Повір‘я, обряди, традиції і думки мольфара про свято Івана Купала
Хата наша стояла на самісінькому березі річки Вівнянки, притоки Дністра. Тепер це вузесенький потічок, як кажуть, жабі по коліна. Переступиш – не помітиш. А колись, як значиться в древніх літописах, ця ріка була настільки потужною, що по ній плавали великі човни (баржі), призначенням яких було забирати у місцевих виноробів чани з виноградним вином. Адже, як писав у своїх подорожніх нотатках відомий у XVI столітті мандрівник Ґруневеґ, клімат на території сучасної Львівщини був такий, що горіхи родили, як кулаки, а зображення на тогочасних гравюрах і барельєфах чоловіків, які вдвох несли на плечах на товстелезній палиці гроно винограду, не були вигадкою, як це може сьогодні здаватися. І все це продавалося на знаменитій ринковій площі у Львові. У час мого дитинства Вівнянка мала вже лише два чи, може, трохи з “хвостиком”, метри завширшки, зате весною розливалася на всеньке поле й хлюпалася недалеко від нашого порогу. І назавжди запам’яталася бабусина заборона: “До Івана – не купатися! Чуєш?! Бо і вода ще холодна, і нечисті всілякої в ній повнісінько: затягне на дно – оком не встигнеш кліпнути!”. А також її неповторні розповіді про одне із найцікавіших язичницько-християнських свят, у якому так дивно, цікаво й неповторно переплелись дві релігії, дві філософії, два світогляди. Та ще трохи магії, людська мудрість і величезна любов до життя.
* * *
– Найперший Храм, який збудував Господь на прославу життя й для науки людям, – любила оповідати бабуся, – це Природа. Нагадай собі, як Бог створив світ. Спочатку Він відділив світло від темряви. Отже дав нам сонечко ясне, а йому поставив завдання світити нам і зігрівати теплом. Потім відділив воду від суші і подарував нам святу земленьку, а на ній – різні рослини, і тварини, і птаство. А свята водиця все це життєдайною силою наповнює. Коли ж Господь створив людину, то подарував їй уже готовий світ, життя якого залежало від двох дуже потужних стихій – води і вогню. Якщо Сонечко (вогонь) не палить, а зігріває, а Водиця своєю цілющою вологою напуває, то все довкола зеленіє, квітує, буяє, люди мають хліба доволі, а звірина і птаство – їжі різної, і рибка в воді виплюскується. Отоді світ і справді нагадує храм, панують в ньому мир і злагода, краса і добро, й усе співає хвалу Господові за щедрі дари.
На Івана Купала люди віддавна поклонялися Сонцю й Воді, як наймогутнішим силам, які вони знали. Тому в переддень свята, а найбільше в купальську ніч, вони мають дуже велику силу. Сонечко нам само про це нагадує. Приглянься, як воно сходить на Купала. Воно купається.
– Так, як на Великдень?
– Ні, на Великдень сонечко “грає”, а на Івана – “купається”.
То вже ж, бувало, півночі не сплю, щоб не пропустити це диво. А явище й справді величне, хоч досі незрозуміле: сонце наче пірнає у хвилі хмар, пливе-похитується на невидимому човні. Не дивно, що наші далекі предки – сонцепоклонники схиляли голови перед тим величним явищем.
А бабуся продовжує розповідати.
– Знаєш, як я молодою була, то всі жінки, дівчата, а навіть і декотрі чоловіки намагалися зустріти схід сонця десь серед трав. А як тільки воно зблисне першим промінчиком, вмивалися росою, або роздягалися й качалися по ній, щоб скупати все тіло. Такою росою вмитися, крему жодного не треба, бо від неї шкіра стає здоровою, має гарну церу (колір), навіть зморшки розгладжуються. Помагає Божа росиця й на різні недуги, особливо шкірні, оздоровлює очі. Тому дехто набирав собі трохи роси й у пляшечки, щоб було на пізніше та щоб окропити нею стелю, стіни й підлогу будинку, а особливо кути, бо тієї роси боїться всяка комашня, що любить в оселі плодитися – таргани, мошки, міль, мурашки. А чоловіки від неї стають здоровими та дужими. На Івана можна і навіть треба було скупатися в річці чи в озері, бо то також для здоров’я. Вода вже тепла і чиста-чиста, бо всіляка нечисть – водяники, русалки, топельники – з неї повискакували й подалися по світі гуляти.
