Володимир Джус. Українська мрія на американській землі

Володимир Джус

pamiatna_moneta_william_dzusШлях до успіху не складний, коли робиш будь-яку справу з думкою про людей та край милий.

5 січня 1895 року в с. Чернихівцях Збаразького повіту королівства Галичини й Володимирії, яке входило до складу Австро-Угорщини (тепер Збаразький район, Тернопільська область, Україна), в багатодітній родині хліборобів Івана та Ксенії Джус народився син Володимир.

Дитинство хлопця минало на природі, у забавах зі старшою сестрою, у сільській праці на 20 моргах ріллі у вільний від навчання час у суботньо-недільній школі. Батько помітив схильність сина до майстрування й після закінчення початкової школи влаштував його вчитися на столяра до місцевого майстра. А доньку із зятем благословив на еміграцію до США для гарних заробітків та допомоги родині. Минув рік, вона почала надсилати з-за океану невеликі кошти. Це значно покращило економічний стан сім’ї. Тоді, маючи лише 18 літ, Володимир вирішив, що може мати більше перспектив в Америці, хоча тато такого рішення не схвалював.

pamiatna_moneta_william_dzus-2В одному простому костюмі, з 25 доларами, захованими в шкарпетках, молодий мандрівник в 1913 році сів на корабель, який відпливав до Канади. Через кілька місяців, отримавши дозвіл, перетинає американський кордон під ім’ям Вільям Дзус (William Dzus) і їде до Ньюарку, штат Нью-Джерсі. Без пригод діставшись до пункту призначення, він оселився в сестри.

Заробітчанину без знання англійської мови спочатку було тяжко. Доводилося працювати викидайлом у ресторані по 12 годин на добу, без вихідних, за 85 центів, потім – вантажником, а ввечері навчатися англійської у ремісничій школі. Здобувши професію токаря, Володимир  працевлаштувався на завод безпечних бритв у м. Орендж, штат Нью-Йорк. На спеціальних курсах вивчав автомеханіку, електромеханіку і креслення. Під час праці із пресом зрозумів, що через недосконалу його конструкцію може легко травмуватись. Тож, щоб запобігти цьому, вигадав механізми для запобігання від нещасних випадків.

Життя потроху налагоджувалося. Восени 1917 року український новоамериканець одружився на подрузі дитинства Єві Скалецькій. Незабаром у подружжя народився син, якого назвали Федором-Теодором. Однак радість ця тривала не довго, бо мама малюка захворіла на туберкульоз й довелося переїжджати до Вест Айсліпа [West Islip], де повітря було кращим. На новому місці продовжував працювати токарем, механіком, навчатися на вечірніх професійно-технічних курсах.

У 1918 році Дзус розпочав процедуру патентування свого першого винаходу – удосконаленого токарного станка. У 1922 році він отримує на нього патент, однак працедавець одразу ж привласнив його собі.

Незабаром померла улюблена дружина. Щоб легше пережити нещастя, винахідник повертається до Ньюарка, де його влаштував на роботу у свою будівельну фірму давній друг. Скоро Володимир-Вільям придбав обладнання, збудував гараж та відкрив власний автосервіс. Отримавши перші значні прибутки, в  1927 році одружився вдруге на Ганні Резнік, доньці власника будинку, квартиру в якому орендував. Молода дружина мала двох власних дітей, то ж витрати сімейного куцого бюджету значно збільшились. Незабаром він успішно запатентував вітрогін для радіатора автівки, а згодом вигадав першу решітку для захисту радіатора від каменів під час руху автомобіля по дорозі. Ці винаходи, однак, прибутку фактично не дали, бо настали часи Великої депресії. У 1929 році навіть довелося закрити підприємство й піти працювати слюсарем-інструментальником у фюзеляжному цеху авіапідприємства Фейірчілд Ейркрафт Компані в Фірмінгдейлі [Fairchild Aircraft Company, Firmingdale], штат Нью-Йорк.

І тут політ фантазії новатора не мав меж. Винаходи для авіапрому були поставлені ним на потік. Найкращою його ідеєю у 1932 році був стійкий до вібрації, перепаду температур і тиску повітря закріплювач для фюзеляжу літака – Dzus fastener. Одночасно конкуренти почали судові процеси, щоб залишити собі права на патенти. Після довгого розгляду справ суд виніс рішення: всі авторські права на винаходи належать українцю з Тернопільщини, який 26 квітня 1932 року заснував Dzus Fastener Company Inc у Вест-Айсліпі на Говлей авенью. Пізніше він переїхав на Union Boulevard, 425, полишивши працю на авізаводі.

