Поглянути на Тараса Григоровича поглядом, яким зазвичай дивляться на живих людей – не така проста справа. Зусиллями літературознавців, критиків, ідеологів, міністерств освіти та шкільних учителів образ Тараса Шевченка сьогодні знерухомлений, відполірований, набальзамований та вбраний у вишивані рушники вже настільки, що риси просто людини, здатної любити, плакати й помилятися, майже не проступають. Тільки Великий Кобзар, Геніальний Пророк, Світоч Духу тощо.
Словом, Тараса Шевченка сьогодні більше шанують, аніж читають. Біографію поета й художника вважають малоцікавою. І зовсім даремно. Самих тільки “жіночих ліній”, і то якщо брати до уваги тільки найпомітніші, налічуємо цілих п’ять. Це при тому, що Шевченко, мріючи в останні роки про “хату і кімнату, садок-райочок”, так і не зміг пізнати простого родинного щастя.
Шевченкознавець Павло Зайцев стверджує, що першим коханням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко. У до болю хрестоматійному “Мені тринадцятий минало” пригадаймо:
…А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
За деякими відомостями, Оксана Коваленко була на три роки молодшою від Тараса, мешкала по сусідству. Перша любов спалахнула на гіркому, навіть трагічному тлі – кріпацьке ярмо, крайня бідність, раннє сирітство. Майбутній Кобзар у дитинстві перебував на одній із найнижчих соціальних сходинок – пас овець. Звісно, що десь там (а де б іще?) йому й довелося переживати цілу низку ранніх підліткових депресій упереміш із першими творчими осяяннями. Оксана була його товаришкою по нещастю. Може, саме це їх і поріднило – відчуття, що світ великий, але їм ворожий, переконаність, що з кріпацтва не випручатися? Хтозна, але перше, чисте, юнацьке почуття справило на Шевченка величезне враження. І через десять, і через двадцять, і через сорок літ він повертатиметься до образу Оксани, не в силах його забути.
15-річний служка помандрував разом із валкою свого пана Енгельгардта до Вільна, покинувши на ідилічному пастівнику своє перше кохання. А повернувшись через чотирнадцять років, уже вільною людиною та здібним столичним художником, дізнався від родичів, що, за однією з версій, Оксана Коваленко просто не стала дожидатися його повернення, вийшла заміж у сусіднє село, народила дітей – від кріпака. За іншою – Оксана закохалася в рекрута-москаля, завагітніла, народила дитину і… збожеволіла, а згодом померла десь “під тином”. Її загибель вічним тягарем лягла на поетове серце, а може, й означила одну з найплідніших ліній у його творчості – оспівування долі жінки-покритки.
… З байстрям вернулась
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла…
Цей мотив помітний у багатьох творах Шевченка. Риси Оксани Коваленко він мимоволі шукатиме (і знаходитиме!) в інших жінках. Така, мабуть, особлива сила першого дитячого кохання.
У майстерні художника Лампі у Вільно, куди віддав свого козачка пан Енгельгардт навчатися малярству, Тарас познайомився з молоденькою польською швачкою Ядвігою Гусиковською. Дівчина вчила його польської мови, прала й прасувала йому одяг. Він називав її Дунею. Саме з нею Шевченко вперше спізнав чари жіночого тіла, дізнався, що таке любощі. Але не тільки. На відміну від Тараса, Гусиковська не була кріпачкою. Спілкуючись із вільною, Шевченко теж поступово, але щоразу більше взявся думати про волю, про нестерпність рабських кайданів. Пізніше поет говорив своєму другові Іванові Сошенку: “Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани?” Проте й цьому коханню судилося розвіятися, як ранковий туман – у Польщі саме назрівало повстання проти московського гніту, і пан Енгельгардт поспішив забратися геть, прихопивши, звичайно ж, і свого кріпака…
Якщо судити зі спогадів знайомих Тараса Шевченка, то в молодості, до заслання він не мав заміру одружуватися. Поет і художник, входячи в свою першу славу, не цурався, звісно, жіночого товариства, однак тривалих і серйозних зв’язків із жінками в нього не було. “Як молоді люди, почнемо було про це розмову, і варто було б лише нагадати йому якесь його захоплення жінками, він звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцім то щось і ворушиться в серці, а там і байдуже”, – згадує Олександр Афанасьєв-Чужбинський.
Художник Т. Шевченко. Жінка в ліжку. 1839-1840 рр.
