Наприкінці осені і протягом усієї зими українці згадують Майдан та Небесну сотню.
Найбільш трагічні події в історії незалежності України (на той час) сталися в Києві 18-20 лютого 2014 року. Тоді під час сутичок загинули 73 мирні жителі та 11 силовиків. Будинок профспілок на Майдані згорів ущент, у Києві в ці дні зупинився рух метро.
Майданівець Микола Сливка за професією історик, він після Революції гідності пішов добровольцем на війну. Поховав кількох своїх побратимів. На Майдані він дивився смерті в очі і безпосередньо брав участь у багатьох подіях.
Сьогодні ми публікуємо уривки з його спогадів про ті страшні дні.
На Майдан до Києва я приїхав 1 грудня 2013 року і перебував там майже всю зиму з перервами, доки не настала розв’язка. За цей час у мене, як і в багатьох учасників революції, накопичилась фізична та душевна втома, яка особливо далася взнаки саме напередодні кривавих подій 18-20 лютого 2014 року.
18 лютого 2014 року
…Ми виїхали до столиці близько першої ночі 18 лютого звичним уже потягом “Подільський експрес”. Наша кам’янецька свободівська група за своїм складом була зовсім далекою від образу “страшних бандерівських бойовиків”, якими лякала людей московська пропаганда. Досить сказати, що у її складі з восьми осіб було двоє “бойовиків” віком 75 та 80 років.
Приїхали ми до Києва після 8-ї ранку. Коли ми вийшли з вагона, туди зайшли міліціонери. Я трохи насторожився, бо очікував пригод від самого початку, але хтось висловив думку, що вони просто взяли у провідника списки пасажирів. Зрештою, ми поспішили на метро, оскільки акція під Верховною Радою вже почалась.
Я дуже переймався тим, що кам’янецька група не мала екіпірування. Ми мали лише вудлища з прапорами. Я декілька разів просив дозволу піти за ним до Палацу Свободи, однак керівництво не дозволяло. Врешті-решт Наталія, кухар Хмельницької сотні, принесла дещо. Я отримав металеву каску, протигаз та щит. Палиці мені не дісталося, і я сушив голову над тим, де її роздобути. На той час я ще не міг передбачити, що палиці не зіграють суттєвої ролі в цих подіях.
Обідньої пори “Беркут” перейшов у наступ з вулиці Прорізної. Спершу сотні Самооборони успішно стримували його, але врешті-решт міліціонери зуміли прорвати їхні лави. Шум їхнього наступу нагадував цунамі. На той час біля Маріїнського парку накопичилось чимало людей, серед яких було багато жінок та старших людей. Їхня присутність завадила організувати стійкий опір, і натовп кинувся втікати через Маріїнський парк. Серед натовпу відступав і я, намагаючись на ходу надіти протигаз. Каска пару разів злітала з голови, але мені вдалось її зберегти. А от щит довелося кинути, бо через погане харчування останніми днями я, як виявилось, підупав на силах. Рукопашного бою між нами та міліціонерами не було. Вони застосовували шумові гранати. Наскільки це небезпечна річ, я переконався ще в січні, коли один з моїх побратимів був поранений в ноги вибухом такої.
Через хвилину ми перейшли в стихійну контратаку. Пам’ятаю, як кілька людей били ВВ-шника чи беркутівця, який, переслідуючи нас, занадто вирвався вперед. Ми застосовували вирвану бруківку. Однак міліція знову перейшла в наступ і ми змушені були відбігти аж до станції метро “Арсенальна”.
