Тарас ПРОХАСЬКО про простий секрет щастя

3 березня – Всесвітній день письменника. З цієї нагоди інтерв’ю з Тарасом Прохаськом, одним із найтитулованіших сучасних українських письменників й яскравого представника “Станіславського феномену”. У 1930-х чотиритомна книга його прадіда, священика Олекси Пристая “Із Трускавця у світ хмародерів” (про вимушену еміграцію у США за сприяння митрополита Андрея Шептицького), була бестселером як у США, де неодноразово перевидавалася, так і на Галичині, але багато років забороненою в СРСР. Бабуся і 10-річний батько Тараса були вислані за Совітів до Сибіру. Сам Тарас – опріч того, що письменник, напрочуд оригінальна і цікава людина, принциповий критик усього неукраїнського та “совкового”…          

prohasko3_kyshir

Весною йому виповниться 50 (народився 16 травня 1968-го в Івано-Франківську). Нині він – вже дідусь і батько трьох синів, один з яких, Маркіян, вивчившись спершу на історика, а відтак ставши магістром журналістики, продовжив письменницьку династію: цьогоріч вийшла його перша книжка прози “Нестримна сила води”. Другий, здобувши фах архітектора та будівельника у Львівській політехніці, за словами Тараса, нині “творить руками”. Третій, Лука – ще немовля. Тож є привід як підвести певні підсумки, так і розпитати про те, що завше залишається за полями книг – як живеться письменникам, і як власне певні думки чи ідеї стають книгами.

Ми знаємося здавна: вчилися в одній школі, яку свого часу закінчував й Ю. Андрухович. І, якщо чесно, я завше по-білому заздрив йому: він бо не лише знає, як, але й вміє почуватися щасливим за будь-яких обставин. При цьому ніколи не зраджуючи ні власним уявленням та переконанням, ні самому собі, ані іншим. Це, опріч письменницького, його найбільший талант…

 

Свято, яке завжди з тобою

– Назви кілька найнеобхідніших речей (феноменів, явищ), без яких не уявляєш себе щасливим, чи просто собою. Я, до прикладу, не уявляю тебе влітку без босоніжок і картатої сорочки, кількаденної щетини, усмішки, широкої ходи та заглибленого бозна куди погляду…

– Вважаю себе людиною, яка добре адаптується до всього. Як би це патетично не звучало, мені більшості таких речей вистачає у собі самому. Тому мені добре і цікаво у різних умовах, різних місцях і з різними людьми.

Без чого я себе дійсно погано уявляю, це місця, де я укорінений, того способу щоденного життя, в якому присутнє минуле різного ґатунку: люди, спогади, знайомі місця і речі, пов’язані з історією родини та моїх власних вражень і переживань. Мені подобається насичувати простір і місце отакими асоціаціями, знаками, споминами. До прикладу, хочу зберегти світ моєї хатинки у Делятині в тому стані, в якому він є. Це перенесення у зовсім іншу реальність, для мене досконалу. Раніше в мене навіть був такий ритуал: перед тим, як щось писати, я приїздив сюди і “ловив” перші кілька сторінок, а дописати вже можна було де завгодно. Це “свято, яке завжди з тобою”.

Мені вкрай важливою є українська мова. Бо я справді живу у мові: мені  важливою є можливість говорити, розповідати і слухати нею. Просто тому, що мова є місцем мого буття.

Третя необхідність – близькі люди. Яких я маю і без яких мені – важко.    

– … а подорожі?

Вже тепер ні. Бо я їх вже мав, і мені дуже важлива пам’ять про пережите, те, що зробило мене таким, яким я є. Для цього нові подорожі вже не є вкрай необхідними – попри те, що у більшості важливих місць світу я ще не був. Основну їх суть я запізнав.

– Поділишся власним рецептом щастя?

– Починай думати про своє життя кльово, бо спосіб думання це і є доля. Якщо навчишся думати про своє життя і про себе добре, то воно таким і буде. І тоді вже немає значення, чи були у тебе якісь карколомні пригоди, чи ти щодня робиш одне й те саме.

Моя проблема полягає в тому, що я ліпше живу, ніж пишу. Мені не вдається передати всієї повноти життя у написаному. Жити і писати є зовсім різні речі. У писанні – інший підхід: потрібно відкидати, відсікати, обмежуватися, розуміючи, що ніколи написане не буде навіть фотографією.

– Ти часто змінював професії та спосіб заробітку, інколи обираючи зовсім несподівані. А якби мав шанс почати усе спочатку – чи хотілося б стати тим, ким іще не був? 

