Анна ПОПОВИЧ

Анна ПОПОВИЧ

Народилася 29 травня 1925 року в селі Зелена Надвірнянського району на Івано-Франківщині. Тоді – територія Польщі. У сім’ї було п’ятеро дітей – троє хлопців і дві дів­чинки. 2-річною впала в криницю, але її врятували. Після того з’явився дар передбачати майбутнє. Відвідувала курси крою і шиття, які організував член Організації українських націоналістів Василь Фицинець. Через це не ночувала вдома, бо польська поліція за участь в українських організаціях арештовувала навіть підлітків. Заготовляла продукти для повстанців, була зв’язковою, друкувала звіти. Потрапила до рук радянських спецслужб. Анну побили, зґвалтували, після чого не могла мати дітей. 1948 року вступає до куреня Луки Гринішака ”Довбуша”. В УПА воювали два рідні брати – Михайло і Василь. Радянські війська після катувань убили матір Анни. Влітку 1951-го один з упівців на допиті видав розташування куреня. Анні почувся голос померлої матері, щоб тікала з бункера, в якому переховувалася з командиром. Повстанцям вдалося забрати важливі документи за кілька хвилин до приходу військ МДБ. Коли в ”Довбуша” стріляли, Анна прийняла кулю на себе. Та понівечила їй ліву руку. Хотіла застрелитися – пістолет дав осічку. Зубами витягнула чеку з гранати. Після вибуху отямилася в ямі. Почала тікати, щоб убили. Схопили живою. Руку ампутували. Побратими Мирон Свідрук, Петро Хопта й Іван Савчук визволили свою зв’язкову з госпіталю. Вояків нагородили Срібним Хрестом заслуги 1 кляси. У травні 1954 року спецслужби схопили ”Довбуша”. Після катувань він приводить МДБшників до криївки на схилі гори Березовачка, де переховуються Анна з упівцями. Думав, що схрон порожній. Аби захопити повстанців живими, солдати застосували снодійний газ. Анну Попович засудили на 10 років таборів. Відбувала покарання у Мордовії, Кемеровській та Іркутській областях Росії. Її коханого ”Довбуша” розстріляли. Він єдиний відмовився писати прохання про помилування. Решті побратимів із куреня розстріл замінили на табори. На засланні Анну двічі на тиждень викликали на допити і змушували покаятися. Щороку в таборах відзначала Святвечір, Різдво і Великдень. В Україну повернулася 1964-го. Із чоловіком Павлом Матвейком, також учасником національно-­визвольної боротьби, жили у селі Залісся на Львівщині. До розвалу СРСР за ними наглядало КДБ. За 300 доларів присланих із Канади українською діаспорою перезахоронила брата Михайла на сільському цвинтарі. Встановила пам’ятник і відправили панахиду. Розводила індиків. Померла у квітні 2015 року. На фото: Колишня зв’язкова Української повстанської армії Анна Попович 2013 року під час зйомок документального фільму ”Хроніка УПА 1942–1954”.

Анна ПОПОВИЧБіографія жінки стала основою сценарію стрічки ”Жива”. Про знайомство з нею і роботу над стрічкою розповідає режисер та сценарист Тарас ХИМИЧ.

З Анною Попович, зв’язковою УПА на позивний “Рожа”, познайомився 2012 року. Брав інтерв’ю для документалки “Хроніка Української повстанської армії 1942–1954”. Після сибірських таборів їй заборонили повертатися в рідне Прикарпаття. Оселилась під Золочевим на Львівщині. З чоловіком познайомилась на засланні. Я його вже не застав. Жила сама. Через 10 років по поверненню назбирала грошей і побудувала хату за своїм задумом. Це була її мрія. Селяни не любили Анну. Казали: “Зечка якась приїхала із Сибіру”. Нижче ліктя не мала лівої руки, але вишивала. Місцеві робили їй неприємні речі. Водночас приходили по поради і позичати гроші. Ніхто її минулим не цікавився, навіть родина чоловіка. Коли раз на тиждень ми почали приїжджати до Анни з камерами, місцеві поступово заінтересувалися нею. Історія Анни перевернула їм мозок. Хтось сніг розчистить, хтось їсти зварить, хтось просто прийде послухати. Відбувався обмін емоціями. І жінка наче вивільнялася від давнього тягаря.

Для документальних фільмів розмовляв із багатьма ветеранами антирадянського визвольного руху – від Закарпаття до Рівненщини. Відчував, що у них залишилась ненависть до ворогів. Анна Попович була єдиною, від кого не йшов цей холод. Наче її не торкнулось усе те страхіття.

Не хочу, аби фільм “Жива” сприймали лише як кіно на актуальну для сучасної України тему – боротьби з окупантами. В майбутньому підручники з історії писатимуть за спогадами учасників подій. Усі вже змучились від ідеологій. Якщо десь працює політична пропаганда – це ознака того, що суспільство відмирає. Не були цікаві Анні Попович ідеологічні засади українського націоналізму, хоча вона їх знала. В якийсь момент треба було чинити добре або погано. Робити вибір. Вона нам постійно казала: “Хлопці, це не про війну кіно має бути, як ви її уявляєте. Все було простіше і страшніше”.

Коли довго живеш у бункері, то починаєш мріяти про смерть як про визволення. Знаєш, що помреш, і чекаєш того моменту. І так день за днем.

Анна ПОПОВИЧПобачив розсекречені документи на Анну Попович. Вона двічі намагалася себе підірвати, щоб не потрапити в руки МДБ. І виживала. Двічі намагалась застрелитися – й обидва рази потрапляла в радянський полон.

Хотів зняти людську історію, яка триматиме увагу.

Акторку на головну роль вибрав за очима. Для Ольги Комановської ця робота стала дебютом у кіно. Вона з Івано-Франківського драматичного театру. Після кастингу повіз її до Анни Попович. Того дня піднялась завірюха. Пішки брели через поле, провалювалися у сніг. Хату замело, я мусив розкопувати. Зайшли, Анна подивилася на Ольгу і сказала: “Ти можеш зіграти, лишень дай мені руку”. Сіли вдвох і заплакали. Я вийшов надвір.

Ольга входила в роль дуже важко. Зіграти таке складно психологічно. Після зйомки її могло знудити. Анна теж з’являється у фільмі. Зокрема, коли востаннє в житті вийшла на подвір’я. Тримала портрет коханого “Довбуша”, коли помирала. Усе село прийшло її ховати. До прем’єри не дожила півтора року. Бачила уривки. Плакала.

35 032 кілометри проїхав своїм автомобілем Volkswagen Amarok режисер стрічки “Жива” Тарас Химич у пошуках місць для зйомок картини. Фільмували на гірському масиві Горгани в Івано-Франківській обл.

– Знімали на крутих схилах. Довкола кедри ростуть, як у тайзі. Кисню не завжди вистачає. Якось до нас навідалась “Самооборона Карпат”. Тихо зайшли ззаду, раз – і ми вже оточені. Питають: “Хто такі? Війна в країні, а тут автоматники бігають із зірочками на шапках”. Сказали щораз попереджати місцевих, що їдемо на зйомку, – розповідає Тарас Химич

Джерело:  gazeta.ua