Король Данило, “другий по Соломонові”

danylo01

Про його мужність складено чимало легенд. Зокрема,  що під час облоги польського міста Каліш князь Данило Романович особисто проник за міські мури на розвідку, перевдягнувшись боярином, а обличчя закривши глухим шоломом. Почувши ж, як городяни на своїх зборах сперечаються, здавати їм місто чи ні, князь назвав своє справжнє ім’я і запропонував їм капітулювати перед ним особисто. Вражені його сміливістю й відвагою, поляки й уклали договір з хоробрим воїном.

А ще був направду мудрим і вірним даному слову. Мав Король Данило улюбленого коня Вітра, що не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж кінь постарів, король суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю ока: той, хто сповістить про смерть коня, потрапить у руки ката. Певна річ, смерть на жодні накази – навіть княжі, не зважає. Однак, коли надійшов чорний день, конюха рятував королівський блазень Олелько. Пішов до короля та й каже:
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п’є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно, здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись… Король розсміявся і, замість кари, нагородив Олелька за дотепну витівку.

У незалежній Україні на його честь карбували срібні монети, а його іменем названо  університет в Івано-Франківську, міжнародний аеропорт у Львові та славетну 24-ту окрему механізовану Бердичівську Залізну бригаду, Міжнародне спортивне товариство. Та й цього, як на мене, замало для гідного вшанування першого в історії Русі короля, що відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, яка за часів його князювання стала найбільшою державою Європи й праобразом першої української національної держави.

danylo03-Lviv

У 4 роки – на трон

Уперше на трон Данило зійшов саме у Галичі – хоч і зовсім не надовго – вже у 4-річному віці, на правах спадкоємця загиблого у битві батька, князя Романа. А вдруге – вже за підтримки бояр – у 10 років.

“У 1205 р. відбулося вокняжіння Данила у Галичі, яке на перших порах не викликало заперечень ні в польських, ні в угорських політичних колах, – пише доктор історичних наук Олександро Головко. – Восени 1205 року угорський король зустрівся з матір’ю Данила і Василька Анною в прикордонному галицькому місті-фортеці Саноку і визнав права Романовичів на Галич”.

Не зайве зауважити, що представники князівської династії Рюриковичів часто розпочинали політичну діяльність раніше, ніж дорослішали. До прикладу, у своєму “Повчанні” Володимир Мономах згадує, що він “тружал, пути дея и ловы с 13 лет”. Батько Данила, князь Роман, у 14 років став князем у Новгороді, де показав себе цілком зрілою і здатною для виконання ролі князя людиною у зіткненнях з ворожими місту сусідами. А у шістнадцять – розбив потужне військо суздальського князя Андрія Боголюбського.

Та й на загал, у тринадцять років у представників правлячої еліти чоловічої статі відбувалися важливі зміни: саме в цей час княжич проходив обряд підстригання і посадження на коня (“посаг”), після чого, як про це пише академік Д.Ліхачьов, ставав повнолітнім.

Але, крім володарських, у князів були важливі представницькі функції – уособлення державної влади. І молоді князі починали виконувати їх з моменту свого народження. Надто ж якщо у такому віці молодий княжич втрачав батька. Його повноваження, за звичай, виконував регент (у випадку Данила – його мати, княгиня Анна), але носієм державної влади, незалежно від віку, таки був спадкоємець князівського столу.

Саме таким юним спадкоємцем столу і довелося стати князеві Данилу. Адже 19 червня 1205 р. його батько, галицько-волинський князь Роман Мстиславич загинув внаслідок сутички з дружиною малопольських князів Лешка та Конрада на березі р. Вісла. А на той час Данилові було лише чотири роки…

Утім, владу номінального князя Данила та княгині-регентші не визнали південно-руські князі, що призвело незабаром до втрати Романовичами як Галича, так і Володимира. Відтак на Волині та Галичині до 1211 р. з перервою правили представники чернігівської династії Ігоревичів.

Та Романовичі доклали величезних зусиль, щоб повернути Галич. Зокрема, в 1211 р. у Галичині розгорається багаття великої війни. Галицькі бояри-вигнанці, що втекли в Угорщину від Ігоревичів, “просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила”. Цей заклик бояр відповідав намірам Андрія ІІ, який послав через Карпати велике військо. А за ініціативою княгині Анни на Волині створюється велика коаліція волинян проти князів Ігоревичів, після розгрому яких всі учасники коаліції прибули до Галича, де в Успенському соборі й відбулися урочистості, пов’язані з коронацію Данила на галицькому престолі. Сталося це наприкінці літа – на початку вересня 1211 р.

danylo03-Lviv2

Між Заходом і Сходом

Історики й досі сперечаються про мотиви згоди князя Данила на коронацію. Адже про марнославство в жодному випадку на йшлося. Найпопулярнішим й досі залишається таке пояснення: за тогочасним звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.

Уперше він мав із ними справу ще у 22-річному віці – у битві на Калці, де його поранили в груди. А наприкінці 1245 року, не маючи достатньо сил для війни зі степовиками, Данило вимушений був поїхати в столицю Золотої Орди місто Сарай по ярлик на княжіння й уклонитися ханові Батию. Так князь Данило отримав статус ханського васала: відтоді він не мав платити Орді данину, але мусив висилати своє військо для монгольських походів.

Повернувшись із Сарая, Данило й почав листуватися з Папою Інокентієм ІV щодо організації хрестового походу проти монголів. Понтифік надіслав йому аж сім послань, де називав Данила “найсвітлішим королем Русі”, пропонував свою опіку, спільну боротьбу проти монголів. Натомість, певна річ, зажадав об’єднання Київської митрополії з Римською церквою.

