Як “бандерівці” розвалили сталінський ГУЛАГ

65 років тому політв’язні, 70% з яких були українцями, почали перше у сталінських концтаборах повстання

памятник у Норильску01

Щорічно в третю неділю травня (цьогоріч 20 травня) в Україні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій. У цей день маємо не лише пом’янути безвинно закатованих й репресованих, але й віддати данину шани усім, хто у той чи інший спосіб  наближав розвал СРСР та набуття державою Незалежності. 

Історики й політики досі сперечаються, яка із тріщин була першою і вирішальною для краху комуністичного режиму загалом. При цім, як зауважує знаний історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович, “згадують Польщу 1980-го, Чехословаччину 1968-го чи Угорщину 1956 року. Проте варто заглибитися ще далі в історію, аби побачити, коли вперше створена Сталіним система зазнала серйозного удару. А сталося це майже відразу по смерті  “вождя народів” у травні 1953-го. Повстання політв’язнів, яке почалося 65 років тому, 26 травня 1953 року й увійшло в історію як Норильське, і було тією першою незнаною революцією, з котрої почався кінець всемогутньої комуністичної системи”.

Щодо першості, звісно ж, можна дискутувати й із цією тезою. А проте набагато важливіше докладно розповісти про цю малознану сторінку нашої історії, яка, поза сумнівом, стала початком кінця моторошного “архіпелагу ГУЛАГ”.

Правдою є те, що вони були першими, хто підняв повстання у серці ГУЛАГу. Двома місяцями пізніше струсонуло основи табірної системи СРСР Воркутинське, а наступного року – і Кінгірське повстання, ставши відтак однією з причин Хрущовської “відлиги”, появи шістдесятництва, дисидентства та зрештою – розпаду СРСР.

Цікаво, що під час Норильського повстання разом із представниками 85-ти інших національностей, українці, яких тут було понад 70% (!) відстоювали права та гідність ненасильницькими методами. Понад 20 тисяч ув’язнених поєднали усі відомі форми протесту: повстання, страйк і голодування. Об’єдналися не лише, аби вимагати поліпшення табірних умов, а й, як свідчить звернення протестантів, для “грандіозної історичної демонстрації єдності боротьби за свободу, за демократію…”.

Книжка Євген Грицяк
Книжка Євген Грицяк

Український “вірус непокори”

Горлаг (Головний особливо режимний табір) був виокремлений з Норильтабору 1948-го спеціально для утримання політв’язнів і мав серед в’язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо небезпечних для радянської влади осіб – за термінологією МДБістів, “на вимирання”.

Норильське управління, що об’єднувало близько 40 таборів, знаходилося за полярним колом, у Таймирському (нині Долгано-Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії. Лише в районі Норильська загальна кількість ув’язнених становила 50 тисяч осіб. В’язні працювали на руднику й вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро-кобальтовому заводі, деревообробному комбінаті, а також зводили місто Норильськ.

Умови в Горлазі були жахливими: полярна зима, 12-годинна робоча зміна і жодних вихідних. Глибина котлованів сягала трьох, п’яти, а часом і десяти метрів. Іван Кривуцький, колишній в’язень 4-го табору, згадував: “Бувало, повертаємося з роботи, а в кожній колоні зі 100 чоловік одного-двох несуть уже неживих, а трьох-чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть”.

А ще – постійні приниження й знущання охорони, активістів і “блатних”. Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Аби знищити навіть думку про непокору, в’язнів пропускали через т.зв. молотобійку: людей заковували у наручники, били, а відтак піднімали догори й кидали всім тілом об підлогу, топталися по них.

Та все ж, як писав Олександр Солженіцин у своїй фундаментальній праці “Архіпелаг ГУЛАГ”, “вірус непокори” привіз влітку 1952-го до Норильська т.зв. карагандинський етап: “Не знаю, як в інших, а в нашому таборі спротив почався після того, як прийшов етап із ОУНівцями”. Етап налічував 1200 людей, значну частину яких становили вояки ОУН-УПА.

Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. “Всім сукам (кримінальникам, що прислуговували керівництву) табору роздали “для самооборони” фінські ножі, пояснивши, щодо Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів” – згадує у своїй книзі уродженець Прикарпаття Євген Грицяк, що прийшов із тим етапом, а невдовзі став одним із організаторів повстання.

За його спогадами, адміністрація вирішила відразу “зламати” членів карагандинського етапу: “Біля воріт зони стоять шість “сук” із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п’ятьох в’язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б’ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п’ятірка за п’ятіркою”. Керівництво розраховувало, що “бандери” не винесуть образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти…

Натомість із прибуттям “карагандинців” в Горлазі почастішали випадки відплати, що чекала на особливо старанних катюг. Приміром, помічника начальника БУРу Івана Горожанкіна, що насолоджувався, б’ючи в’язнів й особливо насідав на “бандер”, вже за два тижні після прибуття етапу знайшли із відрубаною головою. А що винних у страті знайти не могли, то меншало й охочих ставати “молотобійцями”, і згодом молотобійки взагалі скасували!

Тож Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Ще більше її впевненість у власних силах підірвала смерть Сталіна у березні 1953 року, яку політв’язні сприйняли з надією на амністію.

 

Табірне весілля
Табірне весілля

Здолати найбільшого ворога

Та їх сподівання були марними: амністія стосувалася лише кримінальників. Більшість ж московська влада засудила на так званий “бандерівський стандарт” – 25 років ув’язнення. Відтак конспіративні центри українських політв’язнів, які ще з кінця 1947-го з’явилися у кожному радянському концтаборі, почали піднімати бунти, який у Норильську переріс у справжнє повстання, що тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року.

Власне кажучи, виступ був спровокований табірною адміністрацією: у в’язнів почали стріляти без попередження. Навмисно, аби виявити та ізолювати найактивніших. Зокрема, 25 травня табірна охорона вбила в’язнів Жигайлова і Софроника та поранила Дзюбука. Наступного дня сержант Дятлов автоматною чергою вбив трьох і поранив сімох в’язнів 4-ї й 5-ї зон. Показові розстріли провокували арештантів на протидію, яка не змусила себе чекати.

З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М.Кузнєцова:

“Ці факти розлютили ув’язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких було 7000 осіб, вони відмовилися вийти на роботу, виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії…”

Керівником повстання 4-ї зони був українець Євген Грицяк. Наступного дня в’язні зібрали мітинг, на якому він виступив із закликом до страйку, відтак відмовилися повертатись у житлову зону. “На таке мало хто з десятків тисяч міг би наважитися. Він узяв на себе все: ініціативу, керівництво й повну відповідальність”, – згадує один з повстанців, львів’янин Іван Кривуцький.

Сам Грицяк пояснював згодом, що мирний характер Норильського повстання був одночасно і необхідністю, і свідомим вибором його керівників. З одного боку, беззбройні в’язні не могли почати повноцінного збройного повстання. З іншого, було достатньо “гарячих голів”, які хотіли битися, але не було чим…”

Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5-ї зони, а згодом і 6-ї (жіночої), де українки вивісили гасло “Свобода народам і людині!”. 1 червня до повсталих приєдналися 1400 в’язнів зони №1. В’язнів стали морити голодом. Вони встановили на одному з будинків, який зводили, плакат: “Нас убивають і морять голодом”.

5 червня вже шість таборів Горлагу припинили роботу і виявили масову непокору табірній адміністрації у п’яти таборах, де утримувалося 16378 ув’язнених.

Загальновизнаним гаслом в’язнів 3-ї каторжної зони, які оголосили про повстання 4 червня, стало “Воля або смерть”. Вони вивісили чорний прапор із червоною смужкою, що символізувало кров, пролиту у боротьбі.

Керівниками повстання у 3-ій зоні були лідери двох українських підпільних груп: відомий дисидент і правозахисник Данило Шумук, що відсидів у радянських концтаборах майже 43 роки, і Степан Семенюк, до ув’язнення – провідник  Луцької округи ОУН на Волині. “Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин”, – пояснював пізніше С.Семенюк.

Комітети повсталих табірних зон стали водночас законодавчими і виконавчими, охоронними й каральними органами. Особливо чітко під час повстання вони налагодили роботу з охорони порядку. Такій дисципліні дивувалася навіть тюремна адміністрація.

