25 вересня народному артисту України могло б виповнитися 86…
Юрій Никорак
Йому аплодували міланська “Ла Скала” та нью-йоркський “Метрополітен-опера”. Від Італії до Канади, від США та Японії до Австралії – практично всюди є шанувальники його таланту і виконавської майстерності. А проте далеко не всі знають, що “український соловейко”, визнаний свого часу одним з найкращих тенорів світу, первісно мав не так вже й багато шансів досягти вершин співочого мистецтва.
Народився бо він у м. Сталіно (нині окупованому Донецьку) у родині простого шахтаря. Але цей неговіркий чоловік вмів не лише мріяти про високе, але й наполегливо, десятиліттями йти до мети… Зокрема, проваливши вступні іспити до омріяного співочого вишу, став студентом, а згодом й аспірантом Донецької політехніки. А проте водночас упродовж 10 років навчався секретів майстерності у соліста місцевої опери, а Київську консерваторію закінчив лише в 1978 році, вже будучи 46-річним народним артистом СРСР!
І якщо сам він вийшов на оперну сцену лише у 30-річному віці, то його молодший син, названий на честь батька, вже у 21 рік став режисером, у 23 – режисером-постановником, а у 31 – головним режисером Національної опери України, якій батько присвятив майже три десятиліття свого життя.
1000 уроків для Шахтарського Герцога
Музика для Анатолія була незмінним супутником життя. Унікальним тембром голосу вирізнявся його батько (шахтар із дідів-прадідів) – у нього був драматичний тенор. Проте коли хлопець поділився з ним мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: “Спершу оволодій професією, а потім співай”. Тож коли спроба вступити до Ленінградської консерваторії провалилася, залишалося прислухатися до батькових слів: Анатолій Солов’яненко став студентом Донецького політехнічного інституту, а улюбленою справою займався в художній самодіяльності.
Після одного з таких студентських концертів 18-річний юнак й отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. “Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці”, – сказав майстер, почувши спів Анатолія.
Їх тандем був унікальним. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: той, хоч і був визнаним оперним співаком, сам шив собі костюми для спектаклів, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. І практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, А. Солов’яненко співав партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель. А ще – все життя зберігав зошит із назвою “Що потрібно знати для хорошого співу”, в який вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років – з 1952 по 1962-й – у славетного педагога Анатолій отримав рівно тисячу(!) уроків.
Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери – в ролі Герцога в опері Джузеппе Верді “Ріголетто”. Коли ж артисти показали спектакль на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал “Шахтарський герцог” (держави “Україна” тоді ще не було). Цей сценічний образ і став візитівкою співака в усьому світі. А в рідному Донецьку згодом постав пам’ятник у цьому образі з відповідними словами на п’єдесталі: “Гордість України – Анатолій Солов’яненко – “Шахтарський Герцог”…
Десять років наполегливих занять стали прологом до сенсації, яку здійснив співак у 1962 році на огляді народних талантів у Києві. Компетентне жюрі, до якого входили видатні українські співаки, затамувавши подих, слухало виступ молодого гірського інженера. Він упевнено і професійно виконав твори зі світового тенорового репертуару – арію Радамеса з “Аїди” Дж.Верді і аріозо Каніо з опери Леонкавалло “Блазні”, підкоривши присутніх манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот.
Фортуна любить наполегливих
Власне тоді його голос почув директор Київського оперного Віктор Гонтар. І наступного ж дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Того ж вечора Солов’яненко став стажером Київського театру.
А за кілька днів його викликали до Москви – на відбірний тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. В комісії помітили українського тенора, і Анатолій Солов’яненко разом із Миколою Кондратюком та Володимиром Атлантовим поїхали на стажування до Італії. Так викладач нарисної геометрії вийшов на сцену міланської “Ла Скала”… Стажування тривало рік, закінчившись у 1963-му: 22 листопада цього року Солов’яненко дебютував на київській оперній сцені партією того ж таки Герцога з “Ріголетто”.
Солов’яненко не визубрював тексти партій, а досконало знав італійську мову. Казав: “Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно”. Тому зарядка, тренаж голосу й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями.
У 1967 році співак був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, а через вісім років він вже – народний артист СРСР.
“Влітку 1977 року за лінією товариства “Дружба” чоловік поїхав у Нью-Йорк, – згадує вдова співака, Світлана Солов’яненко. – Після виступу до нього підійшов арт-директор “Метрополітен-опера” Річард Радзінський, зачарований майстерністю Анатолія, і наступного ж дня організував його прослуховування в “Метрополітен-опера”. Коли головний диригент Джеймс Лівайн ознайомився з репертуаром чоловіка, став думати, як знайти віконце, щоб Толя виступив у їхньому театрі. Річ у тім, що їхній сезон починається в жовтні, й усі спектаклі розписані на п’ять років наперед. І “нішу” таки знайшли – в опері П. Масканьї “Сільська честь” у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі. Запрошення надіслали в Держконцерт, але чоловікові про це навіть не повідомили. Коли надійшов повторний виклик, москвичі почали наводити безліч причин, чому в Нью-Йорк Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція “Метрополітен” надіслала ще декілька телеграм на ім’я Солов’яненка з пропозицією виступити не лише в “Сільській честі”, але й у “Кавалері троянд” Р. Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку”…
До слова, А. Солов’яненко став першим радянським тенором, що отримав запрошення співати в цьому провідному театрі США. Американці його запрошували і на наступні сезони, але не судилося: почалися афганські події, розірвалися культурні й економічні відносини між СРСР та США.
У 1978-му, вже три роки будучи Народним артистом СРСР, п. Анатолій закінчив Київську консерваторію.
