Осінь – час весіль

19366315_1858476661140503_162575312427825326_n

Цвіте верес. Ніби великі оксамитові хустки хтось розкидав полонинами. Ніжно-рожеві, бузкові, фіолетові і навіть голубі. Вересень.

– А дивіт, – сказала мені одна гуцулка з Верховини, – вже небо дівкам полотна на намітки скинуло.

А ті вересові хустки-полотна й справді нагадують шматки неба, підрум’янені східним чи західним сонцем, трохи підкурені вітром і сполоскані хвилями хмар. Осінь – пора весіль.

Молодь тепер, одружуючись, часто звертається до прадавніх звичаїв свого народу – в одязі, у виборі дня святкування, обрядових страв. Однак сам ритуал весільний уже призабувся. Масово використовують лише окремі його елементи, здебільшого навіть не здогадуючись про їх первинне значення. Спробуймо собі пригадати цей обряд. Найперше для того, що він наш, український. А дерево міцне коренем, а красне – плодом. Тож не тільки нам, а й нашим онукам і правнукам важливо знати і відчувати міцне коріння свого роду, щоб і надалі його дерево буяло пишною кроною і радувало плодами. Крім того, щось таки знали наші предки, бо одружувалися переважно раз на віку, родини їх були міцними, а все, що виходило поза ці межі, так висміювалося, що, хоч ці історії й розповідалися з гумором, кожен мусів добре подумати, перш ніж стати їх героєм.

image (90)

Сватання

Як правило, весілля починалося із передшлюбних домовленостей – “змовин”, “попитів”, ходіння “в свати”. На змовини, залежно від місцевості, йшли матері або батьки молодого, інколи посилали свашок або сватів. Мета візиту – довідатися, чи приймуть пропозицію одружитися, щоб потім не осоромити молодого відмовою. При цьому батьки завжди питали згоди дівчини, яка виявляла її, чемно відповідаючи: “Як батько та мати, так і я”. Або, в разі відмови: “Дякую вам, нехай вам Господь Бог дасть з іншої сторони, а мені з іншої, най вам дасть ліпше, а мені одпустить”. Примусові шлюби були рідкістю й укладалися переважно між різними соціальними станами. Така перша зустріч до нічого не зобов’язувала. “Після походок, – казали на Рівненщині, – дівка ще не надьожна”.

Цікавий звичай сватання описав Г. Л. Боплан у статті “Весільні звичаї українців у першій половині ХYІІ ст. 1650”: В Україні , ніби всупереч усім народам, не хлопці сватаються до дівчат, а дівчата  пропонують їм руку… При цьому, за його описом, дівчина приходила до хати, хвалила хлопця за його чесноти і просила одружитися з нею. З таким самим проханням зверталася і до його батьків. Як правило, їй не відмовляли, боячись накликати на себе гнів Божий. Очевидно, та форма існувала паралельно з тією, за якою віддавалася перевага чоловічій ініціативі. З часом вона відмерла, але ще довго залишався в силі звичай, коли ошукана хлопцем дівчина приходила до нього додому, швиденько залізала на піч і сиділа там доти, поки не дістала згоди на шлюб.

Власне сватання – вже друга зустріч зацікавлених сторін. Під час цієї зустрічі вже обмінювали хліб, і дівчина подавала старостам рушники, а нареченому – хустку. Якщо парубок сватався з іншого села, то родичі молодої їздили до нього на оглядини. Під час тих зустрічей власне й укладалася шлюбна угода: батьки молодят домовлялися між собою про те, хто що дає молодим на обзаведення хазяйством, а також про повернення всіх подарунків, сплату моральних збитків потерпілій стороні, у разі відмови другою стороною від одруження. Цікаво, що ця шлюбна угода цілком відповідає за своїми етапами і змістом тим, які укладалися в Європі.

16938439_1793213251000178_6648612503194733499_n

Заручини

Третім і остаточним пунктом укладання шлюбної угоди були заручини або запивання. Це дійство уже виглядало як невелике весілля. Під час заручин молодий обдаровував наречену. До обов’язкових подарунків відносилися: намітка, хустка, полотно на одяг, перстень і черевики. До того ще могли дарувати стрічки, прикраси. У відповідь дівчина дарувала нареченому рушник. Цікавим є обряд піднесення подарунка молодому, записаний на Підляшші. Дружба брав той рушник на палицю, розмахував ним і говорив: Десь тут був наш пан молодий, а то просить панна молода на перший марципан, щоб то було прийнято з ласкою, охотою і дякуванням.

