кілька років у містечку Пено, всього в кількох кілометрах від попередньої святині, постала нова церква Успення Матері Божої. 

 З приводу її заснування знаходимо свідчення Григорія Козяка з Лішор: “Пено уважаю за найстарішу греко-католицьку парафію в Канаді. Хоч назви “Пено” не було від початку. Перша назва тої парафії була “церква коло гуцулів”. Найбільше людей тут поселилося з Калуського повіту. Називають її також “церква коло Тичковського”, бо побудована на його фармі. Початок тої парафії походить з 1897 року, коли то перший український іміґрант І. Пилипів з другими зорґанізували її як греко-католицьку. Пізніше він став православним і церкву потягнув з собою”.

Могила І. Пилипіва на цвинтарі в Стар-Една.
Могила І. Пилипіва на цвинтарі в Стар-Една.
Поховання В. Єленяка на цвинтарі української парафії у містечку Чипмен, Альберта.
Поховання В. Єленяка на цвинтарі української парафії у містечку Чипмен, Альберта.

Така ситуація не була вийнятком, а, радше, доволі поширеною практикою. Подібна доля спіткала ряд парафій, де віряни, часто вихідці з одного села Галичини чи  Буковини, враз опинялися по різні боки барикади, звідки, забуваючи про усі християнські заповіді, вели запеклі баталії, з яких врешті користала третя строна. Деякі історії тягнулися роками. Траплялися і кумедні випадки, як от у парафії містечка Васкетнау в Альберті. Уся громада до спілки купила 2,5 га землі, і щойно цю спільну справу було доведено до кінця, почалися суперечки. Відтак люди поділилися на дві групи, не бажаючи ділити церковне приміщення. 1937 року греко-католики запросили отця правити службу під відкритим небом на землі, яка була у спільній власності з православними українцями. Того ж року формування церковної комісії (екзекутиви) офіційно заснувало українську православну громаду. Перша православна літургія відбулася наступного року в залі над кооперативним магазином, якою користувалися також католики до того моменту, коли перенеслися в більярдний зал.

Українська православна церква св. Володимира, 1937 року, містечко  Васкетнау.
Українська православна церква св. Володимира, 1937 року, містечко  Васкетнау.

Чи не найяскравішим прикладом усієї драматичності суперечностей в громаді Васкетнау був такий собі Іван Кобринько, один із засновників православної екзикутиви, тобто, щирий, ревний православний українець, а його жінка залишилася запеклою греко-католичкою і врешті поставила питання руба, покерувала родинним релігійним життям так, що всенька родина почала ходити до греко-католицької парафії. Попереду гордо шпацерував голова сім’ї.

Якийсь час обидві групи намагалися співжити, аж цю хитку домовленість зруйнував приїжджий отець, який наголосив, що не буде погоджуватися на жодні спільні заходи. Це стало початком відкритої війни між сусідами за право контролювати землю, яка була у спільній власності. У 1940 році православна громада викупила третину в католиків за 200 доларів; католики купили 1,5 га на цвинтар на північному заході, на іншому боці містечка, і побудували свою церкву Зшестя Святого Духа.

Варто додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду. Бувало, що парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів будівельників (як наприклад знаного майстра Янішевського чи англійця Ґордона і його фірму). Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) складала в середньому 15-17 центів за годину. З того ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 доларів на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), й на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 доларів, а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 доларів.

Зі споминів про будівництво церкви Покрови Матері Божої в Редвей, Альберта: “Головним будівничим був Гарпанюк, помічники – Т. Венґер, І. Фарина, Г. Сулима, Г. Сумка, І. Козовий. Возили матеріали всі парафіяни, і теж всі тоді мали зложити грошеві датки по 20 долярів або відробити. Будову скінчено правдоподібно в 1914 чи 15 році”.  Церкви будували по пам’яті, зразком не рідко слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні, їдучи малими містечками вздовж від Манітоби до Альберти, можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.  

Українська католицька церква Покрови, Редвей, АВ.
Українська католицька церква Покрови, Редвей, АВ.

На сьогодні у більшості українських церков у маленьких містечках Альберти вщухли  колишні пристрасті, давно відійшли у засвіти їхні фундатори з перших поселенців, а їх нащадки розпорошилися.

Українська католицька церква Івана Хрестителя, збудовано  1911 р., Куксвіл, АВ на малюнку Парасі Іванець 1970 р., та фото церковної площі вже без церкви, 2017р.
Українська католицька церква Івана Хрестителя, збудовано  1911 р., Куксвіл, АВ на малюнку Парасі Іванець 1970 р., та фото церковної площі вже без церкви, 2017р.

Разом з ними пішло у небуття і життя, яке вирувало колись в українських поселеннях, на фармах – де любилися та сварилися, бідували, женилися, гостилися українські піонери, які за мрією готові були їхати на край світу.

І їхали, щоб зробити ту далеку землю трохи своєю, українською. Як минає життя, так змінюються хвилі української еміграції, її характер, настрій, дух. Хочеться вірити, що ці сьогоднішні поселенці здійснять свій особливий вклад у розвиток цієї країни та й взагалі укаїнської громади. Вони ж бо не самотні серед полів і чагарників, перед ними цілі покоління зі своїми здобутками та невдачами. Важливо вшанувати цих попередників бодай тим, щоб конструктивно використати їх досвід, звернутися до мудрості, накопиченої за понад сторічну історію перебування на цих землях. І хтозна, може у ті поселення та церкви знову повернеться життя.

Велелюдне богослужіння в українській православній парафії Святої Трійці у Редвотер, заснованій 1923 року. Фото 2016 року.
Велелюдне богослужіння в українській православній парафії Святої Трійці у Редвотер, заснованій 1923 року. Фото 2016 року.

P.S. Цим матеріалом маю надію звернути увагу на потребу якщо не реставрації, то бодай дослідження українських сакральних пам’яток, залишених першими поселенцями, на необхідність фото- та відеофіксації, опису, збору можливих свідчень людей, бо часто це єдиний спосіб зберегти їх для історії. Запрошую до співпраці усіх охочих.

Усі фото, використані в матеріалі,  зроблені авторкою.

Articles