Школи українознавства – важливі осередки збереження національної культури в діаспорі США

1n

У другій половині 40-х років XX ст. на звільненій від фашистської окупації території Європи перебувало близько 200 тисяч переміщених осіб української національності, серед яких переважали люди з початковою освітою – 48129 осіб, що становило 54,54% від усього загалу вітчизняних емігрантів. Людей із середньою спеціальною освітою тут перебувало 7061 особа, близько 9%, неписьменних – 2808 осіб, – 3,2%. Людей із вищою освітою було 3616, що становило 4,12%.

За даними Центрального представництва української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН) тільки в американській окупаційній зоні серед українського загалу було 303 професори, 102 доценти та 75 наукових працівників. Ще одним важливим чинником, який посприяв бурхливому розвиткові української науки та освіти в еміграції, було те, що серед переміщених осіб знаходилась значна частина молоді. За статистичними даними ЦПУЕН, у трьох окупаційних зонах знаходилося 25654 дітей і молоді української національності віком до 20 років.

Зважаючи на соціальний склад та освітній рівень української еміграції, яка тимчасово перебувала в Західній Європі, стає зрозумілим, чому стан української освіти і науки тут був на такому високому рівні. У місцях найбільшого зосередження біженців створювали початкові та середні школи. У французькій, американській та британській зонах було створено 79 початкових, або так званих народних українських шкіл, що охопили 3226 учнів. В них працювали 420 вчителів.

Середню освіту українці мали змогу здобувати у 25 середніх школах, де навчалося 2578 учнів. Контроль за навчальним процесом у початкових і середніх школах здійснював Відділ культури і освіти при ЦПУЕН. Узгоджував роботу навчальних закладів Координаційний комітет, який складався з представників президій Наукового Товариства імені Шевченка та Української Вільної Академії Наук. Українські освітні установи існували завдяки фінансовій підтримці, що надавало їм ЦПУЕН. Лише за 1948 рік воно виділило 36.6 % коштів від свого загального бюджету (за перше півріччя 1948 року ЦПУЕН отримало 877.485 рейх марок) на культурні потреби.

Такий стан розвитку української освіти в еміграції після завершення Другої світової війни можна назвати своєрідним феноменом, який не мав аналогів в історії української еміграції.

Із таборів для переміщених осіб велика частина українців переїхали до США, де вони зіткнулися з проблемами адаптації в нових умовах проживання. Рідко хто з новоприбулих емігрантів думав відразу про продовження освіти. Більшість докладали зусиль для засвоєння англійської мови, необхідної для працевлаштування та забезпечення життєвих потреб. Однак, з огляду на високу національну свідомість української еміграції, батьки прагнули, щоб їхні діти, пристосовуючись до життя в американському середовищі, не забували української мови, зберігали власну національну самобутність.

Тому і виникла потреба створення українських освітніх установ, які б виконували саме такі завдання. Українська спільнота, поселившись після Другої світової війни в США, стала думати про своє самозбереження, а першочергово про збереження свого найбільшого скарбу – дітей – від національного відчуження, зазначав у короткому нарисі, присвяченому історії створення товариства “Учительська Громада”, професор В.Губчак.

У США перші школи українознавства для дітей почали організовуватися вже у 1949 році. Ініціатором заснування першого такого закладу був Костянтин Кисілевський, який до переселення у США був директором української школи в таборі для переміщених осіб у Німеччині. У той час, коли більшість українських емігрантів була стурбована проблемами пристосування до нових умов життя, К. Кисілевський вже за три тижні організував школу українознавства в Нью-Йорку. Першими її учнями були члени місцевого осередку українського Пласту. Школа з початку свого заснування налічувала всього 18 учнів, які було розділено на три класи. Навчання проводилося тричі на тиждень по п’ять годин. Чисельність школярів зростала із прибуттям нових емігрантів. Протягом 1950-51 навчального року у школі українознавства навчалося 94 учні, у п’яти класах; навчання проводили 15 вчителів.

