Україна в обіймах двох тоталітарних систем Частина 1. Остарбайтери

Узники концентрационного лагеря Освенцим

91b3402-4Понурі, вимучені, майже безтілесні постаті в грубо пошитих робах, із лопатами, ломами, сокирами та кайлами, уздовж залізничних колій, довкола вугільних насипів, на краю довжелезних ровів – цілком типовий німецький пейзаж воєнного часу. На грудях у людей нашивки – прямокутники з літерами OST на блакитному тлі. Ці люди мешкають у бараках. Харчуються здебільшого хлібом, маргарином і кавою без цукру. Ходять і працюють – під охороною. Усі вони – жертви ідеї про расову чистоту. За статеві стосунки з представником вищої раси на них чекає смертна кара. За крадіжку картоплини на них чекає смертна кара. За недовиконання виробничого плану на них чекає тілесне покарання. За рахунок їхніх розірваних м’язів, їхніх згорблених спин, їхніх покарлючених пальців два тоталітарні режими борються між собою. Як і завше – хтось переставляє фігурки на шахівниці, а хтось лишає на ній криваві сліди. Скільки всього там намішано – і рабська праця, і великі переселення, і скалічені покоління, і потворні ідеології. Щоразу знаходиться і благий привід, і пояснення, яке найчастіше – тільки недолуге виправдання…

Третій рейх спочатку не планував використовувати рабську працю цивільного населення з окупованих територій СРСР – з міркувань державної безпеки та расової чистоти. Однак провал плану “блискавичної війни” змусив нацистських керівників терміново переглянути свої погляди на людський потенціал окупованих земель. Як стверджує Ульріх Герберт, автор фундаментального дослідження історії примусової праці в третьому рейху використання націонал-соціалістами іноземних громадян стало наймасовішим, від часів рабства, застосуванням чужої робочої сили в економіці окремої держави. Беручи до уваги, що близько половини робітників привозили з території, яка нині є Україною, можна стверджувати, що саме українці були найбільш численною спільнотою на примусових роботах. За різними підрахунками, за весь період примусового вивезення на території Німеччини працювало 1,7 – 2,4 млн. українців.

Перші українці, які опинилися на роботі в Німеччині влітку 1939 року, – мешканці Закарпаття. За ними поїхали галичани восени 1939 – колишні військовослужбовці польської армії. З осені 1940 року до Райху потрапили колишні емігранти до Франції. Це була тільки перша хвиля, ще не масова, не повсюдно примусова, подеколи навіть добровільна. Це була легенька репетиція майбутнього кривавого спектаклю.

Узимку 1942 року в київській газеті “Нове українське слово” було розміщене звернення генерал-комісара Києва Квітцрау: Українські чоловіки й жінки! Німеччина дає вам нагоду для корисної й добре оплачуваної роботи. У січні 1942 року перший транспорт поїзда вирушає до Німеччини. Під час переїзду ви отримуватимете добре постачання, крім того, … гарячу їжу. В Німеччині ви будете добре забезпечені й знайдете хороші житлові умови. Платня також буде доброю: ви одержуватимете гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви працюватимете в Німеччині. 18 січня 1942 року перший ешелон із 1117 українцями вирушив із Харкова до Кельна. 1500 київських робітників вирушили до Німеччини 22 січня.

Дослідник Павло Полян стверджує: …їх грубо обдурили, але принаймні не шантажували та їм не погрожували. Ті ж, хто потрапив до Німеччини пізніше, включно з можливими добровольцями, вербувалися примусово, їхньою особистою думкою та волею вже перестали цікавитися.

Потреба “Великої Німеччини” в робочій силі постійно зростала. На кінець зими 1942 року її вже не задовольняв потік добровольців, який, до того ж,  значно порідів після перших листів од “щасливих мешканців вільної Європи”. Відтак масштаби й розмах роботи спеціальних вербувальних комісій вельми збільшилися. Головний уповноважений із використання робочої сили Третього Рейху Фріц Заукель уже цілком відверто й прямо вимагав від підлеглих комісарів більш рішучих заходів: Прошу вас форсувати вербування, за яке ви відповідаєте разом із комісіями, всіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусової праці з тим, щоб у найкоротший строк потроїти кількість завербованих.

Уже навесні 1942 року почалися масові облави серед населення – їх проводила місцева поліція та солдати Вермахту. Аби уникнути трудової мобілізації, люди були змушені вдаватися до хитрощів. Таємно, інколи за досить великий хабар, деякі медики давали поради, як надійно “захворіти”, викликаючи різні висипи, виразки, серцеві розлади, а то й відверті, дійсно непоправні каліцтва. Все йшло в хід, тільки б не їхати, – пише Дмитро Малаков у повісті “Оті два роки… у Києві при німцях”.