Солов’яненко часто гастролював світом. В Австралії його називали “владикою” і підкреслювали, що “голос Солов’яненка має магічне забарвлення”. Він виступав у Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, Німеччині, Бельгії, у Болгарії й на Кубі.
Анатолій Солов’яненко ніколи не був членом комуністичної партії і жодного разу не заспівав жодної комуністичної пісні. Та все ж став народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії. У 1980-му році її присудили тільки двом безпартійним – Анатолію Солов’яненку і Аркадію Райкіну. А співак передав її до Фонду миру. “Всю до копійки передав до Фонду миру. 10 тисяч рублів – величезні гроші, але тато пережив війну, коли їх сім’ю вивозили в евакуацію. Була дуже холодна, студена зима, застудився, захворів, а потім дорогою помер його брат. І батько вирішив: “Хочу, щоб мої діти жили в мирі, бо нічого страшнішого за війну не бачив”, – розповів його молодший син, Анатолій Анатолійович в інтерв’ю bulvar.
“Я раб свого голосу”, – час від часу повторював співак. “Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме”.
Солов’яненко співав і на стадіонах, передусім про зоряні українські ночі, але його слухали, затамувавши подих – ніхто не наважувався підспівувати великому артистові.
Вбивча образа
Якось, через 28 років після прем’єри в Київському театрі опери та балету, Анатолія Борисовича викликали в дирекцію і після тієї бесіди Солов’яненко написав заяву про звільнення. “За два дні до вистави “Лючія ді Ламмермур” його просили заспівати у ній партію, розповідала С.Солов’яненко. – Анатолій попросив афішу зі своїм іменем: “Хочу, щоб зал був повний. У порожньому співати не звик”. В афіші йому відмовили. “Тоді не співатиму”. “І не треба, у нас немає зайвих грошей”, – відповіли. Так його й звільнили з театру.
Коли оформляли пенсію, дівчина, яка готувала документи, опускала очі додолу. Пенсія народного артиста становила тоді 49 гривень з копійками.
Засни, моє серце,
навіки засни,
Невкрите, розбите –
а люд навісний
Нехай скаженіє…
Цей романс на слова Т.Шевченка відображав внутрішні переживання самого актора, його тугу за високим мистецтвом, за Київською оперою, яку змушений був покинути через несумісність власних високих вимог до мистецтва і комерційних планів тогочасного керівництва.
“Вимушене звільнення Анатолія з Опери було для нього дуже болісним, – згадує вдова співака. – Від тієї травми чоловік так i не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, виявився не потрібен рідному театру. А він же заради київської сцени пожертвував заманливими пропозиціями із різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари”.
“Анатолію пропонували прекрасні умови, будь-яку квартиру. Тричі Лужков (Ю.Лужков протягом 18 років, з 1992 по 2010 роки займав пост мера Москви) запрошував нас переїхати в Москву. Але я бачила, як Анатолій весь час шукав привід, аби відмовитися. Напевно, він любив свою батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов’яненка. Але чоловік казав, що його серце назавжди віддане Україні. Розумієте, корінням він був тут”.
Те, що після звільнення з Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. “Адже відлучити артиста від сцени – все одно, що перекрити кисень людині, – каже вдова. – Чоловік зізнавався, що іноді, прямуючи на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що ноги несуть в Оперу. (Він не любив, щоб його возили в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ). І його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Тому, коли раптово чоловік помер, ми із синами вирішили, що саме в Колонному залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем”.
Анатолій Солов’яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя. Вдова Солов’яненка так згадує про його останні дні: “Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорим і підтягнутим… Ділився враженнями про недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України.
29 липня він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом вирішив поїхати на дачу. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом. Стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду – і вже не прокинувся. За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів…”
В останню путь великого тенора прийшли проводжати тисячі людей. Труну виносили під громові оплески.
Його поховали в Козині, недалеко від заміського будинку співака. “Йому були чужі метушня, помпезність. Нам одразу запропонували місце на Байковому кладовищі, але я завжди знала, що спокій він знаходив лише на дачі в Козині. Тепер Анатолій Борисович лежить під високою сосною, у чудовому, спокійному місці”, – пояснює вдова.
Династія
Героєм України його визнали лише через 9 років по смерті. Нині диски Анатолія Солов’яненка не так й просто знайти. Пригадуються його слова: “По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині”.
Утім, театральна династія Солов’яненків продовжується. На афішах Національної опери України вже шостий рік поспіль написано: “Анатолій Солов’яненко-молодший – головний режисер”.
“Я дуже задоволена, що зв’язок із театром не припинився, – розповіла С.Солов’яненко газеті “День”. – Анатолій Борисович мріяв, щоб музика була в житті наших дітей. Зі старшим сином ми дещо перестаралися. Андрій має абсолютний слух, з відзнакою закінчив музичну школу, але коли приніс атестат, поклав на стіл і сказав: “Усе!” Це стало для нас уроком. Ми з чоловіком зрозуміли – не можна примушувати дитину… Він обрав собі шлях, далекий від мистецтва, став бізнесменом. Живе й працює в Канаді.
А музичну династію продовжує наш молодший син Анатолій. Він працює режисером у Національній опері України. У Толі дві вищі освіти: юридична і режисерська. А опера “Лючія ді Ламмермур” Доніцетті стала дебютом сина як постановника…”
Крім того, раніше кожних два роки у Донецьку проходили конкурси молодих вокалістів “Солов’їний ярмарок”, присвячені пам’яті Солов’яненка…
На честь А.Солов’яненка названо малу планету 6755. А у десяти містах України вулиці названі його ім’ям: у рідному Донецьку та містах Слов’янську, Краматорську, Покровську, Лимані на Донеччині, Білій Церкві та смт Козин на Київщині, у Каховці на Херсонщині й у м. Костопіль Рівненської області, а також у Світловодську Кіровоградської області.
