Тіна Кароль: “Я знаю, що можна інакше”

Сім рекордних аншлагових концертів у Києві (скоро); подорож по житті, як по цвяхах (часто); свої і чужі в пересувному театрі шоу-бізнесу (зараз і завжди). Навіть цих тем достатньо для розмови з Тіною Кароль у форматі інтерв’ю без ремарокIMG_2549-T 2 sm-2 n sm MY VERSION LEG 2 CROP DONE sm-bw sm

2014-й, жорстко переформатувавши життя країни, жорстоко увірвався і в її життя. Непоправна втрата. Згодом – багато пісень, йому присвячених. І теперішнє її життя ніби публічної, але самотньої зірки. Не черниці, звісно, та якоїсь підкреслено відокремленої від різних катаклізмів, коли одних забороняють, інших доганяють, третіх труять, четвертих облизують. Тому що такий цей жанр – шоу-бізнес.

Запитую в неї: “Хвилини радості, щасливі дні, у чому вони для тебе – тут і зараз?” Відповідає: “Природно, в синові. Він навчається в Лондоні, живе в чудових людей!” І ще ці її щасливі дні – в її самотності, коли театрально засмикне штори в приміському особняку, потім про щось подовгу думає, мріє, згадує, творить. Каже: “Сьогодні – мій час. І я повністю в цей час включена”.

А як розшифрувати твою цю фразу мій час

– Є ж час, коли розкидають каміння, а є – коли його збирають. Отож я зараз, у цьому часі, щось пожинаю.

У цей час жнивування (на різних концертних майданчиках) залишається час, щоб приділити достатньо уваги маленькому синові? 

– Маленькому?! Йому вже 9 років. Він часто спілкується зі мною по телефону, по скайпу. Каже: “У мене все гаразд!” Розповідає, коли йде “спатки”, коли – в школу, інформує, що зібрав свої речі напередодні уроків.

Який у нього розпорядок в Англії? 

– Школа до 5-ї вечора. Він виїжджає туди ще о 7-й ранку. А там і навчання, й ігри. Все англійською.

Рідну українську мову не забуває? 

– Ні, звичайно! Він живе в українській родині. Відвідує український клуб. Він навіть танцює гопак!

Директор школи глибоко цікавиться історією України. Свого часу він приїхав до Слов’янська і взяв звідти в Англію двох українських діток. Тепер вони навчаються в тій самій школі, що й мій син.

Цей чоловік не українець, британець. Багато речей, важливих речей, він робить виключно за власний кошт.

1 C98T8334

Як ти змінилася за 12 років після успіху в Юрмалі? Період не маленький. Що до тебе самої за цей час прийшло? А що  пішло? 

– У моєму житті було два “обнуління”, дві зміни. Два дна, дві мілини. Одна мілина – після продюсера Олега Чорного. Коли нуль грошей, нуль емоцій, нуль сил, така-сяка популярність. І, власне кажучи, самої особистості – нуль (у повноцінному значенні).

І ось я зустріла Женю. І, як у комп’ютерній грі, в мене “поповнилося” життя. Воно обновилося.

Не буду розписувати – як… Але після втрати Жені – знову нуль. Мало хто знає, що в нас до всього були ще й великі проблеми з одним банком… Гроші в комірці, її обікрали.

І весь цей жах відбувався, коли Женя вже, фактично, відходив.

І знову – нуль. Нуль грошей, нуль емоцій, нуль сил, нуль особистості.

Це той випадок, коли нікому не скажеш: “Ах, так, я вже пройшла цей шлях. Я знаю, як рухатися далі”.

Єдиний мій янгол-рятівник — син, Веня. І я розуміла, що без нього жодного сенсу в житті немає взагалі.

Інстинкт материнства чи інстинкт артистизму який із них у тобі розвинений сильніше? 

– Я ж “текуча субстанція”.  Я можу “перетікати”, можу змінюватися. На сцені – я артистка, а вдома – я вдома. Я – Водолій. Тому мене взагалі складно впіймати за хвіст.

Великі зірки естради кажуть, що сцена їх лікує. А інших зірок, дрібніших, ця сцена іноді калічить, відповідно, глядача вона теж калічить, якщо потрапляє на їхні концерти. Що є сцена для тебе? 

– Сцена – дисципліна. Передусім це твій зовнішній вигляд, вокальний тонус, творча форма. Повторюся, для мене творчість на сцені – як процес самодисципліни. І якщо я вже вийшла, то мушу бути готовою до стрибка, мушу бути в тонусі.

Вдома такого немає. Вдома я багато в чому податлива. Саме вдома належу до категорії людей, котрими легко можна керувати. Тобто тут я абсолютно ведена.