До того часу всі змішалися і я відбився від своїх. До мене прийшло усвідомлення, що Київ може бути охоплений вуличною війною, наслідком якої може бути параліч цілої країни. У натовпі почались спроби сякої-такої організації для оборони. Під’їхав тролейбус, який було розвернуто для барикади. Одна частина людей стягала лавки, інша – виривала бруківку. Відклавши знайдену при відступі лопату, я теж допомагав носити лавки. З’явилось чимало роззяв з фотоапаратами, якісь бабусі кляли Януковича…
На іншій стороні вулиці я зміг знайти свою сотню, де було більшість її членів. Мене непокоїла доля кам’янчан старшого віку, які, як мені здавалось, могли не встигнути втекти. Якась жінка принесла нам пиріжків з капустою. Я їх не дуже люблю, але згадав мудрість, прочитану в одному з російських бойовиків, якими я захоплювався, будучи ще підлітком. Її сенс у тому, що на війні треба їсти не тоді, коли хочеться, а коли є можливість. Однак, відкусивши пару шматочків, переконався, що нерви геть знищили мені апетит, і поклав недоїдений пиріжок на бляшане підвіконня.
Частина мітингувальників спробувала бічною вулицею рушити в сторону Майдану, однак була атакована “Беркутом” чи ВВ, і всі ми змушені були відкотитися далі. Нас переслідували. Ми відбігали, переходили на ходу, потім знову бігли. Втеча набувала панічного характеру, під ноги кидалося спорядження, підбиралося тими, хто був позаду, потім кидалося і ними. Відірвавшись від переслідувачів, ми звернули з вулиці і почали робити велике коло для того, щоб повернутися на Майдан. Переважна більшість з нас не знали Києва і тому йшли безладним натовпом. Хто його вів – невідомо. Декілька разів були спроби скоротити дорогу, однак нас попереджували, що вулиці перекриті міліцією, і ми змушені були йти далі. Йдучи вулицями, ми час від часу мляво скандували: “Київ, вставай!”
Якийсь чоловік виніс на тротуар мішок і сказав російською: “Хлопці, хороші окуляри”. Ми з’юрмились навколо мішка, розбираючи будівельні окуляри. Коли спускались до Бессарабського ринку, мені запам’яталось, як один хлопець, очевидно киянин, говорив, що теперішнє протистояння – це протистояння інтелігенції проти гопників. Зі сторони Бессарабки ми зайшли на Майдан.
Але коли ми дійшли до барикади на вулиці Інститутській, виявилось, що “Беркут” уже штурмував палац, в якому майже не залишилось людей.
Сили “Беркута” зайняли пагорб, на якому розташований палац Свободи, і почали кидати в нас бруківку. З містка по нас стріляли гумовими кулями. З приміщення “Глобусу” беркутівці закидали коктейлями Молотова намети майданівців, що розташовувалися біля монументу Незалежності. Ми змушені були відступити від барикади. Позиція була вкрай незручною для оборони. Відступати було нікуди. На Майдані в той час була значна кількість людей, серед яких багато жінок та людей похилого віку. Пам’ятаю, як якийсь хлопець з рогатки намагався стріляти по наступаючих. До проходу через барикади під’їхала якась техніка. Усе виглядало на те, що нас очікує останній і смертельний бій. Я вже роздумував над тим, що мене чекає: смерть чи каліцтво. Це був найстрашніший момент для мене за всі дні.
Ніч з 18 на 19 лютого
У темряві картина бою мала відверто апокаліптичний характер. По периметру Майдан був охоплений вогнем. Постріли, крики, звуки розбитих пляшок від коктейлів Молотова зливались в убивчу какофонію. Здавалось, Майдан не встоїть. Обговорювались можливі шляхи відступу. Жінок попросили покинути територію. Однак вони не надто поспішали. Полегшало мені на серці, коли виявилось, що всі члени кам’янецької групи вціліли.
Час від часу медики на ношах виносили поранених, а може і вбитих. У районі Палацу Свободи міліцейське начальство встановило прожектор, який світив в нашу сторону. Протидією йому була димова завіса з палаючих шин. Горів Будинок Профспілок. Полум’я спершу охопило нижні поверхи, а згодом поширилось на верхні. Тоді перестав працювати встановлений на цьому будинку монітор, який крім реклами показував час і температуру повітря.
