Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські долі

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліІсторичний досвід переконує, що тоталітарні режими всього світу впродовж ХХ століття вдавалися до політики етнічних чисток, а зокрема – переселень, дуже часто й охоче. Винищення вірменів у Туреччині в 1915-1916 рр., голокост євреїв у першій половині 40-х, здійснений гітлерівцями, депортація радянською владою месхетинських турків, чеченців, інгушів, карачаївців, греків та болгар…

Витоки депортації українського населення варто шукати не в Польщі, а в Росії, в СРСР. Саме там акції такого штибу стоять в одному ряду з організованими голодоморами, концентраційними таборами, масовими розстрілами, тотальними арештами, розвиненою системою доносів, винищенням будь-яких натяків на національну ідентифікацію. Це все – ознаки диктатури, ознаки терору.

Загалом усі диктатури світу мало чим між собою різняться. Єднає їх, власне, тільки одне: заради побудови “сильної” держави (читати – утвердження влади) вони готові нищити й топтати інтереси окремих людей, спільнот, цілих націй. Шукати виправдань – марно. Озвучувати причини – варто. Знати – необхідно. Аби історична січкарня вкотре не засмоктала до свого жерла ще одну людину, сім’ю, селище, народ – як жертву видимому, замовчаному, а значить і необхідному злу.

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліЯкщо шукати історичних передумов операції “Вісла”, то доведеться повертатися набагато далі, аніж у ХХ століття. Уже починаючи з XVI ст., якщо не раніше, українсько-польські відносини розвивалися вкрай тяжко, нерівно, а часом і криваво: сутички та озброєні повстання супроти польського гніту позначають майже весь хід нашої спільної історії впритул до другої половини минулого століття. Не зупиняючись детально на польсько-литовській добі, звернемося до 20-30-х років ХХ століття: ліквідація українських шкіл, примусова полонізація, два періоди принизливої пацифікації українського населення, руйнування церков, переслідування будь-яких національних виявів. Треба сказати, 1939 рік стане переломним для політики Польщі щодо ставлення до національних меншин. Після того, як Річчю Посполитою пройде чорний фашистський чобіт, залишивши по собі кілометри колючого дроту та дими крематоріїв, гнів дещо зм’якшиться, ставши майже “милістю”. Проте, не повсюди. Не відразу.

Закінчення Другої світової війни у Східній Європі позначене глобальним переглядом державних кордонів. Тегеранська конференція 1943 року та Ялтинська конференція 1945 серед іншого вирішили питання нових кордонів, врахувавши при цьому інтереси лише “чільних”, панівних націй. Представники СРСР, Англії та США, звісно ж, не переймалися проблемами мешканців українського Підляшшя, Надсяння, Холмщини, Любачівщини, окремих територій Бойківщини та Лемківщини. Ці землі відійшли до Речі Посполитої. Окрім цього, на Кримській конференції схвалили також і необхідність депортації населення з цих місцевостей. “Необхідність депортації” – саме в такій страхітливій та антигуманній подачі. У сорокових такі формулювання, схоже, не наражалися на осуд.

9 вересня 1944 року в Любліні СРСР і Польща підписали угоду з довжелезною назвою – “Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Через рік, у серпні 1945 винесли вже остаточне конкретне рішення: сумнозвісна лінія Керзона визнавалася новим українсько-польським кордоном. Півмільйона українців мали добровільно покинути територію Закерзоння. Наказ про добровільне виселення – здавалося б, абсурд. Ні, історична закономірність. Приклад, показаний Польщі Радянським Союзом. Тоталітарний ніж, яким одна держава навчила користуватися іншу.

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліВласне операцією “Вісла” називатиметься остання, найстрашніша, наймасштабніша хвиля масового переселення українців, яка почалася в квітні 1947 року. Їй передувала так звана перша хвиля – 1945 року. Саме тоді на територію південно-східної Польщі (нові землі!) спрямували три дивізії польської армії. Основна мета – переселення українців.