У 1933 pоці Дзус побудував фабрику.  Перші 16 закріплювачів виготовив за 4 долари для Амфібен Ейкрафт Компані. Нові моделі літаків цивільної та військової авіації гостро потребували інновацій, які щедро пропонувало новостворене підприємство. У 1935 році ним були захоплені зовнішні ринки збуту. Наступного року у новому приміщенні корпорації працювало 16 механіків, три службовці й адвокат-скарбник Френсіс Кларк.

У 1938 році запрацювали новозбудовані фабрики у Канаді, Франції та Великобританії  з річним прибутком в 100 тисяч доларів, потім – 500 тисяч (1940 р.). Дядько Сем у 1939 році замовив у нього технічне обслуговування 50 тисяч літаків, а після нападу 7 грудня 1941-го – японських ВМС на Перл Харбор. З початком військових дій на островах Тихого океану й вступом США у ІІ світову війну співпраця з Пентагоном лише поглибилася, що стимулювало швидку розбудову ще однієї фабрики в Глендейлі, штат Каліфорнія. Наприклад, у 1943 році підприємства Дзуса працювали цілодобово, працевлаштувавши більше 1000 робітників лише у США, випустивши за місяць 30 мільйонів закріплювачів.

Стабільна фінансова незалежність дозволила інвестувати в розробку нових технологій й винаходів, розвинути інші напрямки виробництва: замки для трамваїв, закріплювачі для пошкоджених кісток (медицина), закріплювачі для комп’ютерної техніки, медичних приладів, автівок, кораблів, залізничних вагонів. У 1948 pоці у Великобританії технічним директором Dzus Fastener Europe новатор з Галичини призначив перспективного інженера (працював з 1947 року простим  робітником), сина гетьмана України у 1918 році, пластуна сеніора Данила Скоропадського (31 січня/13 лютого 1904, Санкт-Петербург – 23 лютого 1957, Лондон, похований на цвинтарі Гампстед), “Чорного Тура” з І куреня УПС ім. Степана Тисовського, до якого він вступив у 1948 році.

А познайомились вони у 1937 році в Чикаго під час посвячення українського літака “Київ”. Гетьманський син ще раз відвідав Місто Вітрів у 1955 році, вирішуючи поточні економічно-організаційні питання заводу Дзуса у Великобританії. Маючи трохи вільного часу зустрівся з пластунами ІV Cтежі “Поділля” свого рідного куреня. Гутірку того вечора проводив пластун сеніор Юрій Каменецький.

Найближчі родичі бізнесмена, залишившись в Україні, зазнали репресій від комуністів: брат став вояком УПА й загинув в бою з агентами НКВС, а матір, братова дружина разом з донькою були заслані на 5 років до сибірських концтаборів.

Меценатська і благодійна діяльність Дзуса мала кілька векторів:

1) підтримка Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Української вільної академії наук;

2) видавництво україномовних газет, журналів, книжок;

3) організація і матеріальне забезпечення українських шкіл, курсів української мови, дослідницьких студій з українознавства в університетах;

4) фінансування культурних пізнавальних заходів – візитівок про Україну;

5) пожертви на працю Міжнародного Червоного Хреста, Карітаса, для медичної допомоги потребуючим землякам;

6) утримання бібліотек, музеїв, гранти на професійно-технічну освіту у місцевостях, де існували його фабрики;

7) заснування 3 травня 1948 року Українського Інституту Америки (УІА) – потужного культурно-інформаційного, громадсько-політичного, наукового центру українців Північної Америки. Спочатку провід УІА перебував в нью-йоркському офісі Червоного Хреста, а потім переїхав у домівку Парквуд в Вест Айсліпі, придбану за 25 тисяч доларів благодійником з Тернопілля.

28 жовтня 1953 року на перших загальних зборах делегати  від 20 авторитетних українських родин обрали управу Інституту:

президент – Вільям Дзус ;

заступник – Платон Стасюк;

скарбник – Павло Чорнома;

заступник скарбника – Теодор Дзус;

секретар – Микола Кузьмович;

заступник секретаря – Даніель Кейн.

Департамент фінансів у 1954 році надав Інституту статус неприбуткової організації, захистивши УІА від сплати податків.

ukranian_instytut_of_ameryka_new-york1 серпня 1955 року Віл Дзус уклав кредитну угоду з банком. Вже у вересні цього року УІА отримав в постійне безстрокове користування будинок у центрі Нью-Йорку, на розі 79-ї вулиці та 5-ї авеню за 225 тисяч доларів. Цю історичну пам’ятку у 1899 році збудував уславлений архітектор Чарльз  Гілберт, будівничий перших хмарочосів, на замовлення банкіра Айзека Дадлі Флетчера, котрий у 1917 році подарував свій дім разом з безцінними картинами художників голландської школи Метрополітен-музею, який знаходиться поряд. Нафтовий король Гаррі Сінклер у 1920 році викупив будівлю у музею й жив у новій оселі 10 років. У 1930 році аристократ Август ван Хорн Стайвісон-молодший придбав у нього це житло і мешкав тут до кінця свого життя (до 1953 р). Тоді й поклав око на безгосподарну нерухомість кмітливий галичанин. У 1962 році кредит був повністю виплачений і красень в стилі французького Ренесансу перейшов у власність до світоча української культури.