На високі труби котелень підняли чорно-червоні прапори смерті й непокори. Цілодобово завивали сирени. За допомогою повітряних зміїв в’язні розсипали над Норильськом тисячі листівок із закликом підтримати їх морально: повідомити керівництву СРСР про насилля над в’язнями…

6 червня прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії полковник М.Кузнєцов. Комісія вирішила зайти на територію в’язнів, ігноруючи вимогу зустрітися спершу з їхніми представниками. Є.Грицяк наказав повстанцям мовчки “стояти стіною” і не пускати комісію в табір. Але хлопець на прізвище Ткаченко схопив каменюку і поцілив полковнику Михайлову в голову. Той скомандував “Вогонь!” Конвой почав стріляти: 20 чоловік поранено.

“Найголовніше, що ми подолали там – страх. Страх – це найбільший ворог”, – резюмує Грицяк.

вишивка

Розправа

13 червня адміністрація та комісія з Москви починають форсувати події. Кузнєцов наказує в’язням покинути 1-шу зону. “Не бійтеся ватажків-провокаторів – бийте і ріжте їх”, – кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в’язнів із зони.

28 червня 1400 в’язнів 5-го табору відмовилися покинути зону. По людях відкрили кулеметний вогонь: 11 убитих, ще 14 – важко поранених (12 із них теж померли).

4 липня адміністрація висунула ультиматум 4-ій зоні: вихід за зону, або розстріл. Щоб уникнути кровопролиття, Є.Грицяк вивів усіх.

7 липня оточили 6-ту (жіночу) зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: “Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тисячі стояли і скандували: “Стріляйте! Свобода або смерть!”. Протистояння тривало до ночі – солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини: почали збивати з ніг, б’ючи водою в обличчя. Так здолали опір жінок.

Найдовше, ще майже місяць протрималася 3-я зона, що переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених до каторжних робіт. Навколо неї стягнули війська. Останній чорно-червоний прапор жалоби за вбитими побратимами зірвали 4 серпня, коли на територію зони на великій швидкості увірвалися сім вантажівок з озброєними солдатами. На кабінах – кулемети. Без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 осіб, поранено – 98…

Микола Барбон, один із організаторів повстання політв’язнів у Норильську: “Від тривалого недоїдання ми ледве стояли на ногах, але команду полковника “Розійтися по бараках!” не виконали. Після цього відчинилася залізна брама – і три шеренги солдат, виставивши поперед себе багнети, пішли на нас. Ми стояли пліч-о-пліч, і кожен чув, як б’ється серце того, хто поруч. Моноліт непокори і відчаю. І крихітний вогник надії, що це сон… Гострі багнети виблискували й наближалися до нас. Ще крок – й їхні вістря вперлися нам у груди. Страшна й неповторна мить найвищої нервової напруги. І раптом крик – це в’язень-литовець не витримав і, вхопившись лівою рукою за гостре лезо багнета, правою вдарив солдата кухонним ножем. Тоді пролунала команда полковника “Коли!” У груди, там, де серце, врізалися багнети. Перші в’язні впали під ноги карателям, інші мовчки відступали до бараків. Там і почалася кривава розправа…”

За офіційними даними, загальна кількість загиблих склала 153 людей. Із повстанців тюремна адміністрація виокремила 2920 активістів – 45 з них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1500 – перевели до Магадана. Решту ізолювали у нових табірних пунктах… 

Смертю смерть перемогти

Це було перше й наймасовіше повстання по смерті Сталіна. Ключову роль у 69-денному повстанні зіграли українці, зокрема колишні бійці УПА. Коли почався штурм, і вояки поливали повстанців свинцем автоматів та кулеметів, українці відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали “Ще не вмерла Україна”…

Прецедент був сенсаційним. Повстання придушили, але вже у 1954-му Горлаг було ліквідовано, а 1956-го більшість його учасників вийшли на волю. Норильське повстання та наступні у Воркуті та Кенгірі змусили владу почати амністію політв’язням, що стала початком ліквідації системи радянських концтаборів.

May 2018