Великдень…

Великдень…

Йшов 1945 рік, закінчувалася війна з Німеччиною. Народ, що пройшов через ці страхіття, вже був настільки вимучений, що дивувало, як людина може все це витерпіти. Та в двері українців, що жили у Закерзонні, Надсянні, постукала інша біда. Поляки вирішили переселити їх в радянську Україну.

Українці, які з діда-прадіда жили на цій землі, мусили її залишити і їхати десь далеко – у невідомий Радянський Союз. Залишали майже все – власні будинки, землю, господарку, худобу…

Збір був оголошений на станції “Ярослав”. Люди не хотіли виїжджати, але їх змушували ще й польські банди, які нападали ночами, грабували хати українців, часом убиваючи цілі сім’ї.

Великдень…Подали товарні вагони і люди почали завантажувати своє майно. Брали з собою все, що могли забрати. Ревіння корів, мекання кіз, іржання коней, плач дітей, стогін стареньких людей – все змішалося.

Їхали, зупинялись і знову їхали. І ось настала ніч. Поїзд зупинився. Надворі злива, наче з відра. Травень, холодно. Якийсь чоловік іде вздовж поїзда і кричить: “Остановка на полчаса. Вигружайтєсь, кто не успєєт, поєдєт дальше!”

Це було містечко Заболотів. Усі кинулися вивантажувати своє майно. Почався справжній переполох. На станції не було ніякого освітлення. Як вийти з вагону, коли він на висоті одного метра від землі? Як винести зерно, борошно в мішках, коли всюди мокро? Як стягнути худобу з тієї висоти?

Великдень…Якось розвантажились і, тремтячи від холоду, страху, невідомості, чекали ранку.

Світало. Люди розглядали край, в який приїхали. Десь далеко виднілися гори, земля була чорна, отже родюча, з-поміж дерев визирали біленькі хати. Раптом зауважили вервичку людей, які помалу наближались до приїжджих. Коли наблизились, то побачили, що це йшли селяни з церкви. Були дуже гарно одягнуті: в кожухах, кептарях, у вишиванках, барвистих квітчастих хустках – всі вони несли кошики зі свяченим, а попереду йшов священик. Він привітав усіх з приїздом в Україну, а також із Воскресінням Христовим.

Великдень…Це був Великдень. Страх наче рукою зняло. Стало якось тепліше. Місцеві люди із своїх кошиків діставали небагаті пожитки і ділилися з прибулими.

За якийсь час під’їхало 15 возів. Селяни розібрали усіх по домівках – жодна людина не залишилась надворі. Місцеві жителі разом зі священиком запросили усіх переселенців до хати-читальні на Великодній обід. Розговорилися, почали співати. “Заповіт”, український гімн співали усі разом. І він об’єднав їх.

Плакали і співали, сміялись і танцювали. Де й дівся той страх, переживання, втома…

Про цей Великдень і прийом переселенців з Польщі, який організував у 1945-му році заболотівський священик і його громада, розповідала мама Марії Мігдалевич, якій у той час було всього 16 років.

Великдень…Слухаючи такі історії, я завжди думаю: яке насправді значення Великодня?

Чи це духмяні мамині паски чи бабусині сумні святі в білих крилах вишитих рушників? Наші дорогі серцю традиції та духовний спадок дідів-прадідів?

Чи Великдень – це вербові гілочки, розмальовані крашанки, освячення кошиків, урочиста у квітах Плащаниця та святкова Служба Божа?

Великдень…Чи, можливо, Великдень – це уся наша українська громада, мої брати і сестри, які цілими сім’ями збираються у церкві, щоб перейнятися справжнім “духом” Воскресіння Христового?

Я часто думаю, що Воскресіння Христове – це Любов і Милосердя. Наша допомога пораненим, сиротам, воїнам, вдовам, нещасним і хворим. А ще – брудний жебрак під мостом, самотня дівчина, яка чомусь плаче на автобусній зупинці, стомлена офіціантка, яку образили клієнти… Це й наші новоприбулі, які починають нове життя далеко від дому, далеко від батьків і родини, самотні і шоковані новим світом.

Любімо один одного! Допомагаймо тим, хто потребує! Будьмо милосердними!

Це і є Великдень!

Люди часто бувають нелогічними й егоїстичними.

Все одно прощай їм.

Якщо ти добрий, люди можуть обвинувачувати тебе в егоїзмі та прихованих намірах.

Однак залишайся добрим. 

Якщо ти успішний, у тебе може з’явитися безліч друзів і справжніх ворогів.

Все одно будь успішним. 

Якщо ти чесний і щирий, люди можуть обманювати тебе.

Однак залишайся чесним і щирим. 

Те, що ти будував роками, хтось може зруйнувати в одну мить.

Все одно продовжуй будувати. 

Якщо ти знайшов спокій і щастя, люди можуть заздрити тобі.

Однак будь щасливим. 

Те хороше, що ти робиш сьогодні, найімовірніше, завтра забудуть люди.

Все одно роби добро. 

Віддавай світові все найкраще, що в тебе є, і цього ніколи не буде достатньо.

Однак віддавай світові все найкраще, що маєш. 

Зрештою ти зрозумієш, що все це відбувалося між тобою і Богом.

І ніколи це не було між тобою і людьми.

Мати Тереза