Красива німкеня Маша бігала на побачення до Шевченка в Петербурзьку Академію мистецтв. 1839 року він малював натурницю Машу – напівоголену, з розпущеним волоссям. На акварельці підписався – “Чевченко”. Німкеня не могла вимовити літери “ш”, а тому він підписав портрет так, як вона вимовляла… Кажуть, що в цій любовній історії були всі ознаки трикутника – Іван Сошенко теж виявляв знаки уваги до Маші, навіть більше – палав до неї сильним почуттям, навіть збирався з нею одружитися. Маша вибрала Тараса. А Тарас, якого той-таки Сошенко щойно допоміг викупити з кріпацтва, відставив подалі свою вдячність. Любов же сліпа… Сошенко нібито навіть дуже образився, вони довго не розмовляли, але через деякий час усе ж таки помирилися.
Афанасьєв-Чужбинський згадує, що Шевченка в молоді роки приваблювали не ефемерні безтілесні істоти з печаттю просвітлення на чолі, а цілком живі, жваві, меткі та смішливі дівчата: “Щоб під нею земля горіла на три сажні”, – казав поет жартома. Жінки легкої поведінки, пропащі, продажні не вабили Шевченка, хоч він і ставився до них поблажливо, прагнув знайти серед болота хоч би крупинку щирого золота – так дивляться на світ тільки істинні генії.
5
Художник Т. Шевченко. Портрет Ганни Закревської. 1843 р.
На балу у вісімдесятирічної поміщиці Тетяни Волховської Тарас Шевченко познайомився з двома жінками, кожній із яких судилося посісти своє, особливе місце в його долі: дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею відомого декабриста, княжною Варварою Рєпніною. Із цієї зустрічі й почала свій лік історія їхнього дивного любовного трикутника – поетову уяву збуджувала Закревська, а він – у свою чергу – подобався Рєпніній.
Полковник Закревський запросив Шевченка до свого маєтку в Березовій Рудці – малювати великий сімейний портрет. Шевченко охоче погодився й малював дуже довго й ретельно, аби якомога довше залишатися біля об’єкта свого обожнювання. Ганна Закревська взаємністю Шевченкові не відповідала, залишаючись вірною чоловікові. Уже на засланні згадував Шевченко свою “Ганну вродливу”, елегійно зітхаючи. Він сподівався на бодай ще одну зустріч:
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: “Снилося дурній”.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Зустрітися ще раз їм не судилося. Ганна Закревська померла у віці тридцяти п’яти років. Залишилися тільки вірші, їй присвячені, та ще портрет Ганни з сумовитими очима надзвичайно глибокої пронизливої синяви…
Художник Г. І. Псел. 1839 р.
Шевченкові стосунки з Варварою Рєпніною були непростими. Старша на цілих шість років, уже – за мірками ХІХ століття – досягнувши віку старої діви, Варвара Рєпніна була добра, не в міру сентиментальна й емоційна. Коротаючи свого віку майже в сільській глушині, вона зберегла скарб ніжності й турботи в майже первозданному вигляді – ні на кого було витрачати. І весь цей скарб вона готова була подарувати Шевченкові. Він пручався.
“Одного вечора він запропонував прочитати нам свою другу поему… О, якби я могла передати Вам все, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я почувала нестерпний біль в грудях… Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову. І яка м’яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші!” – ділилася Варвара Рєпніна почуттями в одному з листів. Із першого ж рядка видно, що писала натура чутлива, ранима й експресивна.
Однак поряд із цією дівочою мрійливістю у ставленні Рєпніної до Шевченка помітні й інші інтонації. Княжна хотіла стати для поета не просто музою, не тільки джерелом одвічного натхнення, вона вочевидь претендувала ще й на роль учительки, навіть духовної наставниці. Її постійні повчання впереміш із захопленими вигуками й сльозами потроху набридли Шевченкові. “Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я може б відповіла йому пристрастю”, – з листів Рєпніної.
Шевченко не бачив у Рєпніній ні духовної посестри, ні – тим більше! – своєї музи. Він куди більше цікавився сестрами Глафірою й Олександрою Псьол – художницею й поеткою, які жили в маєтку Рєпніних. Він упадав коло Закревської. Варвару Рєпніну пекли нестерпні ревнощі, вона їх наче й не намагалася приховувати.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
У цих рядках, присвячених Варварі Рєпніній, радше повага, дружба, навіть захоплення перед високою душею, але не любов, не пристрасть, ані тіні земного тілесного поривання. Коли Шевченко опинився на засланні, Рєпніна листувалася з ним, підтримувала, надсилала книги. Сьогодні відомі 16 листів Рєпніної до Шевченка, і лише 8 – Шевченка до неї. Факт промовистий і коментарів не потребує. Не залишив художник Тарас Шевченко й портрета Варвари Рєпніної – жінки, яка пронесла велику й справжню любов до нього через усе життя. Натомість маємо портрет Рєпніної, написаний рукою щасливішої суперниці – Глафіри Псьол. З портрета Рєпніна дивиться такими живими, такими пристрасними очима, що немає жодного сумніву – вона вміла любити.
