Чимало таємниць було приховано у старезному лісі. Здавалося б на перший погляд, звичайнісінький пеньок. Але відчувалася у ньому невидима зачарована сила і безмежна туга… Світив блідий місяць, заливаючи мерехтливим сяйвом засніжені дерева, довкола панувала напружена тиша і раптом, ніби за помахом чарівної палички, з неба посипався зоряний дощ!
Та справжнє диво тільки починалося… Закам’янілий пеньок почав хрускотіти, витягуватись, простягаючи до неба довжелезні лапи-гілки. Пролунав довгий, протяжний стогін, луною з неба озвалася дивовижна пісня. Земля стрепенулася під могутніми лапами, величний красень-звір чимдуж помчав у саму гущу зорепаду. І от із зоряного вогню гордо вийшов вовк, а поряд з ним ішла прекрасна, благородна вовчиця.
О, що це був за тандем! Здавалося, що у ту мить цілий Всесвіт прихилився до них. Безмежне щастя, безмірна ніжність світилися у їх очах… Всеньку ніч вони раділи цій зустрічі, а засніжений ліс був розмальований чарівними візерунками їхніх прудких ніг. Та невблаганно наближався ранок… Перший промінь сонця увірвався до лісу пронизливим криком, сповненим розпачу і відчуття неминучої розлуки… Яскрава комета-вовчиця розтанула у вранішньому небі, застиг пеньком у лісі занімілий вовк, дивлячись у слід своїй єдиній коханій… Тримайся, вовче, я точно знаю, зорепад обов’язково сюди ще повернеться!
