Йшли корови гонорові або “На Зелені Свята кожна хата злата”

завантаженняГарна то річ: мати дачу – невеличкий, 5 стандартних сотиків клаптик землі, на яких господар тільки ти, і ніхто більше. Сієш, садиш – що хочеш, збираєш – що вдається, бо, як каже мій сусід Анатолій, весною до роботи ти в черзі перший, а восени, за врожаєм, – уже …надцятий, стоїш після польових мишей, слимаків, усіляких там черв’ячків-комашок, птахів, білок і просто злодюжок. Зате яке ж то задоволення зустріти разом з пташками сонечко, подихати свіжим, настояним на різнотрав’ї повітрям! Та й праця на грядці, як на мене, приносить більше користі, ніж фітнес. А тепер додалася ще ціла низка непередбачуваних приємностей. Це вже з подорожчанням бензину. За три-чотири поїздки на дачу я, до слова, на ринку восени куплю все, що там вирощую, ще й здачу дадуть. Отже, залишається автобус. І ні з чим не зрівнянні процеси: дочекатися, наздогнати, втиснутися, нікому не нахамити (допомагає високорозвинене за роки радянської влади почуття колективізму), щоб не сталося, не втратити почуття гумору і нишком (бо ж навіть перед собою соромно), радіти, що ти, хоч поганенько, але таки їдеш, а ті, що залишилися…

Але навіть така екзотична поїздка має свої переваги. Головна – спілкування з людьми. І, якщо бути уважним, то завжди можна довідатися щось нове й цікаве. Ось цього разу автобус переповнений квітами і зеленим галуззям. Зелена клечальна субота, і всі везуть додому май – галузки дерев, квіти, –яким ввечері прикрасять своє житло. Якась мила жіночка, пов’язана біленькою хустинкою, тягне мене за рукав:

– Сідайте собі тут з краєчку, місця мало, але в ногах правди нема. Ліпше, знаєте, погано сидіти, ніж добре стояти, а тут і стати нема де.

– Я, знаєте, до доньки їду, – продовжила розмову, коли я вже вмостилася з усіма своїми клунками. – Свято завтра. То обіцяла внукам забрати їх трохи в село, на природу. Бо в Зелені Свята, колись ніхто вдома не сидів. То тепер ідуть до бару або ресторану. А нас, малих, батьки брали в ліс або на сіножать, але так, щоб недалеко вода була.

– А чому до води?

– Бо ж то Русалчин великдень надходить! Хіба не знаєте? Та ж у той день русалки виходять з води і починають ходити по землі. Вони блукають у житах, лісах, гойдаються на деревах. А ночами танцюють і навіть співають. Але то дуже небезпечні пісні. Хто їх почує, стає сам не свій. Та й іде на голос. І вже не вертає живим, бо русалки його залоскочують. Тому в Зелену неділю, а потім і цілий тиждень всі йшли до води, де гостилися, і русалкам залишали.

– А мої баба, – в розмову несподівано втручається сусідка, яка сидить перед нами. Жінка на вигляд давно вже розміняла восьмий десяток. Але ще дуже жвава і, судячи з сумок і кошиків, що їх тягла з города, багато працює. Втім, життя в Україні тепер мало кому додає краси, то, може, вона й молодша.

– Ще баба мої, чуєте? – жінка наполегливо відвертає мою увагу від визначення її віку. – То вже дуже давно було. То вони вповідали, що в молодости разом з дівками і молодими жінками розвішували на деревах полотно, щоб русалки брали собі на сорочки. То в русалчин тиждень так робили. А як виймали з п’єца хліб, то гарячий клали на підвіконня, а вікна відкривали, бо тота пара – то найліпший харч для русалок. Борони, Боже, було кинути шкаралупу з яєць до води, бо русалки би мусіли плавати серед того сміття і зараз би помстилися. Сами люди теж у цей час не купались – боялися. А Русалчин великдень настає в четвер, по святах. Вони тоді виходять з води. Щоб їх задобрити, дівки, казали баба, пекли житній хліб на свяченій воді і раненько в четвер ішли в поле. Там ламали той хліб, ділилися ним порівну, а потім кожна несла на свою ниву і клала там для мавок або русалок, ще й примовляла, “щоб жито родило”. Але тепер про то вже ніхто не пам’ятає. От, позамаюют хати та й по всьому, – підвела риску розмові бабуся.

