Україна в обіймах двох тоталітарних систем Частина 2. Репатріанти й неповерненці

…Мені б курінь на острові Борнео,

але, мабуть, і там вже полігон.

Ліна Костенко

500px-DP_class_at_Schauenstein_camp

Перехід од війни до миру – це завжди складний, болісний і дуже неоднозначний процес. У його анамнезі – і привиди будинків, і вирви від влучених снарядів, і розкопане на клумбі дитяче взуття, волосся  й уламки іграшок. Цей процес неминуче ділить цілі народи на категорії, вивергає зі своїх потворних надр нові слова: остарбайтери, спецпризначенці, спецпереселенці, спецконтингент, репатріанти, неповерненці, переміщені особи тощо. За всіма цими словами – система, яка нівелює, прасує, множить на нуль головну і єдину свою одиницю – людину. Навряд чи учасники вікопомних Тегеранської та Ялтинської конференцій ставили собі за мету нищити, знеособлювати, репресувати. Ні, вони намагалися встановити новий післявоєнний світовий порядок, визначити державні кордони, зрештою – розділити сфери впливу. Сталін, Черчилль і Рузвельт приймали історичні рішення стосовно майбутнього розділення світу між трьома державами-переможницями. От і рішення вийшли масштабні, грандіозні, епохальні. Але ті демаркаційні лінії, проведені за результатами перемовин світових лідерів, проорали наскрізь не одну людську долю. Так завжди буває під час непростого переходу від війни до миру – чи то мислиться комусь цілими материками, чи то просто дим і порох не дають розгледіти дрібниць…

Серед інших незворотних процесів, які спричинила Друга світова війна, на особливу увагу істориків заслуговує могутня хвиля міграції, центром якої стали території колишнього Третього рейху. Недарма сорокові роки минулого століття часто називають ерою переміщених осіб. Наприкінці Другої світової в Західній Європі перебувало – за різними підрахунками – від 6 до 10 мільйонів людей, які частіше вимушено, ніж добровільно, залишили свої домівки. Здебільшого це були військовополонені, біженці, а також вивезені на примусову працю селяни й робітники. Однією з найчисленніших етнічних груп були українці – приблизно 2, 4 мільйонів осіб.

18536857_401

Це тільки голі цифри, хоч і настільки великі, що збагнути, осягнути їх пересічній людині просто не під силу. За кожною з цифр захована (а часто – похована) конкретна людська доля. Звісно, що перепустити через себе всі ці долі – криві, поламані, неправильні, зі страшними снами, холодним потом і невідступними спогадами – не зможе ніхто, бо просто сили забракне уявляти всі оті залишені оселі, наспіх заховані реліквії, одяг, іграшки, книжки. Усі оті дроти, вишки, бараки, поїзди, крихти хліба в тремтячих долонях, грижі, садна, мозолі й каліцтва. Тому доведеться все ж оперувати безжальними цифрами, тільки подекуди нанизуючи на канву оповіді спогади в цілком конкретних лапках…

На землях переможеного Третього рейху життям переміщених осіб розпоряджалася спеціальна організація, створена країнамиучасницями антигітлерівської коаліції: Адміністрація допомоги і відбудови Об’єднаних Націй – ЮНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration). Переміщені особи чекали своєї долі в спеціальних таборах Ді Пі – з англ. Displaced Persons. Найбільші українські табори містилися в американській зоні. Побут, звісно ж, не вражав комфортністю: колишні військові казарми, школи, конюшні, наспіх побудовані холодні бараки. Харчування – мінімум калорій, необхідних для простого виживання.

Своєю долею люди не керували. Ось як згадує про час, проведений у таборах Ді Пі, письменник Юрій Клен: Ми живемо в малокультурних  умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де … можемо прихилити свої голови. Ми люди без імені й держави, без громадської приналежності… Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?

img159

Українці в таборах Ді Пі насправді зуміли налагодити не тільки сякий-такий побут, а й повноцінне культурне й громадське життя. Існують відомості, що загалом в українських таборах працювало 102 народні школи, 35 гімназій, 43 фахові школи, виходило 232 періодичних видання, з’явилося 818 книжок. Серед авторів – Улас Самчук, Іван Багряний, Юрій Клен, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов, Ігор Качуровський та інші. У вересні 1945 створили Мистецький український рух (МУР). Українські митці, які силою обставин знайшли себе на чужині, вважають своїм обов’язком не тільки надалі вивчати великі досягнення європейського мистецтва, але й вносити в те мистецтво свої власні, оригінальні надбання, – з альманаху “Українське мистецтво” (Мюнхен, 1947 р.).