* * *
– Поклонятися сонечку, – вчила давньої премудрості бабуся, – на Івана обов’язково.
– А як, бабусю, поклонятися? – лепечу й кланяюся в пояс у бік сонця, бо нагадала собі, як була у вуйка на Буковині й бачила, як у них у хаті (та й у сусідів) молитву починали низьким поклоном на схід сонця.
– Можеш і так, як тобі подобається, але на Купала сонечко величати треба. Дівчата плели вінки і прикрашали ними свої голови, оселі і навіть дерева. А вінки круглі, як сонце, на його пошанування зроблені. Палили багаття – а вогонь також сонечко означає – і стрибали через нього (звичайно, як полум’я спаде, щоб не обпектись), щоб очиститися й оздоровитися. Стрибали всі – і молоді, і старші, – а зовсім старі, то хоч погрітися приходили, бо здоров’я, дитино, то для кожного найбільше багатство. Якщо ж хтось нездужав довго і важко, то родичі спалювали в купальському вогні його одяг, тобто хворобу.
* * *
Ще один важливий ритуал, який бабуся ніколи не пропускала, – збір лікарських трав. Тож вставши до схід сонечка і полюбувавшись на його купіль, вирушаємо з бабусею спершу до лісу (бо він таки далеченько), потім у поле й до річки. Маршрут вибирає бабуся так, щоб встигнути зібрати всі трави з росою, бо тоді вони мають ще більшу силу. Вона уважно придивляється до рослин, кладе до кошичка чебрець, рум’янок, розхідник, м’яту, любисток, материнку, мак-сіянець, ромен, сон-траву і ще багато чого іншого, а я слухаю не наслухаюсь її оповідань.
На Купала природа дістає надзвичайну силу. В цю чарівну ніч рослини і тварини можуть розмовляти між собою. А дерева ще й здатні прогулюватися лісом групою або парами. Та найбільшу силу, звичайно, має папороть, адже вона зацвітає в цю магічну ніч. Однак квітка просто так в руки не дається, тільки дуже відважні чоловіки можуть її побачити. Крім того, за квіткою пильнує ще й нечиста сила, яка не збирається її просто так віддавати. Супроти неї сміливці мають бути особливо озброєні. До такої зброї належить обрус, на якому святили паску на Великдень.
Для непосвячених мушу сказати, що в українських, а особливо в галицьких селах ще в першій половині ХХ століття порядна господиня пекла паску такої величини, що для того, щоб витягти її з печі, останню треба було розбирати. Таку паску загортали в скатертину і везли освячувати на возі окремо від інших страв, які складали в кошик. Так ось цю скатертину слід було розстелити біля куща, освяченим ножем або крейдою окреслити коло, окропити кущ свяченою водою й почати молитися. Нечиста сила буде намагатися різними способами налякати сміливця, але не зможе переступити накресленого кола, тому в ньому людина почуватиметься безпечно. Опівночі папороть зацвіте, і її квітка, червона, як жарина, відразу впаде на скатерть, яку треба швиденько згорнути і сховати за пазуху. А потім, не оглядаючись, поспішити додому.
– То треба мати дуже міцні нерви, – наголошувала бабуся, – бо чорт може і стріляти, і вити, і кликати по імені, і кидати паліччям або камінням. Але оглядатися не можна.
Зате чоловік, який знайде такий цвіт, багатим буде до кінця життя, усе йому буде до рук іти, ще й розумітиме мову птахів і тварин. І навіть зможе знаходити місця, де закопані скарби.