117471

– Ет, позамаюють! Що тепер хто на тому розуміється? – сердито буркнула перша жіночка. – Ось дивіться. Хіба так повинні нині корови йти? – показала рукою у вікно на дівчинку, яка гнала, очевидно, з паші корову з телятком.

– А що їм бракує, тим коровам? – запитала я необачно.

– Як що?! Та ви, певне, міська, то й корови не бачили…

Я відповіла, що хоч і міська, але в дитинстві корови таки пасла, бо росла в селі біля бабусі, яка нікому не давала дармувати. І, чесно кажучи, не зовсім розумію, що тим коровам бракує. Але, почувши магічне слово “міська”, яке в її світосприйнятті, очевидно, було синонімом до “хвора”, жіночка з жалем глянула на мене і почала розповідати:

– Я коли дитиною була, то не знала кращого дня, як Зелена субота. Виженемо собі з сестрою худібку на толоку, ще й сусідську позаймаємо, і чим більше, то краще. Заженемо їх десь на гарну пашу, а самі сядемо і віночки плетемо, пишні такі, широкі, ні квітів, ні молодого гілля не шкодуємо. А коли вже додому час збиратися, позакладаємо вінки коровам на роги й женемо. А корови такі гонорові йдуть, головами направо-наліво кивають. А сусідки на штахети голови понастромляють – худобу виглядають – та й хвалять нас голосно, ще й придивляються, котрій корові вінок краще пасує. А потім широко відчиняють ворота, корови, як королеви, заходять на своє обійстя, теж уже гарно помаєне. З хати виходять усі домочадці, і несуть нам частунок, цукерки або щось печене, дехто й гроші давав. За кожний вінок окремо. Май рубати – то теж ціла вистава була. За ним чоловіки (переважно найстарший в родині) їхали або йшли відразу по обіді, але так, щоб до вечора повернутися і встигнути до заходу сонця помаїти і хату, і в хаті, і стайню, і стодолу, і подвір’я, навіть вози замаювали. На май брали переважно липу або ясен, рідше клен та осику. А тепер… – жіночка махнула рукою, демонструючи безнадію. – Дивіться он якого хабаззя понабирали, – обвела поглядом автобус.

Чесно кажучи, такої великої безнадії я не відчувала, бо звичаї наші таки живуть, але втрачено справді багато. Правда, за дуже великий період.

108464

Зелені свята (Зіслання Святого Духа, Трійця) святкуємо на початку літа. Це одне з найбільших і найгарніших християнських свят – день народження християнської церкви, яка внаслідок зішестя Святого Духа на апостолів знайшла на Сіонській горі свій перший храм, перших проповідників і перших навернених до християнства. Християнські традиції свята полягають в урочистому Богослужінні, поминанні померлих родичів, особливо тих, які загинули не своєю смертю. Зелені свята є також гарним поводом для гостини, головна особливість якої – наявність на столі короваю, залишки якого засушували і додавали потім у весільний коровай, якщо в родині було весілля. А скатертину, на якій він стояв, клали під скатертину на сватанні, щоб приворожити нареченого. Однак, як і всі великі християнські свята в Україні, воно має глибоке язичницьке коріння. Зелені свята – це привітання літа і прощання з весною. Наші предки вірили, що зелень у цей час володіє особливою силою, здатною захистити оселю від різного зла. Оскільки в нашій світоглядній культурі велике місце займає жива природа, деякі дерева вважалися священними, зокрема, липа, ясен, явір, то для встановлення межі, яку злі сили не могли переступити, вибирали, в першу чергу, саме їх гілки. Осику, хоч і не садили біля оселі, теж наділяли незвичайними властивостями. В хаті підлогу встеляли іншими оберегами – аїром (татарським зіллям), полином, м’ятою, мелісою, любистком. Для ще більшої сили зілля освячували в храмі. Не можна було також купатися у водоймах впродовж святок – а це від четверга до неділі і від неділі до четверга, який ще називали Русалчиним великоднем. Вважалося, що в цей час на землю виходять русалки, мавки та інші духи, які можуть нашкодити людям. Тому здійснювалися ритуальні дії, спрямовані на їх задобрювання.