Цікавим був той факт, що на Майдані стояв вже давно закритий кіоск, на вітрині якого були пачки цигарок. За весь період революції він не був розбитий і пограбований. Навіть у ту грізну ніч, коли в нас були перебої з постачанням, а оборонцям барикад дуже хотілось курити. Навіть зі сцени ведучий оголошував прохання про цигарки для них. Згодом наш сотник теж відзначав цей факт. На мою думку, вцілілий кіоск з цигарками став символом того, що наш український народ заслуговує на визнання його цивілізованості та європейськості.
19 лютого 2014 року
Вранці 19 лютого зійшло сонце і освітило бойовий Майдан. Тиск наступаючих потроху слабшав, але сили оборонців вичерпувались ще швидше.
Вдень 19 лютого по периметру Майдану тривали мляві бої. Наша сотня знову розмістилася біля сцени. Десь взялися навіть ковдри, які ми простелили просто на асфальті і лежали, гріючись під незвично теплим лютневим сонцем. Дехто навіть заснув.
Згодом сотник послав мене за канцтоварами. За Бессарабкою я знайшов магазин, де купив все необхідне. За триста метрів від бою життя, здавалося, пливе своєю течією. Можливо, лише людей на вулицях менше, але мені, як не киянину, важко дати об’єктивну оцінку цьому. Повернувшись, я доправив куплені зошити, ручки та фломастери в сотню.
Активних бойових дій на той час не було і наша сотня частково розбрелась Майданом. Якісь жінки показували на дах приміщення консерваторії, де нібито були два снайпери. Поглянувши туди, я справді побачив дві фігурки, які нагадували лежачих людей. Були чутки про снайперів і на якійсь з будівель з тильної сторони сцени Майдану.Через деякий час наша сотня перебазувалась до КМДА на третій поверх на ночівлю.
Наша кам’янецька група залишилась у складі восьми осіб: четверо хлопців та чоловіків віком близько 30 років і четверо молодших, віком 18-20 років. Такий розклад сил викликав у мене асоціації з молодшою та старшою дружиною княжих часів.
Заряд батареї на моєму телефоні вичерпувався і я почав пошук зарядного пристрою. Але цього разу мені не пофортунило. Опитані мною люди користувалися зарядними пристроями з іншим типом штекера, або самі шукали, у кого б позичити. Микола Дзявульський сказав мені, що завтра йому принесуть пристрій і він мені зможе позичити. Забігаючи наперед, скажу, що йому не судилося цього зробити.
20 лютого 2014 року
Ранок 20 лютого починався спокійно. Ми прокинулись, поснідали, зробили ранковий туалет. Потім було довге шикування під КМДА.
Коли наша група прийшла на Майдан, виявилось, що там вже розпочався контрнаступ. Оборонці Майдану вже були біля Палацу Свободи. Коли ми підійшли, ведучий зі сцени закричав: “Хмельницький, ви якраз вчасно!” Сотник Юрко Кравчук, довго не думаючи, повів нас як підкріплення контратакуючим. Ми побігли по сходах до Палацу Свободи. Сотник і прапороносець з Державним Прапором України, на якому був напис чорними літерами “Хмельницький”, були попереду.
Майдан за останні кілька діб змінився до непізнаванності. Під ногами були залишки спалених шин, бите скло, різного роду мотлох, з якого складались барикади. Коли ми вибрались на пагорб, виявилось, що Палац Свободи вже відбито і майданівці наступали далі, прямо під кулі ворога. Наступаючі сотні змішались, я вже не бачив своїх. Взагалі подальші події в пам’яті доволі плутані. Сам цей момент доволі суперечливий. Наскільки доцільною була ця контратака?