Річ у тім, що у Середньовіччі син князя вважався князем від народження, а от королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.

Тричі прошений у королі

… У грудневу негоду 1253-го абат Опізо, посланець Папи Римського Інокентія ІV, прибув до Дорогочина, міста над Бугом на заході Галицько-Волинського князівства. Він віз із собою папську буллу, що закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу проти монголів під знаменом князя Данила Галицького. А з нею – привіз  Данилові й королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.

Не зайве зауважити, що упродовж попередніх восьми років князь Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше в 1245 році – через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі: він тоді саме їхав на перемовини в Золоту Орду. Відтак між Папою та Данилом зав’язалося тривале листування: упродовж 1246 року курія надіслала Данилу Романовичу згадані 7 листів. Папа обіцяв військову допомогу від католицьких держав. Втративши надію на цю допомогу, Данило перервав листування 1248 року. Удруге – тому що Папа прислав корону, але не оголосив хрестового походу проти монголів. “Що мені вінець, коли татари лютують!” – обурився він.

Відновив ж контакти за посередництва угорського короля 1252 року, коли до кордонів Галицько-Волинського князівства наближалися монгольські орди Куремси. Князь мав намір відмовитися й утретє, та зрештою дав себе вмовити матері, княгині Анні, польським князям, союзникам у щойно розпочатому поході проти ятвягів, та боярам. Зауважимо, краківський архієпископ Прандота був проти коронації, бо остерігався, що Данило спробує захопити всю Польщу, як раніше захопив Люблінську землю.

Коронація відбулася у 20-х числах грудня в дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці. Данилові на той час було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі.

Після врочистої церемонії почалася пишна гостина. На столах були смажений кабан в яблуках й суп з оленини, запечені карасі, пироги з грибами…Запивали все це хмільними медами та грецьким вином. А на десерт подавали млинці з вівса, щедро заправлені медом, який на той час був єдиними солодощами.

Аби вшанувати князя, гості дарували йому подарунки, гідні, на їх думку, короля. Хтось привіз породистого коня, чорного, як ніч, і міцного, як сталь. Хтось – меч, інкрустований дорогоцінним камінням. Проте, найбільше князя здивував подарунок одного з вірменських купців, які в той час масово тікали до Галицько-Волинського князівства від монголо-татарської навали.

Чоловік приніс Данилу Романовичу пиріг, обрамлений золотою короною. А сам пиріг був виготовлений з марципану. “Княже, ми привезли для Вас улюблену страву королів, – сказав купець. – Кажуть, цей продукт Бог створив для себе, але вирішив пригостити ним найдостойніших з правителів”.

Збирач земель, будівничий і дипломат

… Утім, після коронації Данила володарі Центральної Європи так і не підтримали його в боротьбі з монголами. Бо сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, король Данило 1257 року припиняє стосунки з Папською Курією.

І воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. А наприкінці 1254 р. почав військову кампанію проти татар. Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем’янець, потім під Володимир-Волинський і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди. Військо короля звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева, взяло Возвягель, відстояло від татар Бакоту (Поділля) та повернуло зайняті ними міста на Волині.

Згодом, попри поразки, ціною болючих компромісів Данило зміг відстояти свою державу. Призначений замість Куремси Бурундай прийшов на землі Галичини й Волині з великим військом і вимогою: “Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста”. І Данило з братом Васильком змушені були зруйнувати все, що будували довгі роки: розібрали фортифікації Луцька, Крем’янця, Львова. Вдалося зберегти лише Холм. А проте 1260 року загони Бурундая таки покинули Галичину та Волинь…

1264 року король занедужав і помер у Холмі, де й був похований. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його “другим по Соломонові”.

За руським правом

Корону Данила носили окремі його нащадки, тож упродовж століття по його смерті сусіди називали правителів Галицько-Волинської держави “королями Русі”. Онук Данила Юрій І Львович – “король Русі, князь Волині” – на своїй печатці був зображений на троні, увінчаний короною й зі скіпетром у правій руці.

Онук короля Юрія І, Болеслав народився в Польщі й був охрещений у католицькій вірі, але дорослим перейшов у православ’я та взяв ім’я Юрій. Запрошений волинськими боярами на княжіння, він правив Галицько-Волинською державою впродовж 16 років, титулуючись вже “королем Малої Русі”.

По його смерті польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів, однак не зміг його втримати. Відступаючи з міста, він вивіз скарбницю з клейнодами королів Русі, а через дев’ять років остаточно приєднав Галичину до Польського Королівства.

Та ще впродовж століття Руське Королівство зберігало автономний статус. Його жителі судилися за своїм “руським правом”, у Львові карбували власну монету – срібний “львівський квартник” (півгріш) із зображенням лева – герба Галичини – і написом латиною “монета руська”.

Король Русі, а не лише Галицький

Одним з історичних міфів про Данила Романовича є його неісторичне “псевдо” Галицький, відоме від початку ХІХ ст. Адже за все своє життя (повні 63 роки) загальний час його перебування й урядування Галичем становить близько 12,5 року. Він шість разів у буквальному сенсі здобував місто силою…

Чи не першим з професійних істориків використав щодо Данила як прізвисько слово “Галицький” київський дослідник історії, автор біографії князя М.Дашкевич. З його легкої руки це прізвисько й набуло популярності та стало традиційним у науковій та науково-популярній літературі.

Натомість його однофамілець, Я.Дашкевич вважає використання словосполучення “Данило Галицький” науково некоректним. Адже головною історичною заслугою короля Данила Романовича було об’єднання в єдине князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Саме він відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, яка за часів його князювання, маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, була фактично найбільшою державою Європи, праобразом першої української національної держави.

Famous Ukrainians