* * *
На нечисту силу в купальську ніч можна наштовхнутися і в іншому місці. Адже русалки, водяники, потопельники, які повиходили з води, пішли гуляти по лісі. Звісно, що вони могли нашкодити людям, а особливо – при зустрічі. Тому для захисту потрібно було мати при собі натільний хрестик, а також м’яту, полин, любисток або часник за поясом. Могло лихе зашкодити і в господарстві, наприклад, зіпсувати корову чи коня або оселитися в хаті. Тому в купальську ніч господарі намагалися не спати, а також використовували різні обереги. Зокрема, знаючи, що всяка нечисть боїться лопуха, дівчата ще за два дні до свята обтикували ним хату попід стріхою. У стайні та на пасіці господар розкидав полин, осикові гілки, у воротах клав сокиру догори лезом та проводив лінію освяченою крейдою. Господиня клала ніж на порозі хати, а на вікнах ставила осикові гілки. В сутінках обкурювала все господарство минулорічним купальським зіллям. А ще, казала бабуся, в хаті і в хліві можна було розкладати кропиву, любисток, барвінок, вербу, коноплі, розвішувати дзеркала і навіть… подерті чоловічі штани, бо всього цього також боїться нечиста сила.
Певну захисну функцію виконували також заборони. Наприклад, на Купала заборонялося бити корову палицею, бо висохне вим’я, не можна було навіть жартома кропити водою вагітних жінок, дітей та літніх людей, бо нечисть, яка випадково могла залишитися у воді, здатна була зашкодити їхньому здоров’ю. На Івана не можна нічого позичати, віддавати і навіть продавати, бо сім’я може збідніти. Якщо ж довелося знайти на дорозі гроші, речі, прикраси або якісь інші предмети, що привернули увагу, цього теж не можна брати в руки, бо є ризик разом з тою річчю взяти собі нечистого.
А ще ворожили на добрий урожай і передбачали вплив Природи на добробут родини і навіть цілого села. Напередодні Івана Купала спостерігали за заходом сонця: якщо воно не заходило за хмари, рік обіцяв бути добрим і щасливим. Якщо при запалюванні купальських вогнів дерево загорялося відразу, люди не будуть хворіти. Високе полум’я на ватрах – буде високий урожай. Коли “на Йвана вода, як сметана”, тобто дуже тепла, – також на урожай.
* * *
Старі люди вірили, оповідала бабуся, що на Івана Купала по землі ходить щастя. І кожному хотілося дістати його хоч крихту. Тому й шукали різних способів, як те щастя до себе привабити. Зрозуміло, без магії не обійтися. Тож вдавалися до різних ворожінь.
Найперше, звичайно, ворожили на достаток та на добрий урожай. Вважалося, що кожен, хто зустріне сонце, коли воно “купається”, “купатиметься” в добрі та грошах цілий рік. Крім того, господарі обходили свої поля з хлібом та городиною і різними примовляннями заворожували їх на добрий урожай. Вірили, що коли кинути кусочок поламаного гільця, яке прикрашали в купальську ніч, на грядку з огірками, то вони гарно вродять. Так само замовляли пасіку на великі рої та добрий медозбір. Навіть стрибаючи вночі через вогонь, пам’ятали про добробут родини: вважалося, що котрий парубок скочить найвище, того родичі зберуть найбільший урожай.
Турбувалися матері й про своїх дітей, щоб росли здоровими та розумними, щоб люди їх не цуралися, а любили й шанували. Для цього мати до десятилітнього віку купала дитину на Івана у відварі з купальського зілля – ласкавців, кудрявців, роман-зілля, материнки, чебрецю, м’яти, любистку, кануперу, маточнику тощо. Донькам на виданні матері змивали голови терлич-зіллям та любистком, бажаючи ще цього року вийти заміж. А самі дівчата бігли до схід сонця до криниці, щоб зачерпнути води і побачити в ній свою вроду, тоді, вірили, їх любитимуть усі хлопці. Якщо ж дівчина вже вибрала собі судженого й хотіла вийти саме за нього, вона сама мусіла накопати собі терлич-зілля до сходу сонця і змити ним голову.
А відважні чоловіки блукали лісом у пошуках скарбу, бо вірили, що саме в ту чаклунську ніч горять закопані гроші, і тоді їх легко можна знайти і відкопати.
Але найбільше, звичайно, ворожили на долю. Бо Купальська ніч – це, передусім, ніч закоханих. І молодь була зайнята пошуками й вибором гарної пари для себе.