Щорічно утримання архітектурної пам’ятки коштує УІА близько 500 тисяч доларів.

Після відходу батька у Вічність, 19 червня 1964 року, вже його син Федір-Теодор Джус (Theodore Dzus, 1918 , Лонг- Айленд [ Long Island ], шт. Нью-Йорк – березень 1998, похований у Вест-Айсліпі)   успадкував Dzus Fastener Corporation, посаду президента Фундації УІА й став провідником Інституту в 1964 – 1982 роках. Коли Федір-Теодор вийшов на пенсію у 1987 році, то через рік продав корпорацію своєму англійському дочірньому підприємству Dzus International Limited, згодом управління корпоративними правами перейшло до DFCI Solutions, Inc, також заснованої у 1936 році Дзусом-батьком (головний офіс розташований в Орландо, штат Флорида).

Підприємницьку династію Дзусів продовжив Теодор-молодший, онук фундатора родинної справи. Пам’ять про відомого американця українського походження тепер глибоко закарбована в світовій, американській та українській історії.

У 1991 році Український Інститут Америки відзначив нагородою “Українець року” Романа Попадюка (народився 30 травня 1950 р. в Австрії), пластуна, майбутнього першого посла США в Україні (липень 1992 – липень 1993). Дипломат здобув ступінь бакалавра в Хантерському коледжі у 1973 році, ступінь доктора філософії – у Нью-Йоркському Міському університеті у 1980 році; на дипломатичній службі з 1981 року, консул і спеціальний помічник посла в столиці Мексики Мехіко (1982 – 1984). Стажувався в Державному департаменті й Раді національної безпеки (1984 – 1986). Мав нагороди від Держдепартаменту США у 1987 і 1992 роках, УККА (премія Свободи).

Роман Попадюк був призначений помічником прес-секретаря у закордонних справах Президента Р. Рейгана (липень 1986 – березень 1988), заступником президентського помічника (жовтень – грудень 1988), виконував також обов’язки заступника прес-секретаря у закордонних справах (січень 1989 – 25 травня 1992). Виконував обов’язки виконавчого директора Президентської бібліотеки й музею Дж. Буша в Колледж-Стейшен, штат Техас (січень 1999 – 2012). Керівник Bingham Consulting LLC ( від 2012 ). Одружився з Джудіт Ен Федьків. Разом з нею та чотирма дітьми – Грегорі, Метью, Кетрін і Мері – мешкав у Бетесді, штат Меріленд.

 

Ніна Кошиць

Ніна Кошиць
Ніна Кошиць

17 (29) січня 1892 року в селі Кирилівка на Київщині, тепер с. Шевченкове Звенигородського р-ну, Київської обл., Україна, в двоюрідного брата композитора і диригента хорів О. Кошиця [30.08.1875, с. Ромашки, тепер Миронівський район, Київська область – 21.09. 1944, Вінніпег, провінція Манітоба, Канада], оперного співака Павла Порай-Кошиця народилася донька Ніна (Nina Коshyts). Навчалася співу у Парижі в Ф. Литвина. У 1911 році вийшла заміж за актора Олександра фон Шуберта. У 1912 році народила доньку Марину. Працювала солісткою Опери С. Зиміна (1913 – 1920).  Її співочий  талант високо оцінили шанувальники опери в Києві (1914, 1916 рр.), азербайджанського Баку, грузинського Тифлісу [тепер Тбілісі ,1917 р.]. У складі Української республіканської капели УНР, яку  очолював її двоюрідний дядько Олександр Кошиць, у 1920 році гастролювала країнами Європи.

Того ж року переїхала до США, де у 1921 році дебютувала на концерті в Детройті, потім виступала у  Нью-Йорку (1922 – 1924 рр.), мешкала в Чикаго, співала в Lyric Opera of Chicago. Виконувала  оперні партії Клари Мілич (одноіменна опера Кастельяно, премьєра), Електри (“Орестея” Танеєва), Фата Моргани (“Любов до трьох апельсинів” 1921, Чикаго вперше ), Недди (“Паяцци” Леонковалло), Мімі (“Богема’ Пуччині), Донни Анни (“Кам’яний гість” Даргомижського). Після її спільних концертів з Українським національним хором О. Кошиця американськими містами у 1922 році надійшли захоплені відгуки критиків, пропозиції укласти контракти від власників студій звукозапису, співпраці з Філаделфійським та Бостонським симфонічними оркестрами.