До речі, звичай маїти домівки не тільки український, а, мабуть, загальноєвропейський, бо тягнеться ще від давнього Риму і відомий був у Данії, Швеції, Норвегії, Німеччині, Англії. Цікаво, що подібні звичаї є і в Індії.

Щодо загублених традицій, то відомий етнограф Олекса Воропай згадує про водіння “тополі” як символічної постаті врожаю в хорватській, словенській, чеській, іспанській та німецькій традиціях. Українська тополя – дівчина, вбрана в зелені та барвисті оздоби, яка ходила з цілою ватагою молоді по селу і низько кланялася господарям, бажаючи їм усіляких гараздів. Це був обряд накликання врожаю.

Щодо вінків, то, якщо корів ними подекуди ще заквітчують, дівчата сьогодні роблять це здебільшого на Івана Купала. Втім, шкода, бо обряд цікавий, спрямований на майбутні подружжя, а доброго, як кажуть, забагато не буває.

“Ой, зів’ю вінки та на всі святки…” – співали колись дівчата і починали вити свої вінки ще в четвер напередодні Трійці прикрашати ними голови. Відомий ще й звичай завивання вінків у лісі на березі (з гілок, не відламуючи їх від дерева). В неділю вінки оглядали. Важливо було, щоб вінок не почорнів, бо тоді дівчину підстерігало нещастя. На дереві вінки розвивали, а ті, що їх носили на голові, опускали на воду. Чий вінок найдальше запливе, та дівчина, вважалося, найшвидше заміж вийде. Були й інші ворожіння: у воду кидали тільки зів’ялі вінки і дивилися попливе чи потоне (щастя або біда).

Це, так би мовити, загальні ознаки свята. Звичайно, що кожна місцевість мала свої особливості. Недавно в Чернівцях я познайомилася з дуже цікавим молодим чоловіком. Люди називають його по-різному: хто мольфаром, хто характерником, хто цілителем, тим більше, що народився в сім’ї, де і по батьківській і по материнській лініях в кількох поколіннях були знаючі люди, а ще хтось – просто лікарем.

– Я здобув медичну освіту, – розповідає Павло (хлопець просив не називати його прізвища) – однак зрозумів, що для мене цього замало. Став поглиблено вивчати різні релігії, їх світоглядне, філософське і практичне підґрунтя. Зараз студіюю психологію.

Справді, щоб здобути знання, при чому в різних галузях, які має цей хлопець, іншому життя не вистачить. А він лише сміється:

– Все просто: треба лише дуже захотіти і – перестати лінуватися.

          – Ви народилися і живете на Буковині, на межі з Гуцульщиною, серед природи, яка вже сама по собі є казковою, тож не можете не знати місцевих народних традицій. Розкажіть будь ласка, про Зелені свята. Наприклад, як правильно маїти хату.

– Якщо тільки заради того, щоб зберегти традицію, то як вам подобається. А якщо для діла, то найперше слід обмаїти ворота.

– Межа?

– Так. Ворота це межа всього господарства. Як не перейде зло через межу, то й до хати не втрапить. Саме гілля нічого не допоможе, його треба ще й Словом закріпити, примовити.

– Як саме примовити? Якими словами?

– Колись кожен господар чи господиня сам собі ті замовляння укладав. Бо не слова мають значення, а сила і віра, з якою їх вимовляють. Наприклад, щось таке: в хату – плодорід, на хату – оберіг.

Якщо в хаті є діти, замаюють ще кути: для дівчат – лівий кут, для хлопців – правий. Це щоб вони швидко і вдало поодружувалися. Це клечання засушували і зберігали до наступних Зелених свят. Перед неділею його спалювали і примовляли, щоб згоріла вся нечисть. Адже відомо, що саме в кутах збирається негативна енергетика. Павутиння теж не рекомендувалося збирати, щоб у домі завжди було людно, а також, щоб був достаток.

– І в русалок треба вірити?

– Перед певними святами у наш світ виходять нижні плани або нижні фони. Їх можна назвати по-різному – біси, русалки, мавки, лісовики. Ціль людини – для мирного співіснування домовитися з ними, досягти компромісу. Власне на це спрямовані всі обряди.

– Допомагає?

– Обов’язково. Просто одні роблять це свідомо, інші – несвідомо, дотримуючись певної формули. Тому я не радив би жартувати з такими речами, як культура народу, його світоглядна система, в тім числі й обрядовість.

June 2017