Напередодні Купала, як лише розвидниться, дівчата йшли в ліс і в поле збирати квіти для вінків. А що кожна хотіла бути здоровою, багатою і щасливою в шлюбі, то й зілля вибирала відповідне. Це і різні лікарські рослини, і хлібні колоски, і приворотне зілля, зокрема, любисток.
Другим етапом ворожіння є пускання вінків на воду, обов’язково із запаленими свічками. І тут уже, затамувавши подих, стежила за вінками ціла громада. Якщо вінок швидко відпливає від берега, дівчина довго й щасливо житиме в шлюбі. Найщасливішою, вірили, буде дівчина, чий вінок найдальше заплив або на ньому найдовше горіла свічка. Якщо вінок не відпливає від берега, суджений дівчини десь поруч. Якщо вінок поплив далеко або пристав до іншого берега, судженого слід чекати з того боку. Якщо ж вінок крутиться на місці, цього року дівчина заміж не піде. Та найгірше, коли він потоне: або коханий зрадить, або покриткою стане, або старою дівкою залишиться, – словом, втопилася доля. А ще дівчата збирають букет із 12 різних трав і кладуть собі під подушку з надією, що судженого побачать у сні.
Хлопці, переймаючи вінки, теж намагаються знайти суджену. Однак, тут прагматизму значно більше, ніж романтики. Тому вони уважно придивляються до вінків, які плетуть їх кохані, або й спеціально домовляються з дівчатами про певні пізнавальні знаки, щоб не помилитися й не перейняти чужий вінок. Наступний етап перевірки правильності вибору – спільні стрибки через вогонь. Якщо пара вдало перестрибне і при цьому не роз’єднає рук – вибір вдалий.
– Але то, дитино, – закінчувала свою розповідь бабуся, – було давно. Тепер усі атеїсти: в Бога не вірять, а чорти самі від них зі страху повтікали.
* * *
Яку ж інформацію, крім давніх переказів, приніс Купало про себе в наш неспокійний ХХІ вік? Знаємо, що це прадавнє свято поєднало в собі два великих і величних празники – Різдво Івана Предтечі (Хрестителя) і одного з чотирьох головних свят сонячного календаря, яке припадало на день літнього сонцевороту. В зв’язку з впровадженням григоріанського календаря свята збіглися в часі. Щодо назви, то в старих літописах Купало – поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб як головний плід землі, а також різні трави. Однак, на думку окремих дослідників, твердження, що Купало – бог, є помилковим, оскільки аналогічні свята існували й існують у кельтів, жителів Візантії, а також латвійців, вірмен, якутів, чехів, німців, білорусів, англійців, іспанців, поляків, шведів, з яких далеко не всі є слов’янами.
Проте, спільною є прив’язка до літнього сонцестояння, а також додаток “Іван” різними мовами. Тому цілком можливим є тут і слід давньогрецької (юного Адоніса ще називали Єваном) або римської (Янус – бог кінця і початку, Юнона – покровителька сім’ї і шлюбу) міфології. Для роздумів варто співставити й такі факти: червень June дістав свою назву від Юнони; всі народи, які відзначають це свято, є сонцепоклонниками, а значить прагнуть у часі, коли сонце слабшатиме (ставатиме коротшим день), підсилити його енергію вогнем (не випадково вогнища запалювали тільки з допомогою живого вогню, тобто добутого тертям).
І на підтвердження – найголовніше: дослідження астрономічних даних показують, що у тридцять третьому столітті до нашої ери літнє сонцестояння і входження Сонця до зодіакального знаку Рака в тропіках припадало саме на 24 червня. Очевидно, в тих часах і слід шукати корені походження свята. Щодо України, то найдавніший артефакт, який стосується Купала, – зображення жертвоприношення на честь свята – знайдено на Волині і датується він IV століттям до н.е. І, звичайно, з кожного правила є винятки. В Індії, де це свято також у великому пошанівку, його прив’язують до місячного календаря.