“Нашу хату спалили і нам одразу сказали швидко зібратись, а там вже сусіднє село горить, то ми похапали, що мали, і нас вивезли. Куди везли, – ніхто не казав. Коли приїхали сюди, то якісь люди тут ще були… Було дві клуні, то в ті клуні людей заводили і розстрілювали. Залишились вони двоє з тіткою, ще двоє михлинців, михлинців ніби не розстрілювали, чогось лише красносадців. Ніби німці розстрілювали, кажуть так, що ніби німці…”, – згадує Надія Луй.

Села горіли повсюди – на території Лемківщини, Холмщини, Надсяння. В одних селах загиблі вимірювалися десятками, в інших – цілими сотнями. У Піскоровичах загинуло 720 людей, у Павлокомі – 365. Загалом у 1945–1946 рр. вдалося виселити майже триста тисяч українців. Варто зазначити, що добровільним – із дуже великою натяжкою! – переселення було лише на самому початку, у 1944. Згодом і повсюдно – примусовим. Так Польща вирішувала “наболіле” українське питання. З кого “знімалися мірки” – хай свідчать спогади очевидців.

“Їхали ми у товарняках три дні. За час дороги дуже добре пам’ятаю воші. Страх як багато їх було у потягу. Заїли вони нас. Одного разу стрийко казав батькові, що спалив частину свого одягу. А тато застеріг його: За тиждень узагалі без одежі лишишся!”згадує Григорій Горох.

У таких товарняках їхали в той час (і раніше, і пізніше) не тільки українці. 1943 – понурий товарняк віз до Алтаю калмиків. 1944 – у таких самих вагонах у бік малозаселеної Киргизської РСР їхали карачаївці. Цього ж таки року в різні кінці Радянського союзу везли кримських татар, вірменів, азербайджанців. На нових місцях усі вони стануть спецпоселенцями, намагатимуться спершу вижити в екстремальних умовах, а потім – звикнути. Тоталітарна січкарня, виплюнувши їх, хапатиме в свої залізні зуби все нових і нових жертв. Переселення українців із польських територій – логічний відгомін, дзеркальне відображення, новий виток агресивної політики, якою СРСР намагався охопити половину світу. Польщі неможливо було встояти…

“Ми жили в Надсянні, у селі Вислок. Нас було в батьків семеро. Ми з братиком Степанком наймолодші. Мені було 10 років, я вже багато чого розуміла. Постійно між людей ходили чутки, що в тому селі хати спалили, у тому – людей постріляли. Ми іноді ховалися в лісі, але потім усе одно поверталися – хата, город, господарство. Восени 1945 у двір зайшли поляки, четверо чи п’ятеро. Батька вдома не було. Вони ногами відчинили двері в хату. Там були я, мама і Степанко. Прямо перед нашими очима поляки звалили маму на долівку й почали бити ногами. Мама крикнула нам – Тікайте! Ми втекли до сусіднього покинутого дворища, залізли в хату, сиділи в припічку, аж поки споночіло. Удома застали закривавлену маму. На щастя, вона була жива. Відливали її водою. Наступного дня прийшли совіти. Пообіцяли, що домовляться з поляками, що нас не виселять. А вже за якийсь тиждень нам дали годину на збори, кинули в телячий вагон і везли. Випустили на Тернопільщині, в чистому полі. Ми там кілька тижнів жили, їли що Бог пошле. Так я тут і досі живу…”, – згадує Марія Лехан.

У лютому 1947 року заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал Стефан Моссор висловиться значуще, аж історично: “Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім’ями по цілих повернених землях, де (вони – прим. авт.) швидко асимілюються”. Хоч і побутує легенда, буцімто причиною переселення українців було вбивство міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Але ж воно сталося лише в березні…

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліНамагання асимілювати, сиріч розчинити представників певної етнічної групи в середовищі панівної нації – той же почерк авторитаризму. Польща кінця 40-х років ХХ століття – якраз така держава, її верхівка збудована за виразно сталінською моделлю: на чолі – Польська об’єднана робітнича партія. Ті ж терористичні методи, замасковані під соціалістичні. Те ж прагнення якнайшвидше прилаштувати суспільство до своїх потреб. Той же панічний жах перед будь-яким виявом інакшості. Власне радянський жах.