Треба сказати, що атмосфера в таборах для переміщених осіб була, незважаючи на бурхливе громадське й мистецьке життя, дуже непростою. Сюди потрапляли люди з протилежними життєвими й політичними установками: від палких прихильників радянської влади – до її заклятих ворогів. Часто спалахували стихійні мітинги, які погрожували перерости у відкриті конфлікти. “Комуністи” навідріз відмовлялися жити в одному бараку з “власівцями”. Однак їх не дуже-то хтось запитував…

На переміщених чекало два варіанти розвитку подій: повернення на радянську батьківщину (власне репатріація) або неповернення, пошуки кращої долі в США, Канаді, Німеччині, країнах Латинської Америки тощо. Здебільшого мешканці Ді Пі, особливо із західних регіонів України, тісно пов’язаних із визвольною боротьбою, з УПА, з дистриктом Галичина, не поспішали падати в розпростерті обійми совітів. Проте не вони все вирішували. У травні 1945 року в німецькому місті Галле представники союзних держав підписали історичний документ про передачу колишніх військовополонених, а також примусових робітників. Переговори, за свідченням істориків, були тривалими й важкими. Радянські представники вимагали примусової передачі всіх своїх “блудних дітей” без винятку. Цивілізовані союзники спершу опиралися такому варварству, але врешті-решт якщо не брати до уваги деяких непорозумінь та недомовленостей, більшість радянських вимог були виконані…

img220

Я повернуся до своєї Вітчизни з мільйонами братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості, – написав Іван Багряний у своєму нарисі “Чому я не хочу вертати на “родіну”?”

Радянська сторона на повну силу “обробляла” своїх громадян. Особисті зустрічі з дипломатичними працівниками, різноманітні збори та лекції мали на меті переконати якомога більше людей повернутися в СРСР. Добровільно. Їм демонстрували спеціально зняті пропагандистські фільми про те, яке щасливе життя чекає їх на батьківщині: “Сини, повертайтеся на Батьківщину”, “Знову в рідній сім’ї” тощо. З екрану на переселенців дивилися щасливі люди – серед золотих колгоспних ланів, у цехах сучасних заводів, у школах, на фермі, біля хат, оточених квітучими садками. Усі ті люди посміхалися до переселенців і гукали їх додому. З агітки тих часів: Радянська країна пам’ятає і турбується про своїх громадян, які потрапили в німецьке рабство. Вони будуть прийняті дома як сини Батьківщини.

r.32

Переселенці опиралися. Вони шукали будь-якого способу не повернутися. Жінки часто виходили заміж за іноземців, народжували від них дітей. Нерідко українці представлялися поляками, аби їх відіслали до польських репатріаційних зон – од гріха подалі. Дехто вказував інше місце народження.

…Із табору кожний день відправляли людей в інші міста для роботи, спеціально були такі команди, які займались вербовкою людей. Мене кілька разів викликали на біржу і пропонували виїхати на роботу на острова, а також на шахти…обіцяли великі гроші і хороші умови, але я не згодилася поїхати…, – згадує Анна Ковальчук-Лагнер.

Пізніше для переселенців запровадили ще одне випробування – так званий скринінг. Це була перевірка, чи не ховаються під опікою ЮНРРА колишні колаборанти, воєнні злочинці та гітлерівські попихачі. На превеликий жаль, вироки за результатами скринінгу часто ґрунтувалися на інформації, отриманій від радянських репатріаційних органів, часто навіть на анонімках і доносах. Нерідко в таборах проводили обшуки – раптово вночі на територію входили військові, щільно зачиняли за собою ворота, ходили бараками й обшукували людей – перекидаючи речі догори дном, роздягаючи людей догола, щось наказуючи, чогось вимагаючи. Словом, із урахуванням усіх цивілізаційних надбань тогочасної Європи…

У таборі для переміщених осіб Пеггец перебувало близько сорока тисяч українців – у тому числі жінки й діти. Більшість тамтешніх чоловіків воювали проти радянської влади, вони здалися на милість британців, плекаючи надію, що їх насильно не повертатимуть додому. Проте англійці вирішили по-своєму… Переселенці вчинили бунт – проти них була застосована зброя. Кілька вбитих, ще кілька самогубств. Згодом людей погнали в бік радянської зони окупації – жінки стали стрибати з мосту просто з дітьми на руках. З тими, хто дійшов, швиденько розібралися радянські спецслужби – кого розстріляли, кого погнали вже в свої, рідні табори…

r._22

Людей ловлено по дорогах, по приватних домах, по таборах, звожувано за колючі дроти і американськими військовими вантажниками, мовби товар, відвожувано за залізну куртину. Це значило Сибір, каторга, рабство. … марево родіни переслідувало невідступно, почуття страху було домінуючим кліматом, – пише Улас Самчук.