* * *
А тепер про найважливіше. Івана Купала з давніх давен і дотепер вважають святом кохання, метою якого є пошук молодими людьми пари на ціле життя. З цього приводу консультуємося в знавця народних традицій, уже відомого читачеві мольфара з Чернівців.
– Традиції цього свята дуже давні, – розповів Павло Wollen. – Тому в його змістовій основі, а також в обрядовості багато втрачено. Немалої шкоди завдало йому й християнство, намагаючись знищити передусім ті його засади, які суперечили християнській моралі. Адже першооснова свята, його головне призначення – це одруження, створення нової сім’ї. Зрозуміло, спочатку потрібно було знайти собі пару або утримати біля себе того, хто вже є. Тому кожна дівчина ставила собі завдання привабити якнайбільше хлопців, щоб було з кого вибирати. Вранці, напередодні Купала, дівчата йшли збирати трави на вінки. Вони добре знали їх властивості і призначення, а також силу. І кожна сплітала вінок для себе, вкладаючи в нього особливий зміст. І, зрозуміло, примовляла кожну квітку. Процес дуже схожий з писанням писанок. До речі, перш ніж зірвати квітку, потрібно попросити дозволу, сказати, заради якої справи, вибачитися за можливі незручності, наприклад, біль.
– Розумію, що трави підбиралися відповідно до поставленого завдання, але чи були якісь обов’язкові, ті, без яких не можна обійтися?
– Звичайно. Наприклад, любисток. Це багатофункціональна квітка, з допомогою якої можна було як звернути на себе увагу чужого (малознайомого, того, хто навіть не дивився в той бік) чоловіка, так і прив’язати свого, щоб не бігав за чужими жінками. Знаю, що дружини козаків з цією метою підсипали сушений любисток до тютюну своїм чоловікам. Обов’язково вплітали мак, причому так, щоб зверху у вінку його не було помітно.
– Але ж мак – квітка жалоби, смутку.
– Мак, за законом магії, – квітка пристрасті і забуття. У вінок його вплітають, щоб чоловік спалахнув пристрастю і забув про все інше: де і з ким знаходиться, хто його, можливо, десь чекає… В жалобному одязі і букетах використовується його функція забувати, притуплювати біль, що допомагає легше перенести горе.
– Крім того, кажуть, маку бояться відьми, чаклуни, упирі. Не випадково ним обсипають межі господарства чи будівель, щоб відлякати їх.
– Обсипають. Але невже ви насправді думаєте, що мак може когось налякати? Інша річ, що під дією маку вони забувають, чого прийшли і перестають бути шкідливими. Так само його ще використовують від заздрощів, щоб людина забувала, що саме викликало в неї заздрість. Заздрість, насправді, –то страшна річ. Не випадково в східних народів існує звичай дарувати гостеві те, що йому найбільше сподобається. Бо після його заздрісних “охів” річ все одно пропаде марно. Штори з вишитими маками ще вішають на вікнах, якщо в хаті є дівчата на виданні: мовляв, звертайте увагу й нічого поганого не пам’ятайте.
– І що ж тоді робити бідним хлопцям, якщо кожна дівчина вплете собі у вінок мак?
– Та що (сміється), збаламутиться їм у голові. Коли ж серйозно, приворот спрямований явно не на всіх, а на одного. Вінки насичені інформацією й енергією, бо перед тим, як пустити на воду, дівчата носили їх на голові, при цьому вони танцювали з хлопцями, стрибали через вогонь і встигли зробити певні висновки. І ось коли такий датчик, підсилений енергією води, як передавача, вирушає у подорож, сигнали ловить внутрішній енергетичний приймач хлопця. Ось так спрощено можна пояснити процес формування пари.
– А яку роль відіграє вогонь?
– Він очищує і розігріває нижні канали. Це свято пов’язане з втратою цноти. Це було масове явище. Власне процес одруження. Перестрибнувши через вогонь, молоді часто усамітнювалися і після цього вже ставали парою на все життя. З точки зору християнства, це було аморально. Боротьба закінчилася перемогою християнства, і те, що ми зараз бачимо під час святкування Івана Купала, – по суті своїй – театралізоване дійство з елементами прадавніх традицій.