– Треба було б дуже багато міняти у самому собі – здатності, здібності, потяги. Я все робив згідно з покликанням і ніколи не робив нічого всупереч уподобанням. Бо найголовніше для мене – контакт і співпраця з людьми: і вчителювання, і праця на радіо, у газетах, і навіть барменом – це контакти з живими людьми різних ґатунків.  Для мене це наймиліше. Навіть якщо я вмію робити щось краще, скажімо, куховарити, мені йдеться передовсім, аби це щось робити для когось: коли сам собі, то нащо щось виварювати?

– А прагнення фіксувати свої думки на папері залишилося б?

 Мені не настільки цікаво сидіти на самоті й щось писати, як розповідати. Мені, певно, імпонував би Сократівський метод – розповідати (байдуже, фіксував би це хтось чи ні). До прикладу, мій дідо по матері народився 1895 року у Станіславі і встиг повоювати у Першу світову. Про бої його частини Хемінгвей писав у романі “Прощавай, зброє”. Звісно, не що “дідо Прохаська воював”, але що навпроти частини Хемінгвея стояла австро-угорська дивізія діда. І власне тоді Хемінгвея поранив хтось з тої дивізії. Цікаво, якби виявилося, що Хемінгвея підстрелив саме мій дідо (сміється).

Я би хотів ще багато всякого знати, вміти, попробувати. Але те життя, яке я проваджу, навіть професійне, найбільше відповідає моєму укладові… У мені відсутня жага писати, продукувати книжки. Проте я не можу не дивитися на світ як на літературу. Я – письменник, бо бачу життя як літературний твір. Але у мене немає потреби робити літературу: якщо я живу у літературі, то нащо її ще писати? Мене цікавить тільки, як передати оте відчуття постійної і кожнохвилинної прози…

cover_222068

– 10 років тому ти казав: Одна з найкращих подій еволюції в мені за останні роки – я перестав шукати відповіді на питання”. Тобто, до 40 років ти знайшов усі відповіді, чи просто збагнув, що це – неможливо?

Я перестав думати про такі найважливіші речі, як сенс життя. На той час я зрозумів, що сенсом є саме буття, життя чи існування. Питання ж, як пробути – вже прагматичне. Тобто, найемоційніші питання: “Нащо? Пощо? Для чого це все?” відпали. Я остаточно зрозумів, що всі відповіді на всі питання є дуже спекулятивними, бо звужуються до якоїсь максими-формули. Натомість чинників, які впливають на відповідь, є так багато, що для того, аби не загубитися у цьому всьому, ми змушені постійно обрізати позакадрові, але дуже суттєві речі. Але у світі усе настільки пов’язано, що кожна річ і деталь впливає на все. Те, що ми називаємо відповідями, є просто редукцією – скороченням, аби могти керувати чимось.

Я не міг себе уявити радянським письменником

– Якось ти сказав, що вирішив стати письменником у 12 років. Чому саме тоді? І як це стається – в одну мить ти відчуваєш, що мусиш, бо маєш що сказати? Чи це навпаки – якийсь тривалий процес “визрівання”?

Тут є кілька пластів і мотивацій різних рівнів. Насамперед це має бути чимось органічним у твоєму світі. Оця культура книжок, рукописів, записування думок – я це бачив з дитинства, розумів, що це – як щоденна гігієна чи молитва… Я бачив світ своїх дідів – бабців та чужинський світ поза їх мікросвітом. Прірву між домашніми книжками, про які не варто було тоді згадувати, і тими, що у школі. Різницю цих світів і агресивний наступ великого й чужого світу на наш, як мене тоді видавалося, поодинокий мікросвіт. Було боляче відчувати, що він зникне. Тому моя думка стати письменником була пов’язана з прагненням зберегти те, що зникає, такий собі пошук втраченого часу. Врятувати щось, чого скоро не буде. Принаймні на рівні слова – як альтернатива небуттю. Тоді я й не підозрював, що таких, як я, і отаких мікросвітів є дуже багато…

Але я ніколи не міг себе уявити професійним, офіційним радянським письменником. Передовсім тому, що розумів: те, що я записував, було б нонсенсом для радянської літератури… Я усвідомлював, що записуване мною не мусить бути виданим: свою місію  вбачав лише в тому, аби записати це, а не жити життям письменника…

Я пишу те, чого мені не вистачає в літературі, що є ненаписаним. Речей, про які хочеш сказати, дуже небагато. Письменник, при найбільшому таланті перевтілення, у переході з однієї реальності в іншу не може позбутися тих кількох магнітів, до яких притягається весь його досвід. І саме в цих магнітах полягає неповторність і впізнаваність автора.