Успіх зустрічав майстриню співу на сценах Буенос-Айреса в Аргентині (театр “Колон” 1924),  французького Парижа у “Гранд Опера” (1925, 1927 рр.), бельгійського Брюсселю, нідерландського Амстердама, латвійської Риги, литовського Вільно (тепер Вільнюса), шведського Стокгольму, італійського Сан-Ремо, американського Нью-Йорку (1926). Шанувальники таланту співачки могли знову зустрітися з нею і ознайомитися з новою концертною програмою у Нью-Йорку й Філадельфії в 1929 – 1930 рр.

Ніна Кошиць постійно розширювала свій репертуар: писала власні романси на слова Надсона, робила переклади на українську лібрето класиків оперного мистецтва.

Чарівне мелодійне сопрано співачки можна було постійно почути у театрі каліфорнійського Лос-Анжелесу (1932 – 1940 рр.). Знімалася у голівудських фільмах “Казанова” (1927 р.) й “Шехерезада” (1929 р.), брала участь у музичних радіопрограмах. Відкривши з другим своїм чоловіком Г. Леоновим голлівудську студію співу, викладала в ній вокал (з 1941 р.), перекладала на англійську популярні тексти романсів. Збереглися записи її співу українських народних пісень “Віють вітри, віють буйні”, “Ой казала мені мати”.

Відійшла у Вічність 14 травня 1965 року в м. Санта-Анна, штат Каліфорнія.

За допомогою фірм “Артистотипія” (Київ), “Брунсвік” (Нью-Йорк), “Віктор” (Камден, Нью-Джерсі) записала кілька платівок своїх виступів у 1916, 1920, 1922, 1928 роках.

Марина Кошиць
Марина Кошиць

Справу мами успадкувала Марина Кошиць (6 серпня 1912 – 9 грудня 2001, Санта-Моніка, штат Каліфорнія), дитинство якої проминуло у Франції за уроками співу та гри на роялі. Спільно з родиною у 1921 році емігрувала до США, навчалася у Нью-Йорку. Виконавши своїм неперевершеним мецо-сопрано арію Маргарити з опери Ш. Гуно “Фауст” під час прямої радіотрансляції у Kraft Music Hall, замість хворої неньки, здобула одразу дворічний контракт з цією радіопрограмою. Під псевдонімом Марія Шуберт здобула успіх як акторка у фільмах “Маленька жінка” (1933 р.), “Британський агент” (1934), “Що скажуть люди”, “Великий Карузо” (1951 р.), “Дезірі” (1954 р.), “Співаючі монахині” (1966 р.), “Зайняте тіло” (1967). Одночасно у 1941 році вона отримала славу у San Francisco Opera. Виконувала партію Парасі в опері “Сорочинський ярмарок” у Метрополітен Опера Нью-Йорку, співпрацювала  із симфонічним оркестром Бостона.

22 липня 1945 року в Лос-Анжелесі про неї дізнались меломани. Співала у Wilshire Ebell Theater, Грецькому театрі арії з опери “Кармен” Жоржа Бізе, оперети Й. Штрауса “Летюча миша”. Згодом викладала співочу майстерність.

У 1958 році Марина Кошиць виступала у Сан-Франциско на вечорі випускників маминої співочої студії.

Перебувала у шлюбі з Франкліном Ешлі, викладачем пластичної хірургії Каліфорнійсього університету (1952 – 1961). Активно займалася благодійною й громадською діяльністю, підтримувала університетський медичний центр, де працював її чоловік.

У 1970 році подарувала Бібліотеці Конгресу США оригінал власноруч створеного Сергієм Рахманіновим на честь нені Ніни Кошиць Опус 38 “6 віршів для дітей голосу і фортепіано” (1916 р.). Відомий композитор й Ніна Кошиць мали спільну таємну історію кохання. Це надихнуло Марину написати в Малібу, штат Каліфорнія, сценарій для майбутнього фільму та матусин життєпис: “Остання пісня кохання”.

Вона також авторка “Спогадів Марини”, де згадує свого друга Джорджа Кьюкора, який допоміг розпочати їй кар’єру в кіно, маму та всіх родичів і друзів, без яких не можна було б досягти вершин успіху.

Дякую, що дочитали допис в цей час,

Продовження далі буде для вас.

January 2017