Лютий 2017

page_1…Свої перші різдвяні свята в Америці я святкувала у старому, мацюпунькому будиночку, що скидався на хатину дядька Тома, де жила така ж, майже сторічна пара – бабуся і дідусь. Обоє були дуже хворі і ледве пересувались по дому, в основному до вбиральні та обіднього столу.

Дідусь вже третій місяць вмирав від раку легенів (принаймні, лікарі стверджували, що на цьому світі він довго не засидиться), тому сидів коло величезного кисневого балону, від якого до його носа звивалася пластикова рурка. Він час від часу запалював цигарку і з насолодою затягувався смердючим тютюновим димом. Я з острахом чекала того моменту, коли ми усі, разом з горобцями, що гніздились на даху, в якусь нещасливу хвилину можемо злетіти в повітря.

Бабусю, яку я кликала Ганею (Енн), доля теж “нагородила” цілим букетом хворіб – від діабету до майже повної втрати розуму, тому більшу частину часу вона проводила у кріслі біля телевізора і пожвавлювалася тільки при вигляді їжі на кухонному столі.

Я доглядала за бідолахами 7 днів на тиждень, 24 години на добу. Згідно з умовами контракту, родина стареньких давала мені два оплачувані вихідні на місяць і відвозила на залізничну колію, звідки я вже потягом добиралася до неймовірно захоплюючого й загадкового Міста Вітрів – Чикаго.

Я не нарікала на життя. Все ж таки я заробляла непогані гроші (70 доларів на добу), коли більшість моїх співвітчизників вирізали з картки прямокутники, на яких було написано “нижня білизна” чи “шкарпетки”, і бігали від одного до іншого магазину (як правило завжди порожнього), в пошуках цих незамінних складових гардеробу людини 20 століття. Я сумлінно працювала, доглядаючи хворих, зубрила англійську, а довгими зимовими вечорами крадькома по телефону пліткувала з такими ж, як я, коліжанками про таких же важкохворих підопічних, їх байдужих дітей, наших залишених дітей та нелегке життя в Україні.

Вони теж не нарікали. Ми знали, що приїхали на заробітки, а за нашими спинами чекають на допомогу цілі родини.

Тому сумною і самотньою я зустрічала своє перше Різдво в чужій країні, в чужому домі, з чужими хворими людьми. Опівночі я відклала убік книжку, запалила свічку і просто помолилася Богу. За здоров’я своєї родини, за здоров’я мами, якій я постійно привиджувалася на вулицях Франківська, за здоров’я дітей, а також за здоров’я моїх коліжанок, які так само, як і я, самотні і невеселі в чужих будинках зустрічали різдвяні свята. Я думала: як би було чудово, щоб Україна так процвітала, як Америка, щоб ніколи не розривалися сім’ї, а діти не росли без батьків, які виїхали на заробітки.

Пригнічений настрій потребував ліків. Побродивши деякий час по хвилях маленького радіоприймача, я зненацька натрапила на хвилю різдвяних колядок. Це був справжній дарунок від Бога! Одразу ж пригадалася бабусина хата з дідухом та пісними варениками, мама, яка завжди перша починала “Бог предвічний нам народився”, наша родина і Україна. Стало тепло і затишно.

Чи не в тому увесь зміст буття, щоб насолоджуватися віковічними простими й безцінними речами, такими як рідна мова, пісня, Різдво й Коляда; щоб пити з цього цілющого джерела, навіть коли доля закинула тебе дуже далеко від рідної домівки?  Насправді важливо, щоб на життєвих тернистих дорогах ми не втратили віри, не розгубили надій, наповнювалися любов’ю; щоб дух рідної землі назавжди став для нас кореневищем і все життя міцно тримав нас на землі.

***

Минули роки, я змінилася й змінилося моє життя в Америці. Але наше Різдво і наша Коляда завжди залишаться для мене тим світлим променем, який єднатиме Небо і Землю.

29 січня Українська католицька катедра св. о. Миколая в Чикаго (парох Богдан Налисник) запросила українців Іллінойсу на святковий концерт “Колядуємо разом”. Саме під час таких “духовних концертів” ми задумуємося про вічне, про сенс життя, радіємо Різдву і народженню Ісуса. Коляда дарує натхнення і радість, любов і віру.  Під купол сторічного собору ангели несли на крилах “Нова радість”, “Народився Бог”, “Пресвятая Маріє”, “Добрий вечір тобі”, “Щедрик”, “На свят вечір” у виконанні дитячого хору катедральної школи св. о. Миколая, хору при парафії Непорочного Зачаття  (Палатайн), хору “Славута” катедри св. о. Миколая, ансамблю бандуристок “Чар-зілля”, школи бандуристів ОДУМу, хору “Ірмос” парафії св. Йосифа Обручника, хору “Благовість” церкви св. Володимира і Ольги, хору Осередку СУМ ім. Миколи Павлушкова. Перед гостями виступив вертеп українського драматичного театру “Гомін” (парафія св. Йосифа Обручника) “Могутній дух Різдва”.

Усі пожертви від концерту призначались на лікування наших солдат в Україні.

                Людині властиво прагнути вічності, шукати в житті мету і натхнення… Але, навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, жити і творити, міцно тримаючись за віру своїх батьків, свою культуру і традиції.  Саме це і є основою українського національного способу життя, національної пам’яті і реалізації української нації у світі.

                І тому, коли ми боремося за мову, в тому числі й наші патріоти в Україні, то це, перш за все, означає, що ми боремось за націю, і наша нація є головним у цій боротьбі.

                “Не той українець, у кого батьки українці, а той, у кого діти українці!”

Editor's Note