1943 року про добровільність уже навіть ніхто й не говорив. Під трудову мобілізацію підпадало все працездатне населення віком від 16 до 50 років. Тепер усе відбувалося за чітким планом: районна окупаційна адміністрація “спускала вниз” цифри – скільки людей цього разу мало їхати. Керівники міста чи села визначали вже конкретних мешканців, збирали їх за допомогою поліції та ешелонами відправляли до Німеччини. Беруть дітей від чотирнадцяти років і скоро братимуть від дев’яти. Хлопців уже від одинадцяти беруть. Матері їдуть з ними добровільно. Родини розбиваються, розгублюються. Вчора, наприклад, забрали чоловіка, сьогодні й жінці прийшла повістка… Кербуди щодня виготовляють списки ніде незайнятих. А це скоро всі мають іти на комісію, хто працює, хто ні. Якісь штампи ставитимуть у пашпортах, – із роману Докії Гуменної “Хрещатий яр”.

Основні положення щодо використання праці “найманих” робітників, підготовлені спеціальною комісією Третього Рейху та підписані Генріхом Гіммлером, регламентували працю, пересування, вільний час і навіть статеві стосунки переселенців. Генріх Герінг, рейхсміністр Імперського міністерства авіації, бачив для себе роботу остарбайтерів так: Кваліфіковані робітники-німці повинні займатись виробництвом озброєнь; гребти лопатою й довбати каміння – не їх завдання, для цього є росіяни (під росіянами слід розуміти вихідців із окупованих радянських територій). У його директиві від 7 листопада 1941 року зокрема говориться: …за умов максимальної експлуатації, найгіршого харчування й ставлення. За незначні порушення – смертна кара. Однак остарбайтери (нім: die Оstarbeiteren – “східні робітники”) дуже швидко й самі зрозуміли, куди потрапили.

Остарбайтери працювали у видобувній та обробній промисловості, на транспорті й будівництві, у сільському та домашньому господарстві – це вже кому як пощастило. Усі види колективних робіт передбачали закриті бригади – окремо від німців. Мешкали переселенці здебільшого в бараках, обнесених колючим дротом. Заробітна плата остарбайтера – приблизно третина заробітку німецького робітника, з неї ще вираховували кошти за проживання та харчування. Норми харчування – найнижчі серед усіх категорій найманих робітників. За деякими даними, норма хліба на добу становила 300 грамів для однієї людини – якщо порівняти з таборами ГУЛАГу, то там 300 грамів на день вважалося карцерною, штрафною “пайкою”.

Жири видавали раз на три дні. Це був невеликий шматок маргарину, рідко масла або якоїсь м’ясної консерви. Цього навіть при дуже бережливому витрачанні стачило на два дні, і то тільки щоб трохи помастити окраєць хліба, якого також давали одну невелику хлібину на три дні. Цукру давали раз на день, але так мало, що більшість з’їдало його за сніданком. Обід складався з тарілки супу із брукви, рідше з картоплі, без м’яса чи жиру, та невеликої порції якоїсь каші. Ввечері давали склянку кави. Якщо хтось не зберіг шматочок хліба та трохи цукру, то лягав спати, повечерявши тільки склянкою чорної кави. Коли я написала додому листа, в якому дещо натякнула на умови, в яких живемо, мені вислали невелику посилку. В ній були коржі, спечені із житньої муки, змеленої вдома на ручних жорнах. Це була для мене велика радість. Ми їли ці коржі і плакали, – зі спогадів Н.Кравчук.

Якщо судити зі спогадів очевидців, то найкраще влаштовувалися ті остарбайтери, які потрапляли в приватні господарства “бургерів” (місцевих фермерів) або в міські квартири заможніших німців. Там же, де передбачалася праця великих колективів – заводи, фабрики тощо – переселенці найбільше стикалися з “офіційним” – читати жорстоким – ставленням. Щодня їх виводили з бараків і гнали на роботу край військового аеродрому. Коли вервечка немічних, виснажених тяжкою працею і голодом “остарбайтерів” жалюгідним підтюпцем чимчикувала повз літаки, що прогрівали мотори, німець-конвоїр намагався підігнати людей якомога ближче: пружний потік повітря завалював бідолах на траву, а конвоїр від реготу мало не падав зі свого велосипеда, – Із повісті Дмитра Малакова “Оті два роки… У Києві при німцях”.

Проблема постачання переселенців одягом і взуттям постала “на найвищому рівні” лише наприкінці 1942 року – до того остарбайтери носили той одяг і взуття, у якому приїхали з дому. Тоді ж людям дозволили й листуватися з ріднею – щоправда, через сувору цензуру. Родичі, які залишалися вдома, про справжні умови життя остарбайтерів дізнавалися лише завдяки натякам на зразок: “Живемо так само сито, як минулої осені”, “Нам тут так добре й спокійно, як улітку 37 року” тощо.

