Зазвичай природа дає якийсь один талант: писати, малювати, співати. Значно рідше вона наділяє людину аж двома хистами, як от Тараса Шевченка. А щоб в одній особистості акумулювалося одразу декілька різноманітних обдарувань, – таке трапляється рідко. Хоч, може, річ тут не стільки в природному таланті, скільки – у потребі національної культури. Якщо дивитися на кінець ХІХ – початок ХХ століття в українській культурі, то вона, гнана, заперечувана й перекреслювана, конче потребувала митців – письменників, співаків, композиторів, режисерів, акторів, а ще – сьогоднішньою мовою – продюсерів і талановитих менеджерів.
Маркові Кропивницькому судилося об’єднати в собі всі ці обдарування – мабуть, не стільки з душевної потреби, скільки з усвідомленого обов’язку. Його життя якраз і було впевненим, усвідомленим і здебільшого послідовним рухом у напрямку захисту й утвердження всього українського. А те, що це був рух не завдяки, а всупереч, подиву не викликає. І сьогодні б не викликало, а тоді – тим більше. Такі в нас уже культурні реалії – і в межах певної доби, і без жодного огляду на добу…
Народився Марко Кропивницький 22 травня 1840 року в селі Бежбайраки на Херсонщині (тепер – Кропивниччина). Батько – управитель поміщицького маєтку. Мати – музикантка. Становище, у якому опинилася родина невдовзі після Маркового народження, важко назвати типовим навіть за сьогоднішніми, вільнішими, мірками. Мати, як героїня поганенького авантюрного роману, раптом кинула родину й утекла з дому. Батько, немов дотримуючись того ж самого жанру, раптом викупив з кріпацтва Явдоху й одружився на ній. Явдоха часто напивалася. Так і спливало Маркове дитинство – деколи вдома, частіше – у близьких і далеких родичів. Початкову освіту здобував так само – нерегулярно, з перервами: спершу – в приватній школі, далі – у Бобринецькому повітовому училищі. У Бобринці хлопець часто зустрічається з матір’ю – вона, немов віддаючи давній борг, з усією ретельністю й самовідданістю навчає сина грати на фортепіано та скрипці, ставить йому голос, розучує з ним перші пісні. У майбутньому Кропивницькому дуже стануть у пригоді материні уроки. До речі, перші театральні кроки Марко робить теж у Бобринці – грає в аматорських виставах.
1856 року, після успішного закінчення повітового училища, Марко Кропивницький переїхав до Києва. Після закінчення гімназії він вступає до університету св. Володимира – вільним слухачем. У цей час тут навчалися Михайло Драгоманов, Тадей Рильський, Михайло Старицький. Дух студентства – як завше, волелюбний. Молодь розповсюджує нелегальну літературу, цікавиться політикою, відвідує театри. Перший візит до професійного театру справив на Кропивницького настільки сильне враження, що, за його ж словами, кілька днів ходив сам не свій. Невдовзі взявся до роботи над своєю першою п’єсою.
Отримати диплом Кропивницькому не судилося – перш за все тому, що надто цікавився забороненими книгами, потрапив у зону уваги жандармського управління як неблагонадійний, та так і не виходив із цієї зони до кінця свого життя. А по-друге, не так уже й цікавила молодого мрійника складна й нудна правнича наука. Замість книжок із юриспруденції він зачитувався Шевченком, Квіткою-Основ’яненком, Котляревським, Гоголем.
Звісно, що читання такої літератури не сприяло побудові пристойної кар’єри. Майже десять років никав Марко Кропивницький по мало оплачуваних сіреньких посадах – як не письмоводитель, так секретар столоначальника – у Бобринці та Єлисаветграді. Щоправда, він і не мріяв про кар’єру в таких нудних бюрократичних канцеляріях. Його переймали дві великі сили – література й театр. Про це, а не про діловодство, думав він і засинаючи, і прокидаючись. У вільний час ходив на вистави аматорського театру, сам потроху грав. Таке палке захоплення мистецтвом негативно позначалося на заробітках – часом Кропивницькому доводилося сидіти взагалі без грошей. Зате саме в ці щасливі роки він познайомився з Іваном Тобілевичем.