Витяг із таємної інструкції: “Основною метою переселення поселенців “В” є їхня асиміляція у новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб цього досягнути. Не вживати у відношенні до цих поселенців окреслення “українець”. У випадку, коли з поселенцями на Возз’єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких безумовно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці із акції “Вісла”. Написано як під копірку – з документів, що в різні часи підписувалися Єжовим, Ягодою, Абакумовим, Берією та й самим Сталіним. А в частині, де йдеться про інтелігентів, відчутний тон мало не самого Лєніна.

28 квітня 1947 року Військо Польське розпочало власне операцію “Вісла”. Переселенців називали – відповідно – переселенцями “В”. Шість польських дивізій оточили українські села. Підрозділи НКВС та Чехословацька прикордонна сторожа заблокували північні й східні кордони. О 4 годині ранку військові під керівництвом Стефана Моссора – загалом 120 тисяч осіб! – розпочали операцію. На те, аби зібрати речі й виїхати зі своїх домівок, населенню давали дві години. Спершу людей звозили на так звані збірні пункти – просто неба, на землі люди жили по кілька днів, чекаючи “селекції” (від слова так і віє гітлерівським фашизмом). Далі – людей відправляли в місця нового поселення. До слова, для операції було вибрано час, коли селяни вже засіяли поля, але врожаю не зібрали…

“…останньої ночі їхнього перебування у с. Сілець Холмського повіту вони позбулися усього – коней, корів, овець, хліборобського знаряддя. Наступного дня сусід-поляк дідовими ж кіньми відвозив нашу родину на виселення. Пам’ятаю, бабця розповідала, як у їхньому селі вчителя школи, якого звинуватили у розповсюдженні листівок проти виселення, упіймали і, прив’язавши за ноги до коня, волочили через усе село… Я пам’ятаю, як зневажливо вимовляли слово “переселенець” тут, у Львові, де мої батьки будувалися і проживали в оточенні місцевих”. – згадує Людмила Демчук.

“Нас вивозили силоміць. Мама зібрала найнеобхідніше. Прийшли, вивели з хати, де залишили нажите роками добро, і повели під конвоєм на залізничну станцію. І ми поневірялися по світу, бо ще йшла війна. Спершу повезли на Одещину, звідси втекли на Тернопільщину, лише згодом пощастило потрапити на Сокальщину. Тоді вважали, що звідти вже рукою додому подати.”згадує Софія Гулявська.

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліЗагалом операція “Вісла” охопила територію 19500 кв.кілометрів. Без огляду на політичні вподобання й міру лояльності до влади. Для тих, хто не погоджувався, а тим більше – ризикував повернутися в рідні стіни, 23 квітня 1947 року рішенням політбюро Польської об’єднаної робітничої партії було створено концентраційний табір Явожно. Цей табір для етнічних українців відрізнявся від Аушвіца тільки тим, що в ньому не було крематорію… Кулеметні вежі, колючий дріт, п’ятиметрові бетонні стіни. Робота – 12 годин на добу. Харчування – півлітровий кухоль кави та шматок чорного хліба. Інколи – це вже заради особливо витонченого знущання – в’язням пропонували пересоленого оселедця, щоб потім кілька годин не давати води. Від спраги люди часто божеволіли. За невиконання норм карали – ставили “на стійку з цеглинами в руках” – широко відомий ГУЛАГівський метод, описаний багатьма радянськими політв’язнями. Відомо кілька випадків самогубства – доведені до відчаю люди кидалися на колючу огорожу, якою проходив струм…

Із 3783 в’язнів Явожно загинуло близько 150.