У 1949 році школи українознавства були також засновані в Чикаго і Нью-Гейвені. Наступного року число шкіл значно зросло – вони відкрилися у Детройті, Клівленді, Денвері. Пізніше такі школи організували у Нью-Арку, Балтиморі, Йонкерсі, Філадельфії, Бостоні, Гартфорді, Пассейку. Наприкінці 1952 року у Нью-Йорку та Чикаго діяло по дві школи українознавства.

Українські ентузіасти з гуртка дітей, без будь-яких для цього засобів чи допомоги, створювали установи, в яких виховували покоління свідомих патріотів України, батьківщини, яку вони вже не пригадували у своїх дитячих спогадах, але любов до неї прищеплювалася їм назавжди.

Організація шкіл у Чикаго, де навчалася найбільша кількість українських школярів, пройшла непростий шлях. Про перші кроки школи українознавства, заснованої при катедрі св. Володимира у 1949 році, О. Коновал зазначав: “На початку школа мала 9-ро дітей, згодом – 12… Школа не мала жодного бюджету. Перші книжечки, крейду, тощо купував сам учитель”.

Школу українознавства при катедрі св. Миколая у Чикаго заснувало “Товариство опіки над молоддю”, яке восени 1950 року організувало для українських дітей “Клуб молоді”, що став місцем зустрічей та розваг. Однак, старше покоління бажало, щоб їх діти не тільки могли спілкуватися із своїми ровесниками рідною мовою, але й вивчали українську мову, історію, культуру та виховувались, як патріоти своєї вітчизни. Так, за ініціативою батьків була організована школа українознавства, в якій спочатку навчалося 13 дітей.

Труднощі в організації навчального процесу школи долалися завдяки благодійності та самовідданості чиказьких українців. Спочатку навчалися в тісних приміщеннях клубів при більярдових столах, правда безкоштовно. Треба було думати про оформлення курсів на шкільний лад і відповідні шкільні приміщення. Ініціативу у тій справі перебрало на себе товариство вчителів “Учительська Громада”. Восени 1951 року Управа товариства організувала курси українознавства при парафіяльній школі св. о. Миколая, а на управителя запросила професора О. Левицького. Отець парох ігумен В. Гавліч надав курсам безоплатне приміщення (три зали кожної суботи) та подбав про безкоштовні шкільні підручники. Вчителі за прочитані лекції одержували винагороду. Завдяки цій шляхетній допомозі курси зміцнювали й розширювали навчальну базу.

У 1952 році у школі українознавства в Чикаго навчалося вже 170 українських дітей. Розпочалося будівництво окремого приміщення для школи, яке було завершене у березні 1953 року. Оскільки школа українознавства існувала при греко-католицькій парафії св. Миколая, важливим напрямом її діяльності було релігійне виховання, адже українська греко-католицька церква в Америці мала за мету дати дітям українських батьків національне виховання.

Важливим виховним завданням, яке намагалися вирішити у процесі навчання в школі українознавства, було виявлення місця українця в американському суспільстві. У дітей виховували розуміння того, що їм потрібно любити свою нову батьківщину, яка прийняла їх, але при цьому не забувати землю своїх батьків. Українські педагоги вважали, що ці дві речі можна цілком поєднати. Українська освіта, вважали вони, може бути вагомим вкладом в американську культуру.

У березні 1953 року було засновано Вчительську Раду, метою якої було об’єднання та керівництво існуючими у США загальноосвітніми українськими школами, а також створення єдиної шкільної програми. Першим президентом цієї Ради став Е. Царський. Вчительська Рада існувала як відділ при Українському конгресовому комітеті, який розробляв навчальні курси, а також встановлював правила щодо діяльності шкіл українознавства.

