Літо починалося з хрущів, які вечорами не мали спокою коло жарівки під шифером на нашому ґанку. А ми, діти, не мали спокою через них. Страшенно хотілося спіймати бодай одного, посадити у коробку від сірників і, коли всі полягають спати, слухати у мороці загадковий та містичний гул. Але так ідеально виходило не завжди, бо дуже кортіло глянути, що він там робить. Інколи жук випурхував, зачепивши мій ніс. Він так голосно і роздратовано гудів, що хтось із дорослих мусів підвестися, ввімкнути світло і гнати жука з хати. До майських жуків відносилися з повагою, бо вони вважалися індикаторами якості довкілля. Раз вони є, значить все гаразд з кліматом, повітрям, екологією. Тому жуків лише проганяли помелом або рушником. А вони із задоволенням втікали. Але траплялося, що поки бабця гнала з хати одного жука, на ввімкнене світло з вулиці билися в шибу кілька інших.
Остаточний прихід літа ознаменовувався появою між двома височенними ясенями старого столика з різьбленими ніжками. Так склалося у нашій родині, що кожен снідав, коли міг, бо всі поспішали. Полуднувати і обідати старалися разом, але робота. А вечеряли всією родиною за тим столиком. Здебільшого їли щось легеньке – зупку зі свіжої зелені, мізерію. У нас її робили зі сметаною або з сиром, розімнутим у квасному молоці. Мені смакувало з розпущеним сиром, бо шматочки вогерків і цибульки у ньому буквально плавали. А сметаною просто мастили. Не рідко бабці подавали на вечерю терті пляцки. Ми з братом воювали за ті припечені з самого дна – наркота.
Вечеря закінчувалася приходом сусідів і перетворювалася на те, що прийнято називати вечорницями. Правда, з тією різницею, що в хаті міг бути ввімкнений телевізор і всі дивилися через відчинене вікно програму “Время”. Особливо – її міжнародний блок та погоду. Потім довго роздумували, чи “нападе Америка, чи москаль договориться”. Багато людей мали родину в Америці, переписувалися, гонорувалися їх фотографіями, виживали за рахунок посилок звідтам, але пропаганда перетворювала людей на зомбі і вони все одно переживали, чи нападе на нас Америка. Якщо по новинах не показували Штірліца або якесь совєцке “мило” на кшталт “Вечного зова”, то телевізор вимикали і переходили на своє злободенне, наприклад, чому нерегулярно возять балони з газом.
Вліті світ змінювався щодня. Якщо падав дощ, то навіть по кілька разів на день. Зранку бузок лише ледь-ледь заявляв про себе кольорами. Потім йшов дощ, ми тікали до хати. Якийсь час нас не випускали, поки сонце трохи не підсушить… Виходиш на сходи, а там вже рої пахучого бузку, який блищить до сонця величезними краплями недавнього дощу. На початку городу теж ріс бузок. Він починав череду морелів, які з нашого боку стежки росли аж до дороги за городами. Їх вкривала хуртовина з білого цвіту. З висоти росту дошкільняти здавалося, що у повітрі серед зелені висять дивні снігові замети. Увага! До згадок про гори Алілуя на Пандорі залишалося 40 з гаком років.
Розпочинався період весіль. То виглядало дуже атракційно. Ми чекали на молоду з дружками. Вони мали підійти до кожного і промовити: “просили мама і тато, і ми вас просимо, абисти прийшли на вісілє”. Вишиті сорочки, шалянові спідниці, вінки на головах дівчат з різнокольоровими стрічками. Через багато років ми з товаришем, який працює кінооператором в Німеччині, прогулювалися навколо озера у Франківську і несподівано побачили подружку з молодою. Дві зовсім юні дівчинки. Мабуть з училища або технікуму, бо майже діти. Що цікаво, на них були навіть такі самі квітчасті спідниці з зеленим відтінком, як колись, вишиті сорочки, віночки з різнокольоровими стрічками.
Дівчатка фотографувалися біля величезної верби і ми автоматично направилися в їх бік. На мить здалося, що за тією вербою наше дитинство.
– А як ви запрошуєте? – спитав у них товариш.
– Запросіть його! – пожартував я.
Вони переглянулися з хлопцем, який їх фотографував, і обидві підійшли до нас. Стали ближче до товариша і майже синхронно заспівали:
– Просили мама, тато, а також ми вас просимо, щоби ви прийшли до нас на весілля, яке відбудеться… (назвали час та ресторацію).
Слухайте, мені зробилося так кайфово, аж не відразу отямився. Тим більше, що ми поверталися з ресторації, яка притулилася між озерами, і були вже досить щасливі.
Не відразу зрозумів, навіщо товариш досягає свій гоноровий клатч з якогось-там дуже цінного крокодила, не виключено, що зробленого у Китаї зі шкіри чистопородного звіра “дермантина”. Хвилю порпається між карточками. Досягає з нетрів перегородок 50 доларів. Дає молодій і цілком серйозно каже:
– Дуже дякую. Але я не можу бути, бо післязавтра відлітаю.
Дівчата здивовано переглянулися і молода обережно забрала гроші. Може подумали: “Ото нарвалися – вже би і на весілля приперлися кабани”. Фотограф здивовано опустив голову. Він опустив її, аби приховати здивування, але перед тим на його обличчі було все написано. Дівчата розгублено тупцювали біля нас.
– То запросіть його. – тицьнув на мене товариш своїм чарівним клатчем.
Вони підійшли до мене, та так близько, що навіть відчув запах їх дихання. Вони, ніби цуценята, пахли молоком. І заговорили:
– Просили мама, тато, а також ми вас просимо, аби ви прийшли до нас на весілля, яке відбудеться…
Я мав гривні, бо гостив товариша. Захотілося сказати: “О, добре-добре, я нікуди не їду, неодмінно прийду, чекайте…”. Але… Ну не вписувався цей жарт у той кайф, який ми отримали. Молода затиснула в долоні мої гриваки – дав по курсу 50-ти баксів – і вони з кавалером-фотографом пішли в бік виходу з озера. Навіть не знаю, що крутилося в їх головах.
А ми дефілювали вздовж залитого сонцем озера, щасливі і немислимо радісні. Чомусь почали згадувати весільне солодке і ніци (безе). Як доводилося лазити між капцями дорослих попід столами. Якщо дуже щастило, наприклад, весілля у родини, то вдавалося пробитися в кладовку і випросити гідний шматок вафлів. Коротко кажучи, заплатили за екскурсію в дитинство по 50 баксів і страшенно тішилися, бо воно того вартувало.