Наші перемішані сили наступали. Я опинився на лівій стороні Інститутської, за Палацом Свободи. Раніше там був паркан, який огороджував якийсь будівельний майданчик. На майданчику, пам’ятаю, якісь халабуди та різний мотлох. Ми ховались за ним від куль, пробували споруджувати якісь тимчасові барикади. Можливо, завдяки цьому втрати майданівців на лівому фланзі наступу не були такими значними. Поранених і вбитих виносили в основному з проїжджої частини і правого флангу нашого наступу. Змішані та поріділі лави наступаючих кликали підкріплення з Майдану. Натомість звідти прийшло двоє священиків. За браком чіткого командування наші дії були стихійними. Ми ховались за залишками паркану, щитами. Вони звісно не рятували від куль, але принаймні заважали точно прицілитись. Палили принесені шини, щоб створити димову завісу від снайперів.
Відійшовши дещо назад, в пошуках матеріалу для барикад, я побачив стріляну гільзу. Здається, вона була від патрона до АК-74 калібру 5,45 Х 39 мм. Коли і за яких обставин була вистріляна, невідомо. Через деякий час ми перемістилися з майданчика на вузький тротуар. Намагалися сяк-так організуватися. Одні будували барикади, інші тягли коктейлі Молотова, шини, треті намагались прикрити щитами працюючих. Поряд зі мною опинився сивий дядько з нашої сотні, котрий ще після бою 18 лютого критикував усіх, що не підтримали лаву, в якій він оборонявся (мовляв, ми тоді могли б стримати наступаючих, якби не панічна втеча). Я прикривав його щитом збоку. Він задоволено відмітив мою присутність поруч. Так, очевидно, народжується бойове побратимство. Частина людей побігла, прикриваючись щитами, до наступного рубежу. Інші не схвалили їхні дії. Якийсь опасистий дядько казав, що він, мовляв, пройшов Афганістан, але такого там не було.
Добігши до передньої барикади, я розташувався на крайньому лівому її фланзі. Позиція була порівняно добре захищена, але з поганим оглядом навколо. Зі мною було кілька людей з різних сотень. Було також двоє журналістів – один поляк, а другий, чорнявий, виявився італійцем. Я, згадавши, дещо з англійської, запитав поляка:
– Are you afraid? (Тобі страшно?)
– Yes. I am afraid (Так, мені страшно), – пролунала відповідь.
Потім я чув, що якийсь іспанський журналіст казав, що він був у Чечні, але бій на вулиці Інститутській йому нібито видався страшнішим. У будь-якому разі, я не розумів, що спонукає жителів благополучних країн пхати носа в гарячі точки, навіть якщо вони журналісти. Яких грошей вартий такий ризик? Чи їм просто хочеться адреналіну?
Коли я повернувся в тил, то дізнався про наказ решткам нашої сотні повертатись в КМДА.
Надійшла інформація про загибель Миколи Дзявульського, Сергія Боднарчука, поранення Анатолія Панчука. Подейкували, що залізничний вокзал закрито, виїзди з Києва заблоковано, метро закрито, на заправках немає бензину. Також я отримав інформацію з деяких джерел, що снайпери працюють на всіх околицях Майдану. Повернувшись на відпочинок, я нарешті зміг знайти зарядний пристрій і значну частину вечора зміг просидіти “на прив’язі” біля розетки, видивляючись в інтернеті новини.
21 лютого 2014 року. Епілог
Ранок 21 лютого був сонячним. Сонце та свіже повітря підняли настрій. Не хотілося думати ні про що погане. Надійшла інформація, що Верховна Рада працює над розв’язанням конфлікту.
Коли всі наші зібрались в “Українському Домі”, ми пішли до їдальні. Там була доволі весела атмосфера – добре організована кухня з багатим меню, грало піаніно. Всі ці веселощі різко контрастували з вчорашніми подіями. Сумно було, що деякі з наших побратимів вже не зможуть веселитися з нами. Але, мабуть, сотні літ тому козаки після походів так само веселились в корчмах, попри загибель друзів. Життя триває попри все.