Деякі великі зірки естради кажуть, що їхні найкращі пісні народжуються у хвилини розчарувань, втрат, потрясінь. В інших, інакших, інакше й пісні народжуються. Драматичний життєвий досвід неодмінно має стати основою того драматизму, який згодом закладається в текст, у мелодію? У фабулу концерту? Чи це паралельні світи? Тобто я на сцені цеінша

– Особисті емоційні відбитки, безперечно, відгукуються у творчості. Але ці відбитки пов’язані не тільки з трагедіями. Бувають же закоханість, гнів, пристрасть. Усе що завгодно.

Кілька місяців ти їздиш різними містами України з концертами на підтримку нового альбому Інтонації. Для цього альбому була обов’язкова гонитва за хітами? Передбачалося придбання кимось заздалегідь прорахованих хітів? 

– Усе разюче змінилося останнім часом. Ми живемо на стику різних поколінь. Сьогодні немає непорушних законів прорахованого хіта. Є музика, яку люди самі завантажили у свій телефон, а є музика, яка звучить із телевізора. Це дві абсолютно різні аудиторії. Ось такий перехідний період.

Тому постійно й виникають несподівані музичні інтернет-проекти, які збирають колосальну аудиторію слухачів. Часом набагато більшу, ніж артисти в телевізорі з зоряним статусом. Вкладення в інтернет-артиста інколи мінімальні. Артистові ж телевізійному потрібні костюми, декорації. А тут вийшов у трениках – і мільйон переглядів.

Я інколи щось по самій собі перевіряю, думаючи, що для однієї аудиторії я роблю одне, а для іншої – інше. Єдине, чого не роблю, то це не потакаю своїй же аудиторії.

А як утримати цю аудиторію хоча б років 10, щоб вона не відвернулася, не перейшла через дорогу до артистки-конкурентки? 

– Хоч би як смішно й банально це звучало, головне – у щирості. Навіть не в репертуарі.

Що для артиста щирість? Як казав доктор Хаус, усі брешуть. А в драматичному театрі, наприклад, багато хто за рахунок награшу століттями живе! 

– Щирість у концерті, в пісні – це коли самому подобається те, що ти робиш. Коли отримуєш від цього задоволення, коли на зводі, коли вокальний екстаз. Тоді це однозначно знайде відгук. Тоді і твій тембр інакше звучить. Інакше звучить усе твоє тіло.

Ось ти приїздиш у рамках туру в маленьке містечко. Виходиш на сцену. А вони сидять, як укопані, хай не в кожухах, але в пуховиках (бо холодно), і дивляться на тебе, як дерев’яні. А їх же треба розігріти, обманути. Що робити? 

– Вони не мертві й не дерев’яні. Вони скуті емоційно. Насправді, зараз як ніколи в нас різна країна. Раніше такого не було. На Сході глядачі більше скуті емоційно. Розгублені. Вони перебувають у якомусь емоційному страху, неначе бояться проявити свою радість. Аж до того, що я кажу: “Люди, можна всміхатися й аплодувати! А ще – можна вставати зі своїх місць і робити все, що хочете! Адже сьогодні ми тут із вами живемо!” Я цю фразу недарма кажу на кожному концерті, бо хочу,  щоб вони жили – сьогодні й тут. Бо саме життя – радість.

На Сході України я була в найрізноманітніших і найвіддаленіших точках української території. І для мене справа честі зустріти їх – такими, якими вони є, а потім перетворити на щасливих людей.

Перетворити на союзників? На шанувальників? На кого? 

– Я ж кажу – на щасливих людей. Не треба їм бути моїми союзниками, шанувальниками. Просто бути щасливими дві години й десять хвилин, доки триває концерт.

Концерт закінчується. Двері зачиняються. Щастя закінчується?

– Сподіваюся, це їх надихне. І трохи попустить. Та є й приклад слухача Центральної  України. Вони ніби чекають, що зараз хтось вийде й почне їх веселити, розважати! Але я ж не клоун. І в цьому випадку я глядача, навпаки, дисципліную, не потураю.

Тим часом на Західній Україні слухач-глядач більш вимогливий, гоноровий? 

– Ні, не те. Швидше, вибагливий. У цьому є щось естетське. І з ними треба співати за їхніми ж нотами. Мені чомусь на Заході найлегше виступати. Я залишаюся такою, якою є, – арт-об’єктом.

Ми говоримо про різних глядачів у різних областях України. І ось ти дивишся в зал. Серед них не всі купили дорогі квитки. Дехто скоро виїде з країни на заробітки. Тобто, співаєш для людей, котрі переживають черговий перехідний період… 

– Ми не найбільш нещасна країна. Але ми любимо себе жаліти. Такий менталітет. І з якимись проявами цього менталітету ми мусимо боротися. Ми наші найкращі традиції можемо забувати, зраджувати. У нас немає відчуття, що завтра буде краще, що завтра зможемо подолати те, що долаємо вже століттями.

Проте, повторюся, ми не найбільш нещасні. Реальні нещастя я бачила, коли була з місією в Іраку 2005-го. Люди жили в будинках без стін. Однак вони жили.