Вчительська рада також займалася видавництвом підручників для шкіл та розробкою навчальних планів для вчителів. Вона ставила перед школами українознавства завдання – не обмежуватися лише навчанням дітей читати і писати українською мовою, а також виховання дитини – патріота України. Виховними засобами мало стати вивчення української літератури, історії, культури, організація виступів дітвори з нагоди шкільних і національних свят – таких, як Листопадові роковини, Шевченківські свята та інші заходи й виховні моменти, що зворушують глибоко юну душу та плекають в ній пошану й любов до своєї нації.

За чотири роки існування Вчительська рада видала два підручники для шкіл: “Рідне слово” – підручник з українознавства, підготовлений професором К. Кисілевським, та “Українська мова” Б. Романенчука.

На початку діяльності шкіл українознавства навчальний процес нагадував скоріше атмосферу приватного виховання. Школи влаштовувалися у приміщеннях українських установ та організацій, бо власних приміщень через відсутність коштів не мали. Однак навчання в школах велося справжніми фахівцями своєї справи, адже більшість вчителів мали педагогічну освіту європейського рівня та чималий досвід роботи на педагогічній ниві. Праця вчителів у школах українознавства потребувала повної віддачі та ентузіазму, проте за свою роботу вчителі отримували мінімальну зарплатню, а часто працювали і без оплати.

Навчання у школах українознавства тривало вісім років. Перші чотири роки початкового навчання учні вивчали українську мову і літературу, пізніше у середніх класах до цих предметів додавалися історія України, географія та українська культура.

У середині 50-х років у школах українознавства були введені випускні іспити (“матура”). Учень школи українознавства на завершення свого навчання повинен був скласти два іспити: з української мови та історію України або культуру України, за вибором. Іспити складалися із двох частин – письмової та усної. Усний екзамен передбачав відповідь студента з таких предметів як українська мова, література, історія, культура і географія. Екзаменаційна комісія складалася з вчителів школи, а також інспекторів, яких забезпечувала Вчительська рада.

У 50-х роках XX ст. відбувався справжній бум у розвитку української освіти. Спостерігаючи його, сучасники зауважували з цього приводу: “В останніх роках наладнуються шкільні справи ще на краще: творяться Вищі Курси Українознавства в сімох місцевостях, в Нью-Йорку навіть з правом іспитів, що уповноважують учня до вступу в університет, а цілоденні школи набувають поповнення цінними українськими педагогами, що осіли тут як емігранти після другої світової війни. Коли мова про виховне значення українських шкіл на еміграції, то не можемо поминути музичних та мистецьких шкіл, що почали творитися після приходу нової еміграції. Прийшло сюди поважне число мистців, що вспіли оснувати в Нью-Йорку Український Музичний Інститут ім. Лисенка”.
У 60-х роках минулого століття система освіти в школах українознавства набула більш стабільного характеру. Чимало шкіл, завдяки старанням українських громад, отримали власні приміщення. Найбільш чисельна школа українознавства в Чикаго у 1969 році мала 740 учнів, а подібний заклад у Детройті налічував 405 вихованців. Загалом школи українознавства в США відвідували 10 тисяч учнів. У 450 класах 76 шкіл навчання вели 400 вчителів. Чотири школи мали власні приміщення.

Українські освітні установи також повинні були пристосовуватися до умов навчального процесу, який проходила українська молодь в американських школах. Таким чином, у США сформувалися школи трьох типів: 1) українські католицькі школи (понад 60, в яких навчалося 16 тисяч учнів); 2) суботні школи українознавства (близько 50 з 4 тис. учнів); 3) недільні школи українознавства, де вивчали переважно релігійні предмети, українську мову, історію України та українську культуру.

Наприкінці 80-х років українці серед інших національностей США посіли одне з перших місць у країні за відсотком тих, хто здобув вищу освіту. Вони гідно репрезентували свій народ перед багатонаціональним американським суспільством.

http://vuzlib.com/

History