Молодий приймав подарунок і відповідав: “Дякую наперед Богові святому, й батькові, й матері, молодій і тому, що сидить у столі, і тобі, дружбо, за твою услужку”. В такий спосіб обдаровували усіх гостей нареченого. А тепер зверніть увагу: молодий на рівні з Богом, батьками і молодою віддає шану тому, що в столі сидить. Ця словесна формула говорить про архаїчність обряду, його язичницьке коріння, що сягає в глиб часів, коли наші обряди шанували духа кожної речі. В даному випадку – стола, який сприяє не тільки смачному частуванню, а й усьому, про що при цьому столі говориться. А йшлося, власне, про те, що з цього дня ніхто з молодят уже не мав права порушити слово. Відмова від слова вважалася неможливою – гріхом, а в економічному сенсі обов’язково передбачала матеріальне відшкодування на гостину, а також моральних збитків. Тепер уже по-справжньому починали готуватися до весілля.

Велику роль у весільному обряді відігравав ритуальний хліб, оскільки він наділявся звичаєво-юридичною функцією. Перед усім він був знаком-символом у випадках згоди або незгоди на шлюб. Його прийняття і подальший розподіл засвідчували остаточне позитивне рішення батьків і самої дівчини на укладання шлюбу. Про це свідчили й назви такого хліба, зокрема, “документ”. До речі, як обмінювалися хлібами при сватанні, то їх не розрізали до кінця весілля, бо ще, може, доведеться повертати. А вже пізніше давали худобі або їли самі. Вже під час весілля з хлібом виряджала мати  сина до молодої. З хлібом зустрічала теща зятя та його гостей. Не дивно, що хліб при цьому наділяли магічними властивостями. Зокрема, в давнину був звичай позичати хліб на сватання у сусідів, які гарно живуть між собою, щоб у той спосіб передати енергетику злагоди і добра молодим.

16996455_1793212984333538_1022471775823155583_n

Коровай

Найважливішим хлібом у весільному обряді є, звичайно, коровай. Власне з нього починався ще в суботу (бо саме весілля українці традиційно справляли в неділю) весільний обряд.

Коровай починали місити зранку. Збиралися коровайниці-жінки, які були вправними господинями і щасливими в шлюбі. Кожен рух коровайниць наділявся магічною силою, а з самим процесом пов’язано багато ворожінь і прикмет. Зокрема, якщо коровай виросте нерівно – сімейна гармонія буде порушена, якщо з’їде на бік або трісне – погано житимуть, не виросте – сім’я не матиме перспективи росту (в ній не буде дітей або запанують злидні). Та найгірше, якщо він “западеться” – по середині отвориться заглибинка, бо це означає, що (залежно від глибини “ямки”) хтось з подружжя хворітиме або навіть помре. Поганий знак, якщо уже спечений коровай ненароком пустять на підлогу – “судьба розіб’ється”.

Борошно, яйця, цукор, масло на коровай коровайниці, як правило, приносили з собою. Усі рухи учасниць коровайного обряду здійснювалися “за сонцем”. Розробляла тісто старша коровайниця. При чому набирати його можна було лише один раз, без подальшого додавання чи відбирання від уже взятого шматка, що мало сприяти щасливому життю з єдиним обранцем. Вимішане тісто з’єднували і формували відповідно до місцевих традицій. Всі процеси супроводжувалися піснями-заклинаннями на щастя і на добро для молодої пари. Крім того, в тісто не клали солі, щоб життя молодих було солодким.

Сформований коровай прикрашали квітами, листочками і фігурками птахів, виліпленими з прісного тіста. На Холмщині зберігся звичай запікати в короваї яйця як символ нового світу, нового гнізда, родини. На Підляшші батьки молодої чи молодого втискували по середині короваю монету – на багатство,  а зверху накладали виліплені з тіста сонце і місяць – символи прадавніх богів, які втілювали небесну пару. Окремо випікають “торочки” – обліплені тістом вишневі гілочки, якими потім доповнюють прикраси короваю.

Для того, щоб коровай виріс високим, діжу або ночви з тістом чи вже без нього тричі піднімають до сволока, носять на руках, танцюють з нею, підстрибують. Цікавими є також дії з водою, якою коровайниці мили руки після вимішування тіста. Вона вважалася цілющою, тому нею спочатку вмивалися всі учасники обряду, а потім виливали під дерево в саду, “де не ходять люди”. Подекуди посудину від води кидали через хату: якщо падала догори дном, першим у молодят народиться хлопчик, якщо догори “дзеркалом” – дівчинка. Цікавий обряд, пов’язаний з цією водою, записано на території середнього Полісся. Він називається “гнати лиса”. Дві жінки перебираються за Лиса і Лисицю – одягають вивернуті кожухи й шапки, чіпляють бороди з льону, підмальовують вуса. Тоді сідають, як на коней, одна – на коцюбу, а друга – на рогач. Всі інші стають  за ними, б’ють у баняки і тричі обходять кімнату по колу:

                   Ой, лису, наш лису,

                   Да налий води в мису,

                   Да будем ручки мити,

                   Під вишеньку лити,

                   Щоб вишенька ягоди родила,

                   Щоб Галюся Іванка любила.