1871 року Марко Кропивницький разом із першою дружиною – актрисою Олександрою Вукотич переїхав до Одеси. Без тіні жалю, раз і назавжди він розпрощався зі своєю чиновницькою кар’єрою заради сцени. 12 листопада 1871 року він грав Стецька у “Сватанні на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка в театрі Моркових і Чернишова. Цій виставі судилося стати доленосною – і публіка, і критика сприйняли її надзвичайно схвально. “Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця”, – писав “Одесский вест ник”. Проте становлення Кропивницького – актора загалом було не таким радісним і барвистим, як про те писали газети. Деякі колеги відверто заздрили Кропивницькому. Казали, що він не грає, а “клеїть дурня”. Пліткували, що рецензенти, які його хвалили, – підкуплені або приятелі. Не забудьмо й про відверто вороже ставлення значної частини публіки до українських вистав…
Кропивницький грає і пише. Уперто. Натхненно. Пише – з меншим успіхом, ніж грає. Часто доводиться переписувати. Деякі твори – багато разів. І все одно – критика лає. Про першу книжку Кропивницького Іван Франко відгукнувся, м’яко кажучи, не вельми схвально: “Твори Кропивницького покажуться лиш слабонькими пробами, не доростаючими до поважної оцінки. Нам здається, що в деяких штуках (…) авторові не йшло навіть о написання драми, а попросту о показання в драматичній рамці кількох сцен з народного життя (…) З його драм ми не видобудемо ніякого суду о українській суспільності; його особи розпливаються, не мають крові і кості, а стоять тільки тими дотепами і концептами, котрі їм автор вложить у вуста, котрі не характеризують ніякої індивідуальності. Його парубки всі не то що подібні до себе, але становлять мовби одну особу; дівчата тим паче…”
Проте, судячи з численних автобіографій, Марко Кропивницький і не вважав письменництво своєю основною місією. Писав – за потреби, майже завжди для театру. Герої його п’єс – найчастіше люди села. Цілком нетипові для тогочасної драматургії. Кропивницький прагнув внести в драматургію, а значить – і в театр, виразний соціальний елемент. На той час це було не просто відкриття, це була по суті революція на тлі вистав легенького, “опереточного” жанру, які йшли повсюди в театрах.
У лютому 1875 року Кропивницький прийняв запрошення і приїхав до Західної України. Трохи менше року пропрацював у театральній трупі товариства “Руська бесіда” в якості наставника й режисера. Основне завдання, яке перед собою ставив, – надати виставам галицького театру непідробного реалістичного, гостро соціального звучання. Після повернення з Галичини Кропивницький продовжив режисерську працю в трупах Сімферополя й Катеринослава. Завдання – ті самі. І знову успіх. Актори в захваті від Кропивницького. “Мене тут, по сцені, вважають апостолом”, – пише він у листі до друга.
Емський указ 1876 року якраз і застав його в Катеринославі. Заборона “різних сценічних вистав і читання малоросійською мовою” настільки приголомшила Кропивницького, що він – як сам згадував пізніше – “кріпко заложив за галстук”. Заборона продовжувалася цілих 5 років. Увесь цей час митець був змушений працювати з російськими трупами. Лише дуже рідко, на аматорській сцені, він грав українською.
1880 року, разом з Іваном Тобілевичем та іншими сподвижниками театру, Кропивницький пише листа до російського літературознавця Пипіна. У листі прохання підняти питання”про право на існування української мови та про можливість видання літературних творів”. А вже восени 1881 року, після відміни Емського указу, Кропивницький працював у Кременчуці, у трупі Ашкаренка – як режисер та провідний актор. Найбільше прагнув ставити українські вистави. І йому вдавалося, незважаючи на те, що трупа була все ж російськомовною. Нова епоха справжнього українського театру почалася з постановки “Наталки Полтавки”. За словами Миколи Садовського, то був повний, цілковитий тріумф! “На початку 1880-років несподівано з’явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави…” – написав Іван Франко, той самий, що не любив творів Кропивницького.
На жаль, жодна плівка не зберегла для нащадків гри Марка Кропивницького. Збереглися тільки спогади сучасників. За одним зі свідчень, Тараса Бульбу він грав так, що ті, хто був у залі, переповідали потім своїм онукам, що “раз у житті бачили насправді великого актора”. І це при тому, що Кропивницький грав на одній сцені ще з однією геніальною актрисою – Марією Заньковецькою. Якщо вже навіть у її присутності він зміг не загубитися, не потонути в її тіні, – значить, він таки справді чудово грав. “Соединение тонкой наблюдательности с выразительностью и бесподобной гримировкой, рядом с разнообразием типов делают из Кропивницкого такого актёра, подобного которому нет ни на одной русской сцене”, – писав про нього російський театральний критик Олександр Суворін, який зазвичай про все українське відгукувався не дуже схвально.