Художник І. Журавльов. 1872 р.
Після заслання Тарас Шевченко таки вирішив одружитися – набридло “вільне, бурлацьке” життя, схотілося домашнього затишку й привітної жіночої ласки. У Нижньому Новгороді, подорожуючи від Петербурга до Москви, Шевченко познайомився із шістнадцятирічною провінційною актрисою Катрусею Піуновою. Вона грала роль Тетяни у виставі “Москаль-чарівник”. Про їхню першу зустріч Піунова згадувала так: “…Серце моє калатало так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота… Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення – творчий вогонь – охопили всю мою істоту”.
Тарас Шевченко вчив Катерину української мови, читав разом із нею книжки, плекаючи мрію про одруження. Згодом він вирішив попросити в батьків її руки й серця. Сцена, якщо вірити спогадам Шевченкових друзів, вийшла досить жалюгідна. Наречена спаленіла й вибігла з кімнати геть, а батьки відмовили сватам під приводом великої різниці у віці. Ще деякий час Тарас Григорович намагався хоча б листуватися з коханою, однак молода актриса не виявила бажання підтримувати ці стосунки. “Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все як рукою зняло. Відпочину і на дозвіллі займусь перепискою для друку моєї невільничої поезії”, – писав розчарований Шевченко. Після цього він навіть перестав вітатися з Піуновою під час випадкових зустрічей. А вона, уже будучи одруженою з іншим, писала: “Тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, я, звичайно, не могла оцінити цю велику людину, але зате все життя гордилась і горджусь тим, що звернула на себе його увагу…”
Мрії про одруження не полишають Шевченка: “Хоча б на чортовій сестрі, бо доведеться одуріти в самотині…” У листі до зведеного брата Варфоломія Тарас запитує про Харитину Довгополенко – чи не одружена вона ще? Брат дивується – хіба ж такій великій людині, як Тарас, годиться брати в дружини таку просту? Шевченко наполягає: “…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, так як же таки поєднать себе з … панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме у моїй мужицькій хаті? Харита мені подобалася, хоч я її й назирком побачив… Нехай Харита, добре подумавши, скаже, чи піде вона за мене? Щоб я знав, що мені думать і що робить?” Харитина відмовила: “Що це ви видумали?.. за такого старого і лисого!”
Ликері (Лукерії) Полусмак судилося стати останньою любов’ю Кобзаря. Ликера була наймичкою. Яскраву характеристику залишила Надія Кибальчич, родичка Пантелеймона Куліша: “З самого початку Ликера здавалася дівчиною лінивою, неохайною та легковажною. Прокидалась зранку пізніше матері, нічого вдома не робила… Ходить вона завжди невмита, з брудною шиєю та нерозчісаним волоссям, проте була вельми кокетлива й любила похизуватися своєю стрункою фігурою… заводила інтриги з сусідськими лакеями, носила їм у кишенях смажену дичину на гостинець… Середнього зросту, круглолиця, трішки у ластовинні, кароока, вуста пишні, вишневі, волосся темно-русяве. Тільки фігура її, тонка у стані й пишна у плечах, була дуже гарна, і Ликера добре про це знала… Одягалась вона завжди по-українськи. Як для звичайної дівчини, вона була дуже хитра та розумна”.
Шевченко дарував Ликері численні дорогі подарунки – капелюшки, туфлі, персні, навіть Євангеліє в золотій оправі. Міг витратити на її забаганки близько 200 рублів за день. Однак вона не схотіла відповісти на його любов, віддавши перевагу молодшому – перукареві-п’яничці.
У 1904 році, після смерті пияка-чоловіка, Ликера Полусмак залишила Петербург і приїхала до Канева. Щодня ходила на могилу – вимолювала прощення. Навіть залишила в книзі відгуків такий запис: “…приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…” Ликера просила поховати її біля підніжжя Чернечої гори – якщо не в головах, так бодай у ногах генія, колись зневаженого нею. Цього заповіту не виконали…
Геній – на те й геній, щоб навіть особисте нещастя перетопити в чисте золото поезії. Зрадлива Ликера надихнула Шевченка на ліричний шедевр:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посиджу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Шевченко помирав самотній. Слава не завжди йде в парі з особистим благополуччям.
Але всі жінки, до яких прагнуло поетове серце, отримали від нього найдорожчий дарунок – безсмертя. Хто б про них знав, якби не його рядки – сповнені то радощів, то болю.
Рядки, які житимуть стільки ж, скільки живе любов.
Вічно.