Штрафні санкції за непокору, невиконання трудової норми, дрібні крадіжки включали в себе якнайширший арсенал різноманітних заходів – від принизливих тілесних покарань та змушування ходити з табличками на шиї аж до відправлення на певний час до концентраційних таборів і навіть розстрілів на місці без суду. Аналогії з ГУЛАГом навіть не напрошуються, вони – завжди присутні. Вставали о п’ятій ранку, відразу виходили на подвір’я і шикувалися в колону для перевірки. Процедура її була довгою, перераховували по кілька разів, супроводжувалась завжди лайкою, ударами гумовими палицями. Їжу привозили на тачках, які охороняли два поліцаї. Одного разу хлопець, який віз тачку з обідом, вхопив картоплину і швидко з’їв. Поліцай його застрілив на місці. Жорстоко був також покараний Савчук Женя – за крадіжку сніданку у німця його повісили на очах у всього табору, – зі спогадів Івана Слівинського.

Смертність серед остарбайтерів була надзвичайно високою. За даними деяких дослідників, 1943 року щомісяця в трудових таборах помирало понад 1200 осіб. Найбільше – від туберкульозу, серцево-судинних хвороб, виробничих травм і тифу. До слова, близько половини остарбайтерів були на той час ще неповнолітніми.

Наприкінці 1943 року переселенці отримали змогу виходити за межі табору. Звісно, з дозволу керівництва. Моя старша сестра Валя – їй було тоді 13 років брала мене часто з собою і ми йшли просити їсти. Мені було лише 7 років і мене німки більше жаліли. Ми ставали десь на вулиці, біля магазину і чекали милостиню, або заходили в будинки. Давали нам переважно щось із продуктів, найчастіше окраєць хліба, – зі спогадів Людмили Корнійчук.

Лише в грудні 1944 року керівництво Рейху змінило статус остарбайтерів – їх фактично прирівняли до переселенців із інших країн. Це було вже по суті останнє “добро”, зроблене німцями для примусових робітників. Згодом ситуація на фронті переломилася, проте для переселенців, які в таборах були, як у клітках, цей перелом навряд чи був такою вже радістю. Почалися нальоти, бомбардування, обстріли. Страшний випадок трапився під час одного з таких нальотів. Коли пролунали сирени, сповіщаючи про наближення літаків, усі з цехів побігли. Але в одному якийсь начальник став на виході і наказав остарбайтерам повертатись на свої робочі місця. Я запам’ятав навіть прізвище німця Ледель. І саме в цей цех влучили кілька великих бомб. Він був майже повністю зруйнований, обвалилось покриття, виникла пожежа. Під руїнами загинуло понад триста чоловік, багато було поранених, – зі спогадів Івана Слівинського.

Переважна більшість українських громадян після звільнення була змушена повернутися додому – в зуби іншого, чи не жорстокішого, радянського монстра. Для частини з них настільки далека й тривала поїздка була єдиною в житті.

***

1946 року Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергзі визнав нацистську практику примусової праці іноземців злочином проти людяності та грубим порушенням норм міжнародного права. Наприкінці 1980-х років розпочалися переговори між СРСР і Західною Німеччиною про виплату колишнім остарбайтерам гуманітарної допомоги. У 1993 році засновано Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення”, а також його регіональні представництва. Станом на 2007 рік фонд в Україні здійснив виплат на суму 867 млн. євро. По всьому світу ця сума склала 4,37 млрд. євро.

Проте не всі доживуть, не всі переживуть, не всі зможуть перетнути часову, світоглядну, гуманітарну прірву, яка розділила світ. По один бік прірви – Третій Рейх, по інший – Радянський союз.

Я дуже хотів додому адже там залишилися батько, мати, брати, сестри. Радянське представництво нас охоче реєструвало. Невдовзі нас посадили в потяг і повезли в місто Магдебург, на Ельбі. Нас розрахували по сотнях, перевезли через міст і от ми вже опинилися в радянській зоні окупації. Нас, багатотисячний натовп, вивели на поле, де звеліли всі зайві речі залишити. Дозволяли взяти лише білизну, ложку, посуд (кружку, миску, казан тощо). Потім вишикували нас у колони, оточили автоматниками і повели пішими далі на схід, – зі спогадів Антона Антончика.

Повертаючись, вони ще не знали, що радянська батьківщина не пробачить їм того, що вони побачили (через колючий дріт!) інше життя. Не знали, що там на них уже чекають свої, рідні табори – з рідними вишками, рідним колючим дротом, рідними автоматниками. “Ви були ще й у таборах смерті? Як ви могли вижити?! Щось тут не так!” – допитуватимуться молоденькі вишколені слідчі у змучених і спустошених.

Але то вже другий акт кривавої вистави – під заголовком “Репатріанти”.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

І всі народи — як розкрита рана…

(Ліна Костенко)

Далі буде…

March 2017