Коли закінчиться ця війна? 

– Наша? Це нескладне запитання. Закінчиться, коли перестануть торгуватися. Крім усіх чинників, це ще й певні торги, як на найвищому, так і на найнижчому рівнях. Але все це неможливо зупинити самим бажанням. Зате своїм бажанням кожен із нас може зробити добрий внесок у те, щоб людям, котрі нас оточують, завтра стало краще й легше.

Діти, яких перевіз зі Слов’янська до Лондона твій добрий британський знайомий, про що говорять саме ці діти вже там

– У їхніх очах – біль. Чи покине він їх? Ні, не покине. Наших прабабусь такий біль не покинув після того, як вони пережили війну. Мені здається, що “звідти” вийдуть сильні діти, які зроблять багато добра для країни. Хоча багатьом уже й набридло сподіватися.

У зв’язку з дітьми, знаю, ти робиш не публічні, але важливі доброчинні речі. 

-Так, підтримуємо онкохворих. І робимо все можливе – виключно від моїх можливостей.

І з чого все почалося? 

– Почалося після смерті Жені. Бо я особисто зіштовхнулася з проблемами вітчизняної медицини. І побачила, що в наших хворих немає, практично, нічого, аж до нормального до них ставлення. Коли в лікарняній палаті вікна затулені ковдрами – ось це вже на межі фолу. Де перебуваємо? Чому так? За що так?

Невже ми себе настільки не поважаємо, що дозволяємо коїтися такому жахові? Це мене й підштовхнуло діяти.

У мене є фонд, який займається виключно питаннями доброчинності. І є молоді люди, які розвозять медикаменти, контактують із різними клініками.

Де знаходиш кошти? Це ж чималі гроші. 

– Ну, власне, на це вся країна скидається. На цю справу жодного разу не просили грошей у жодної людини – ні в багатої, ні в бідної. Це гроші, зароблені на концертах. Виступила, отримала гонорар, отримали гонорар музиканти, залишилося на освіту дитині. А те, що ще залишилося, – на допомогу іншим дітям. Це тільки дитячі клініки.

Твій перший успіх випадковість чи закономірність? 

– Я вважаю закономірністю. Успіх має бути підготовленим. І я не дуже вірю у випадковості. Ти маєш вийти на сцену й усім своїм виглядом сказати: “Я тут не випадково!” І, взагалі, людина з цією фразою має навіть прокидатися: “Я не випадково сьогодні встала, я не випадково це зробила”. Щоб уже ввечері заснути зі спокійною душею й бути задоволеною собою.

Компонуючи ті концертні програми, тобі не хотілося б озирнутися в минуле, в 19601970-ті? Там стільки скарбів української естради! Пісень або напівзабутих, або забутих. Але мелодійних. 

-У тому часі справді багато нереально гарних, мелодійних пісень. На жаль, тепер не всім потрібні такі мелодії. Тепер у репертуарі мелодійна канва – вже не головне.

Що головне? 

– Домінує ритм. Фраза. Хайповість.

Потроху-потроху так усе перейде в реперську форму. А потім і у форму концертів-батлів.

– Мені, до речі, безумно подобаються реп-батли. У них колосальна аудиторія. Але це не предмет для наслідування. Не в кожного вийде. Такі собі “сучасні літературні вечори”.

Сьогодні соцмережі регулярно вибухають хвилями осуду або хвилями захоплення. Остання хвиля Сергій Бабкін. 

– Я не хочу торкатися жодних прізвищ взагалі. Не хочу! Я не суддя – ні артистам, ні часу. Просто я знаю, що можна інакше. Навіть у тому контексті, в якому ми живемо, навіть якщо ти вибрав іншого глядача, інший ринок, іншу країну.

Іншу концепцію? 

– Це слово холодне. Отож, я знаю, що можна інакше. Тому що має бути мотивація. І фраза, що у творчості немає кордонів, якщо вона не пропагандистська, – до речі, непогана фраза. Однак кожен міряє по собі. Кожен вибирає свій шлях, і кожен сам вирішує, яку щоку підставити.

Утім, як казав Жванецький, яку щоку не підставиш – все одно отримаєш. Тому краще йти вперед, дивитися анфас, не розвертатися ліворуч-праворуч. Кожну дію треба зважувати, якщо ти доросла людина. А якщо ти першачок і щось нашкрябав на парті – значить, отримай двійку.

Хто сьогодні твоє найближче коло? Крім сина, зрозуміло. 

– Те коло, яке мене оточує. Немає такого, щоб це були тільки родичі. Але, повторю, я багато часу проводжу на самоті. Набираюся сил на самоті і в тиші. У мене може бути темно в будинку, можуть бути зашторені вікна. Але мені саме так добре.

І якщо вже я потрапляю в якесь коло спілкування, то спілкуюся.

page_35

https://dt.ua/

December 2017