– І в  який саме момент відчув, що таки став письменником?

– Було кілька таких моментів. Уперше після того, як вдалося написати кілька оповідань, що були опубліковані всередині 90-х, ще до першої книжки, у часописі Сучасність – унікальному феномені для тогочасних культури та суспільства. Вдруге – після того, як мене прийняли як свого і визнали повноправним колєґою такі досвідчені автори, як Юрко Андрухович, Юрко Покальчук, Олег Лишега і багато інших тих, на кому нова українська література трималась… А потім – коли вийшла моя перша книжка (Інші дні Анни: проза”. К.: Смолоскип, 1998, – Ю.Н.), після якої я міг вважатися письменником, навіть якби потім більше нічого вже не писав. Власне тоді я відчув остаточно, що ЦЕ СТАЛОСЯ. І, врешті, коли почали звертатися люди, які прочитали написане мною, і хотіли через це зустрітись. Дехто приїжджав з інших міст, просто щоб запізнатись…

Я сам є читачем, і дуже вірю, що є читачі, які чогось шукають. І якщо кільком людям те, що я напишу, буде вербалізацією давно ними знаного, але собі не сказаного, це було б найкраще.

 

Про Нобелівку та гроші

– Серед представників “Станіславського феномена” ти був наймолодшим, а притім зайнята тобою ніша мандрівного філософа – чи не “найдорослішою”. Як так склалось? 

–  Канонічно вважається, що станіславський феномен це творчість чотирьох тогочасних авторів, об’єднаних кількома роками довкола журналу Четвер: Андрухович, Єшкілєв, Іздрик та я. Але є інше трактування цього феномену, живе, не літературознавче – як середовища тих людей, які на початку 90-х у Франківську об’єдналися довкола Четверга – художники, музиканти, і ті, хто взагалі не писали, але без кого важко уявити тогочасне творче середовище, в якому народжувалися, формувалися й перевірялися різні ідеї, формати та задуми. Власне тоді ми намагалися не лише сформулювати те, якою має бути нова українська нерадянська література, але й закласти її фундамент у наших творах…

– За звичай, письменники пишуть дитячі книжки, коли у них – у малі діти. Свою ж першу дитячу книжку ти – у співавторстві з дружиною – опублікував, коли тобі минуло 45, а сини закінчили університети… 

Є література двох ґатунків: коли ти знаєш як писати, і пишеш, як належиться, та коли ти не знаєш, як це робиться. Мені все було цікавіше робити якісь незнані речі. Власне тому я порівняно небагато написав – мені було вже нецікаво писати так, як я вже осягнув. Хотілось щось змінити… Тому моя дитяча література не пов’язана з якимись особистими чи родинними періодами.

– Про Нобелівську і Шевченківську премії. Чи можуть вони бути стимулом творчості українських письменників, враховуючи як їх заполітизованість, так і головне, як на мене: популярне чтиво потрапляє до їх номінацій скоріше як виняток…

– Українській літературі було б дуже важливо отримати Нобелівську премію. Це було б дуже вартісним як для самих українців, так і для сприйняття України у світі. Це вже традиційна позначка, зарубка на уявленні про певний народ. Думка, щоби українська література була цікава не лише українцям, але й світові, має підживлювати наших письменників.

Шевченківська ж є певним атрибутом держави, на кшталт звань чи орденів. І я не сприймаю її інакше. Вона назавжди залишиться радянською премією – незалежно від імен нагороджених чи у журі.

– Нинішній світ звик вимірювати усе “успішністю”, себто не стільки здатністю щось створити, як насамперед заробляти на цьому… Як сприймаєш факт, що чи не єдиний в Україні письменник, що десятиліттями безбідно живе власне письменницьким ремеслом (Андрій Курков), щойно цьогоріч уперше видав книжку українською?

–  У випадку Куркова мова, якою він пише, не стала визначальним чинником його успіху. Просто він перший – за часом, коли почав, й донині залишається №1 з України, присутнім у перекладах і знанні про Україну в багатьох країнах Європи і не тільки. Ця успішність забезпечена не українськими чинниками – це відгомін європейської слави. Просто так склались обставини, час і кон’юктура, що він упродовж багатьох років залишається найвідомішим українським письменником в Європі, хоч і не у самій Україні.  

Як казав Френк Заппа, говорити про музику – все одно, що танцювати про архітектуру. Це ж стосується і літератури: найкращий спосіб відчути смак творчості Прохаська – прочитати бодай уривок, написаний ним самим.  

 Автор: Юрій Никорак  

Famous Ukrainians