Після того батько молодого чи молодої частує всіх горілкою.

У піч коровай саджає весільна або хрещена мати. Зробити це треба одним рухом, “щоб молода не повернулася додому”. Крім того, зачиняють усі двері й ними не можна навіть рипнути.

19149315_474549286217427_2125391239996025665_n

Обряд весілля

Сам обряд весілля ділиться на дві частини: церковне вінчання і власне шлюб, який укладають у хаті через низку обрядових дій.

До речі, дуже цікаво на Бойківщині пояснили мені символіку переплетених весільних обручок. Обручка – це нескінченна дорога життя. Починається вона від дому молодого, який колом (тобто як найдовшою дорогою, щоб усі його бачили) їде до молодої. Далі дорога меншим кільцем обходить дім молодої (її забирають на вінчання) і йде до церкви, знову ж таки великим колом, далі обходить її (відбувається вінчання) й іншим боком повертається до дому молодої. Одне велике коло замикається. Дорога ще раз по малому колу обходить дім молодої (тут відбувається гостина) і знову виходить на велике коло, прямуючи до дому молодого. Замикається друге велике коло (невістку привели в дім свекрів). З проекції отримуємо дві переплетених обручки, дві дороги, що навіки поєдналися.

До подій, що передують вінчанню, відноситься виїзд молодого по молоду, що включає благословення батьками, окроплення весільного поїзду свяченою водою, обсипання його збіжжям і цукерками, грішми, щоб нове життя було багатим і солодким, а також перепони, що їх виставляє молодь по дорозі і перед в’їздом у ворота біля господи нареченої, з метою отримати викуп за молоду.

Поєднання молодих супроводжував кілька ступеневий викуп молодої: “скупляння” коси у дружок і брата, викуп місця біля молодої, весільного деревця, а також “зв’язування” молодих. Викупляв молодий і місце, і хустку, якою їх зв’язували, як правило, за гроші. Потім батьки благословляли молодих хлібом та іконою, обсипали збіжжям і відправляли до церкви.

Цікаво, що не у всіх регіонах було прийнято ставати під час вінчання на рушник. Зокрема, на Холмщині та Підляшші наречена готувала до шлюбу кусок білого полотна, який давала старостам. Вони стелили його в церкві під ноги молодим, а під полотно клали гроші, щоб були багатими. Після вінчання молода зачіпала те полотно ногою й тягнула до порога, щоб усі дівчата в селі швидко повиходили заміж.

Найважливіше дійство весілля, кульмінація обряду, – посад молодих, коли відбувається обрядове скріплення шлюбного союзу. Староста поєднував руки молодих хустиною чи рушником і заводив за стіл. Після них сідали всі інші гості. Мати ставила перед молодими свічку, що символізувало очищення вогнем. Після трапези й танців – в молодої ділили коровай. Ділили на маленькі кусочки – щоб усім вистачило, а “підошву” традиційно віддавали музикантам. На Підляшші зафіксовано ще такий цікавий обряд. Як тільки молоді сідають на посад, “запорожці” (не запрошені на весілля гості) починають співати “сира”. Сир повинна дати сваха від молодого. Цей пісенний торг іде довго, аж поки запорожцям не виносять горілку й закуску до неї.

Після розподілу короваю відбувався “перепій” – обдаровування молодих. Аж тоді молодий забирав свою дружину додому. На возі везли посаг (віно) молодої. Вона їхала з короваєм, свекри зустрічали хлібом-сіллю. Молодий переносив свою суджену через поріг. Там їх ще раз саджали на посад. Після цього свекруха знімала з невістки вінок і пов’язувала їй на голову хустку або намітку. Якщо ж молоду покрили в батьківській оселі, свекруха знімала цей головний убір і замінювала на свій.