Ті, кому “пощастило” опинитися на батьківщині, якщо й потрапляли додому, а не за ґрати, то дуже нескоро. Спершу на них чекало чистилище – розгалужена мережа спецприймальників. Для репатріантів на території СРСР було створено близько ста спеціальних зон, кожна з яких була розрахована приблизно на 10 тисяч осіб. Людей, які повернулися, ретельно “перевіряли” працівники органів внутрішніх справ. Тут уже – кому як пощастить. Хтось дуже швидко – через кілька тижнів – потрапляв додому, хоч і без жодних гарантій, що невдовзі ним знову “не займуться”. Хтось отримував кулю в потилицю. Ще хтось – вирок і далекі мордовські табори. Узагалі – процес репатріації був сумбурний, непередбачуваний, щасливий і безпощадний, із морем раптових загадок і сюрпризів.

Табірна інфраструктура була геть неорганізована. Залізничний транспорт працював абияк. “Звільнені” тижнями, а то й місяцями змушені були спати “просто неба на землі”, біля колючого дроту, притискаючи до себе голодних дітей. Часто вчорашніх остарбайтерів залучали до тяжкої праці, під час якої люди втрачали здоров’я й навіть гинули. Працювали на ворога – тепер попрацюйте на Родіну… Однак якщо чогось і не бракувало в спецприймальниках, так це агітації та пропаганди. Репатріантам читали “цікаві та змістовні” лекції: “4-й п’ятирічний план відновлення і розвитку народного господарства СРСР”, “Положення про вибори у Верховну раду СРСР і УРСР”, “Права і обов’язки громадян СРСР”, тощо. Так на теренах СРСР з’явилася нова категорія громадян. Ні, не в’язні концтаборів, не військовополонені, не примусові робітники, а спецконтингент, неблагонадійні особи, зрадники Батьківщини.

Тим, хто зміг залишитися, скажімо, в Америці, пощастило більше. Акт переміщених осіб 1948 року Президента Трумена спричинив третю хвилю української імміграції в США з відповідними ярликами: “жертви війни”, “додаткова робоча сила”, “асимілятивні расові типи” і навіть “ідеологічна зброя”… Вельми доброзичливою до біженців була й Елеонора Рузвельт, діяльність якої в ООН допомогла знайти притулок багатьом біженцям. Звісно, що зустрічі з материком свободи передували численні перевірки, випробування, відбори, поділ на категорії – враховувалися показники здоров’я, працездатності, благонадійності. Тим, хто пройшов цей шлях, світило іммігрантське життя – чужими на чужій землі. Проте з набагато більшими шансами вижити.

Табір ДіПі Кастель, Західна Німеччина, 25 січня 1947 р. Зліва направо А.М. Лівицький, К.К. Панківський, генерал М. Омелянович-Павленко
Табір ДіПі Кастель, Західна Німеччина, 25 січня 1947 р. Зліва направо А.М. Лівицький, К.К. Панківський, генерал М. Омелянович-Павленко

Іван Багряний у вищезгаданому нарисі писав: Посилаючи до публікації в світ, я свідомий того, що в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його надрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив.

Власне чи не вся цивілізація, керована невідомими космічними законами, рухається невпинно по спіралі – народжує, готує до страти, страчує. На руїнах учорашніх воєн будуються театри. По обвуглених руїнах цих театрів знову снують люди, чи то пак – категорії громадян. Часто з’являються нові слова – воєнна проститутка, внутрішньо переміщена особа, інформаційна атака. Хтозна, чи народиться колись новий Брейгель, але матеріалу для “Шляху на Голгофу” не бракує й нині. Змія, яка кусає себе за хвіст – символ Всесвіту. А виразного символу цивілізації досі немає. Що це буде? Безхатченко на купі сміття? Дитина з обвугленою лялькою в руках? Чи й узагалі – величезний гриб від ядерного вибуху? То хай же й оцінюють майбутній символ ті, хто мислить винятково в масштабах державних…

April 2017