Осінній день гарний, як все дитинство

image-8Спочатку ніби і не помітно – ті самі звуки і запахи, ті самі дні і ночі, ті самі стежки і дерева, така ж смачна вода з криниці після хрумких тертих пляцків зі сметаною. Але одного звичайного дня вибігаєш з хати на вулицю і зауважуєш, що ластівки почали літати дуже низько, а сонце сідає в густі хмари, з яких починаються рясні грибові дощі – крапля, дві, три, десять. І вже сонно шумить світ. Лише на підвіконні голосно підстрибують великі краплини. Танцюють від радості.

Розвертаєшся, любуючись грою світла, на післядощовий сад і завмираєш від імпресіоністичних мотивів художника-життєлюба, який всім на радість порозливав багато жовтої, червоної і коричневої фарб. Ранками його старання ледь виднілися з-під густої млаки. Тумани жили своїм життям. Іноді вони були далеко аж біля лісу, а іноді висіли в саду або перед обличчям. Якщо присісти, то між туманами і землею була щілина чистого простору, де серед опалого листя жили крихітні сусіди – гусінь, жучки різних розмірів та форм, мушки, метелики.

Їх так само вабили наші грушки, сливи, антонівка. Існування щілин між землею і густими туманами я відкрив у процесі пошуку опалих венгерок. Ними, не дивлячись на всі заборони бабців, часто розпочиналися мої жовтневі ранки. Венгерки у нас росли двох видів – дрібні і більші. Дрібні родила старша і значно більша сливка, яка щороку щедро плодоносила. Вони на смак були солодшими. А, котрі впали, то виглядало, що під зморщеною синьою шкірочкою їх наповнював виключно цукровий сироп.

Молодша венгерка росла ближче до малин і могла похвалитися більшими плодами. З них крутили компоти. Зрештою, поки були дрібні венгерки, то більші нас не цікавили. Великі ставали в пригоді засніженими зимами, коли ми тягали їх з компотів. А в жовтні всі зусилля кидалися поїсти малих. Їх збирали кожного ранку у невеликий мідний таз з написами латинкою довкола. Якщо таз назбирувався повний, то його клали на імпровізовану з кількох цеглин кухню, яка щороку споруджувалася на початку городу, і там варили конфітюри.

Різниця між малими і великими венгерками полягала у тому, що більші, які на компоти, рвали. То була єдина пора року, коли мені дозволяли залізти на дерево, бо допомагав обривати з вищого гілля. Менші венгерки завжди збирали. Вони рясними синіми плямами обліплювали дерево між пожовклого листя. Коли на них падало проміння сонця, то робилися до штучності гарними. Побутувало стійке переконання, що опалі – солодші. І то було чистісінькою правдою. Якщо тазик заповнити не вдавалося, то їх добирали наступного ранку, а зібрані сливки накривали чистим веретеном. Ми весь день не мали спокою і бігали до того тазика, щоби взяти пару сливок. Траплялося, що так активно, аж на ранок мусили збирати наново.

Коли ми вибігали на город, то вогонь вже гудів і тріщав, а з тазика булькало, парувало і пахло. Автентична технологія приготування конфітюру з венгерок полягала у тому, що вони мали трохи пригоріти. То додавало їм задимленого запаху. Ми демонстративно напрошувалися допомагати. Кілька разів помішавши кописткою суміш, тут же її старанно облизували.

Щоби уберегтися від нашої хтивості, бабці вдавалися до хитрощів. Серед арсеналу – вареники з венгерок. Уявіть, ви лише прокинулися, ще пригадуєте сни, ще не наважилися засунути нагріті ноги у холодні сандалі, а на столику парує миска з великими круглими варениками. Щедро политі медом і сметаною, ті вареники блищали золотом, а в шлунку аж закипало, так хотілося вже(!) їх їсти. Бабці щедро підливали молоденького квасного молока, яке відривалося зі слоїків у горнята великими апетитними шматками.

До лісу ми простували не стежкою, а через прибрані городи, які сторожували викладені у пірамідки сніпки кукурудзи. Там, де ще поралися люди, бабця зупинялася порозмовляти – про здоров’я, яка цього року бульба, чи є в лісі підпеньки? Саме за підпеньками ми і мандрували. Але ліс був такий багатокольоровий і через те гарний, що просто зайти у нього вже велике задоволення.

Осінні вітри у лісі прохолодніші і пахли сухим листям, яке шурхотіло під ногами і зрадливо прикривало руді підпеньки з товстими ніжками. Їх було дуже багато серед трави, яка починала золотавіти, але наймальовничіші виводки підпеньок траплялися навколо пнів. Іноді вони обліплювали пень так щільно, що він перетворювався на рудий горбик. Особливою вдачею вважалося натрапити на білі гриби.

Баба Юлька жартувала, що до мене гриби йдуть самі. Річ у тому, що в лісі мені було цікавіше досліджувати його простір. Тишу з тисяч звуків, пахучий вітер, шурхіт листя, тріск сухостою під капцями. Все разом утворювало позолочений осінню світ, в якому хотілося жити, мріяти, бігати, навіть просто полежати, розглядаючи до сонця прожилки на  сухому листочку.

Радість переповнювала кожну клітину мого непосидючого організму, якщо вдавалося побачити підпеньки на пеньку (чуєте, який переспів у назві?) чи біля дерев – вони тулилися величезними живописними сім’ями. Коли щастило натрапити на білі гриби, мене розпирала гордість. Білі я ніс сам у бабиному фартусі, або в неновій полотняній сумці чи сітці. Якщо грибів збирали не багато, то, спершу складав у відро підпеньки і голубінки, а зверху – білі гриби, і тоді всю дорогу тримався за ручку відра, в такий спосіб доводячи свою причетність до цього скарбу.

Жовтневий ліс я покидав без бажання. Ніяк не міг примусити себе вийти з його полону, бо лишалося ще дуже багато недослідженого листя, фігурних корінців і шматочків гілля, вітрів, квітів і густої ароми сухого листя та кори. Ми верталися в’юнкими лісовими стежками, місцями сходили на дорогу зі свіжими слідами автомобільних коліс, знову зникали у хащах і аж так виходили на городи.

Ліс махав мені на прощання позолоченим гіллям дубів, що картинно контрастували із зеленню соснових лап. Чим далі від лісу, тим більше у ньому проявлялося мальовничості. І вже на своєму городі, перед входом на подвір’я, востаннє розвертався на його імпресіоністичне багатоколір’я, де домінували всі відтінки коричневого з домішками жовтого і червоного. Таке не можна забути. Воно стоїть перед очима, як фотографії з далекого-предалекого колись, де на сон ти мав казку під шум вітрів, а найбільшою вдачею вважалося, якщо виходив у мороці в сіни до нічного горщика і дорогою тебе не з’їв бабай.

Blogs