У жовтні 1882 року в Єлисаветграді під орудою Марка Кропивницького створена трупа, якій судилося стати знаковою для України: “Товариство акторів”, більш відоме під назвою “Театру корифеїв”. Серед учасників – Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті. Свою тріумфальну історію трупа почала знову ж таки з “Наталки Полтавки”. Прекрасно злагоджений акторський колектив творив на сцені справжні чудеса. До такої думки схилялися не тільки пересічні глядачі, а й критики, майже в один голос. Кропивницього як режисера можна називати принциповим, вимогливим, навіть суворим. Навіть слава Заньковецької не була для нього перешкодою: “Що ти там ото граєш?!” – “Та я ж думала…” – “Вона думала! Не треба думати! Я тут за вас усіх думаю!”
Через виконавську школу, створену Марком Кропивницьким за принципом сценічного реалізму, пройшло не одне покоління акторів. Але він був не тільки геніальним режисером. Йому вдавалося успішно керувати трупою й поза сценою – складати гастрольні графіки, вирішувати численні фінансові питання, залагоджувати конфлікти, які часто спалахували в чутливому акторському середовищі. Кропивницький був геніальним продюсером, хоч саме це слово з’явиться пізніше. Існує версія, що методику Кропивницького взяв свого часу на озброєння театральний педагог і режисер Михайло Чехов. Після переїзду в 1939 році до США Чехов навчав у своїй театральній школі таких всесвітньо визнаних зірок, як Мерилін Монро…
Розум, енергія й талант Кропивницького безумовно завдавали великого клопоту владі. Київський генерал-губернатор Дрентельн свого часу заборонив виступи українських театральних колективів на підвладній йому території. “Немає сили більше терпіти гніт знущання, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав елементарної справедливості. Пора припинити виривання шматків живого м’яса з наболілого роками серця. Я маю право вимагати скасування обмежень, що тяжать над моїм рідним театром, бо я вистраждав це право”, – писав Кропивницький і знову збирався на силі. Хмари над ним то збиралися, то розсіювалися. Від справжніх переслідувань його, мабуть, рятувала величезна, небувала популярність, справжня велика слава, яка поширилася далеко за межі України. Під час гастролей у Петербурзі 1886 року Кропивницький отримав запрошення від царя Олександра ІІ – стати актором імператорського театру. Митець відмовився: “Непотрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок… Зрадити своєму народові, піти у найми тут «властям предержащим», які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати для милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу”. Про похвали зі сторінок столичних часописів Марко Кропивницький теж відгукнувся скептично: “…похваляли мої вистави, похваляли й голоси, але ніколи ні жодного слова не сказали про те, відкіля ці таланти й голоси, хто вони Росії і хто Росія їм.”
Після тріумфальних 1880–1890х рр., коли він підкорював сцени Москви, Петербурга, Тифлісу, Вільно, Баку, Тбілісі, Мінська й Варшави, він, здається, відчув, що втомився. Купив поблизу Харкова на хуторі Затишок маєток і поринув у сімейні та господарські справи, усе рідше й рідше відволікаючись на театр. Удень ходив на полювання та риболовлю. Порався в саду та на винограднику. Увечері займався музикою або писав. За останні роки з-під його пера вийшло більше 20 п’єс.
Уже наприкінці життя Марко Кропивницький заснував у своєму хуторі дитячий театр. Аналогів йому тоді не було ні в Україні, ні в Європі. За акторів – діти з навколишніх сіл. Марко Лукич сам писав для театру невеличкі віршовані п’єси за мотивами народних казок “Івасик Телесик”, “По щучому велінню” та інших. У січні 1910 в одному з столичних журналів надрукували нотатку: “його дитячий театр – справжній промінчик світла у царстві пітьми”.
Наприкінці березня 1910 року Марко Кропивницький вирушить у свої останні гастролі – до Одеси, де колись і почалося його важке й щасливе театральне життя. Публіка десятки разів викликатиме трупу на біс. Маестро втомлено всміхатиметься, кланятиметься. І повертатиметься в номер – у напівзабутті гортати томик Шопенгауера. У старості його потягло на філософію…
А помре він “проїздом” – 21 квітня 1910 року – у потязі, від крововиливу в мозок. Ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський відгукнеться на цю смерть зі щирим болем: “…помер не просто великий артист, який володів чарівним даром, помер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем не багато хто відважувався, коли так легко було під космополітизмом зректися страждань свого народу…”