Операція “Вісла”. Зірвані з кореня: кордони, що перекреслили людські доліУсього в рамках операції “Вісла” було депортовано – за різними підрахунками – від 137 до 150 тисяч людей. Ані Москва, ані – зрозуміло! – Київ жодного протесту проти переселення українців не висловили. Акція цілком відповідала їхній політиці, а відтак не йшла врозріз радянських інтересів. Існує версія, що команда здійснити операцію “Вісла” була негласно дана Москвою. Жодних письмових свідчень про це немає, однак, судячи зі стилістики й “величі задуму”, цілком можна припустити, що акцією керували з Луб’янки. Польща, понівечена війною, хтозна чи зважилася би провернути таке самотужки, та ще й з таким розмахом і нещадністю.

“Я спостерігала тата. Він немов би посірів на обличчі. Я його ніколи таким не бачила… Дерева, високі трави, кущі, кропиви коливалися нам назустріч. Ані одного сліду з якоїсь будівлі тут не має. І врешті ми здається доїхали на місце. Як можна в такому лісі впізнати будь що, а ще місце, де стояла колись твоя хата? Та подиву гідне те, що тато пізнавав по деревах…Тут липа, там грушка…Ми всі повискакували з фіри, ходили по тих кропивах й травах, шукали залишок каміння й знайшли…

– Це точно, де наша хата стояла, – сказав тато.

Разом з братом вони, як не свої, бігали по тому куснику землі…” – згадує Марічка Галабурда-Чигрин.

3 серпня 1990 року польський сенат засудив операцію “Вісла”. У 2002 році Президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу проведення цієї акції. 27 лютого 2007 року польський Президент Лех Качиньський і український Президент Віктор Ющенко у спільній заяві засудили операцію “Вісла”, як таку, що суперечить базовим правам людини. 8 жовтня 2012 року в Польщі взялися за розслідування депортації українців у рамках операції “Вісла”.

Загалом же операцію “Вісла” навряд чи можна вважати випадковим, огульним, нечуваним, кричущим фактом. Це – окрема, але цілком логічна ланка в ланцюгу тоталітарних експериментів ХХ століття, початок яким був покладений репресивною сталінською машиною.

Тоталітарна січкарня досі не зупинилися й не спиниться – допоки знаходитимуться аргументи для виправдання концтаборів. Допоки мешканці однієї держави спокійно жуватимуть хліб, одібраний у мешканців іншої. Допоки можновладці соватимуть туди-сюди державні кордони, геть не маючи на увазі людей, які там живуть.

***

Готуючи статтю, я мав філософську розмову з колишньою спецпереселенкою з Підляшшя, яка просила мене зберегти анонімність. Нічого нового не сказала. Те саме, що й інші – прийшли, били, везли, викинули… Уже майже сімдесят років живе на Полтавщині. Учителювала. Тепер на пенсії. Коли згадує операцію “Вісла”, завжди плаче. Сказала, що дракон прокидається там, де ми самі посіяли його зуби. Упевнена, що жодного пекла – поза земним існуванням – немає, люди самі роблять собі пекло. Просила ніколи не запитувати, по кому подзвін. Подзвін – завжди по нас, тільки по нас самих.

Використані матеріали:

  1. Ярослав Дашкевич. Подзвінне операції “Вісла” (http://www.ji.lviv.ua)
  2. Настя Станко. “Побили всіх, дострілювали, а він між побитими живий зостався” – спогади очевидців про Волинь у 1943” (http://hromadske.ua)
  3. Ти ніколи не повернешся додому: Правда про сумнозвісну спецоперацію “Вісла” стала відома лише через десятки літ (http://perelaznews.blogspot.com)
  4. Операція “Вісла”: Переселення чи депортація? (http://history.vn.ua)
  5. Юрій Гаврилюк. Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії (http://www.istpravda.com.ua)
  6. Людмила Демчук. У пам’ять про депортованих (http://www.pohlyad.com)
  7. У них забрали малу Батьківщину… (http://golossokal.com.ua)

8. Марічка Галабурда-Чигрин. Пам’яті жертв акції “Вісла” (http://memorial.kiev.ua)