Наступний етап – “комора”, під час якого молода фактично переходила в стан заміжніх жінок. Шлюбну постіль нареченим стелили й справді в коморі на двох необмолочених снопах жита. Під подушки клали обрядову хлібину, що характерно для всієї території України. В Карпатах цей хліб називають стулини. Подекуди звичай доповнювався ще й роззуванням молодого. Молода, стягнувши з нього чоботи, знаходила в них гроші як шлюбний дар. Вранці (або ще й увечері), залежно від регіону, свахи шукали на сорочці молодої ознаки цноти. Якщо знаходили, веселощі вибухали з новою силою. Сорочку носили по селу як хоругву, чіпляли на воротах або ще в інший спосіб демонстрували громаді, прославляючи чесність молодої і батьків, які виховали гарну дочку:

                            Білая береза, біленька

Наша Ганнуся добренька,

Носила красу до часу,

Свому батенькові на окрасу.

На цьому, власне, весілля закінчувалося. Хоч сама забава в різних регіональних варіантах могла тривати ще 2-3 дні або й тиждень. Ми ж пригадали собі основні моменти весільного обряду, щоб звернути увагу на магію слова і дії, які оберігали пізніше шлюбну пару до кінця життя. Наскільки це важливо й актуально на наш час? Звертаємося до знаючих, або, як їх називають  науковці, непростих людей.

Олена Стеценко – переможець ХІІІ битви екстрасенсів. Вона ж – мольфарка, легко розганяє хмари і може на певний час утримувати погоду, добре знається на травах, а також різних обрядах і звичаях. Це надзвичайно життєрадісна й оптимістично настроєна жінка, яка прагне змінити світ до кращого. Зокрема, пані Олена вкладає немалі кошти в розвиток дитячого кіно, в якому героями й акторами є самі діти, що дає можливість вишукувати й розвивати юні таланти і формувати мислення в тих, хто його дивиться. Зрештою, йдеться про кіно, якого зараз в Україні нема. Але це вже тема іншої розмови. Нас на даному етапі цікавлять весільні обряди. І тут знову ж таки Олена Стеценко – саме та людина, яка потрібна. Адже її родове коріння міцно тримається Карпат, Коломийщини, а виросла вона на Київщині, тож увібрала енергетику гір і серця України.

– У народних звичаях, – каже вона,– не буває нічого випадкового. Це випробувана практика багатьох поколінь, у якій досвід поєднується з магією. У нас, у  Карпатах, молода готує на своє весілля чотири рушники або три рушники й скатертину. Вишити має їх власноруч. Бо вже сам процес вишивання є магією. Дівчина наповнює вироби своєю енергетикою, силою своїх думок, мрій і бажань, які, як знаємо, є матеріальними. Крім того, велике значення має сам узор і колір. Наприклад, рушник, яким зв’язуватимуть руки молодим, повинен вишиватися червоним. Це на здоров’я і кохання. Рушник під ноги, на який молоді стануть під час вінчання вишивають червоним і чорним, бо чорний – це земля, багатство. Третій рушник – під коровай. Його вишивають жовтим, золотим і голубим, причому жовтий зверху. Бо з ним пов’язують верхнє божество, Сварога, а з голубим – Ладу. Четвертий рушник або скатерку молода невістка дарує свекрам як подяку за чоловіка. Узори, знаючи символіку, можна підібрати самому – на добро, злагоду, достаток, кохання. Зараз це не складно.

Натомість свекруха вишиває для невістки у подарунок фартух: з думками про злагоду в домі, про те, що та буде гарною господинею, любитиме їх сина і шануватиме їх старість. Свекор робить молодим колиску для їх майбутнього нащадка, а свого внука чи онучки. І робить це з любов’ю до цієї ще ненародженої дитини. Колиску прикрашає дерев’яним птахом – вісником доброї новини. Батьки молодої теж дбають про подарунок для зятя: бартку, щоб був добрим захисником родини, а також вила, косу і рушницю на нове господарство, як годувальнику. Молодий до весілля мусить сам заробити гроші на викуп молодої, бо куплене за чужі, навіть за батьківські гроші, ніколи тобі по-справжньому не належатиме.

І ще – молоді за весільним столом не повинні їсти коренеплодів, того, що росте вниз, щоб самі вони росли, піднімалися тільки вгору. Весільне деревце роблять виключно з хвої або берези. Це пов’язано також з ростом, розвитком родини і її добробутом. Важливо також перед весіллям добре погодувати всіх домашніх тварин, щоб вони були задоволені і давали приплід. Бо як зареве під час весілля голодна худобина – в сім’ї довго чекатимуть дитину.

– Пані Олено, ви справді вірите у все це?

– Не просто вірю, але й раджу робити це іншим. Адже є сили, які нам непідвладні. Крім того, не забуваймо найважливішу істину: спочатку було Слово. Все, про що я говорила, буквально наповнене силою думки, бажання, а значить – слова.

September 2017