Магія Різдва

%d0%b2%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b5%d0%bf-20161_

Різдво ми чекали цілий рік. Це свято було огорнуте такою радістю, таємницею, добром і щастям, що забувалися усі неприємні речі, хвороби, сварки, політичні і економічні “кардибалєти”.

В місті на Різдво було нецікаво. Навіть сніг, якого могло не бути на Новий рік, але який завше покривав землю чистою, як в раю, білою скатертиною на Святвечір, старалися одразу спаплюжити. Його відсували на узбіччя, посипали якимись хімікатами чи піском, і від того ставав сумним і сірим увесь навколишній світ. Не рятувала і ялинка у вітальні, прикрашена блискучими скляними іграшками та цукерками. Кількість цукерок на гілочках катастрофічно зменшувалась з наближенням 1 січня, проте ми дбайливо залишали обгортки, щоб не тріпати батьківські нерви.

В селі, куди ми щороку приїздили на свята, все було по іншому. Усе навколо – поля, хати, дерева, ставок і верби біля ставка – вбиралося в білосніжні шати. Сніг сліпив, залітав за комір, обвалювався на прочищені стежки, але з першої секунди дарував святковий настрій.

Люті заметілі напередодні свят закурювали дороги, зоставляючи по собі чудернацькі замерзлі снігові хвилі, проте вуйко Стах вже чекав нас на величезних санях, запряжених парою гнідих коней, і увесь цей дух морозу, снігу, сіна та навіть запаху кінського посліду, нагадував про Різдво і коляду.

***

Дідо вносив до хати і ставив у кутку під іконами “дідуха” – сніп з пшениці. Скільки ми пам’ятали себе, дідух був той самий, з “головою” і 12 гілками в різні боки. Баба казала, що чим старіший дідух, тим більшу він має силу у захисті родини – це місце перебування духів-предків, а в дім він приносить здоров’я, щастя і добрий урожай.

Красуня-ялинка вже стояла біля широкого бамбетеля, прикрашена горіхами у сріблястому папері, яблуками та пряниками (бамбетель – деревяний диван зі спинкою та боковими ручками; у 19 ст. та на початку 20 ст. на Галичині в розкладений бамбетель клали сіно і на ньому спали). З кухні смачно пахло голубцями, часниковим соусом, смаженою рибою та узваром із сушениць. Мама допомагала ліпити пісні святвечірні пироги (вареники) з капустою, мармулядою і маком, а ми з сестрою спостерігали, як баба терла в макітрі мак до пшениці (на західній Тернопільщині слово “кутя” не вживалося, була просто пшениця). Тертя маку було відповідальною справою: треба було знати, скільки влити запареної води і як притискати макогін, щоб правильно потерти; як потерти, щоб він випустив молочко, і коли можна додавати цукор… Я уважно слідкувала, коли цей ритуал підходитиме до завершення, бо знала – по закінченні цієї важливої справи баба дасть мені облизати макогін.

 Ми із сестрою не могли дочекатися Святої Вечері, бо дивитися на усі ці пляцки, медівники, горішки, грибочки, сухарі (святкове печиво, посипане цукром), перекладанці було понад наших сил. Ми ходили за бабою з кухні до комори, а з комори до нової кімнати (там, де завжди зимно і де, власне, й зберігалися холодці, шинки, ковбаси, кров’янки, сальтисони, вуджені ребра та ще з добрий десяток страв, немислимих в решті світу) і виклянчували “троха попробувати”.

***

Дай Боже добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многії літа!

На Святий Вечір на стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Завиваючи насіння вівса у сріблястий папір для святкового “букету”, я спостерігала, як наша баба розстеляла сіно тонким шаром на столі (аби нагадати про стаєнку у Вифлеємі) та накривала його двома білими обрусами (скатертинами з льону ручної роботи). По кутах під обрус баба ставила зілля та часник, а посередині – струцлю (плетенку, посипану маком) та свічку в горнику, наповненому ярим зерном.

Решту сіна розтрушувалося під столом. Я знала, що після Святої Вечері ми з кузинками поліземо під стіл “квокати”:

– Квок-квок, сорок курок, два когути, нема куди перейти!

– Кво, кво – завтра Різдво!

Так ми закликали хороший приплід та добрий урожай до господи.

***

В цей день нас радувало все: вогники на ялинці, заклопотаність дорослих, запахи з кухенки та кучугури снігу на подвір’ї. Навіть суворі святі з бабиних ікон в рушниках якось веселіше поглядали на білий світ.

Коли на небі з’являлася перша зірка – Вифлеємська зоря, а дідо обійшов всю худобу, ми усі разом навколішки ставали на молитву, проказуючи “Отче наш”, “Богородице, діво, радуйся”. Після дідусевого благословення сідали до їжі. Святу Вечерю починали з куті, яку також ставили в окремій мисочці для покійних родичів.

Такої чистої віри, добра, тихої радості і миру, як на Святий Вечір, не приносили жодні свята року.  Після Вечері ми усі колядували “Нова радість стала, яка не бувала” і дійсно раділи, що уся родина зібралася разом, усі здорові і просимо “Небесного Владаря” дарувати “літа щасливії цього дому господарю!”

Тільки сьогодні, з висоти моїх прожитих літ, я розумію, наскільки дорогими були для мене Різдвяні свята: Вертеп, колядки, посівання, щедрівки, віншування… Сьогодні ми усі радіємо, що ці невмирущі традиції повертаються в Україну – дні милосердя, доброти, всепрощення.

Різдво – це Боже Благословення.

Щиро зичимо усім здоров’я й веселих свят; миру і процвітання нашій неньці Україні.

Христос Рождається! Славімо Його!

Editor's Note