Сім’я Марти Мокслі перебралася на Східне узбережжя з Каліфорнії. Її батько став старшим партнером великої нью-йоркської аудиторської фірми Touche Ross. Відповідно до становища глави сімейства було вибрано і будинок – прекрасний, критий черепицею кам’яний особняк епохи Тюдорів, розташований на березі затоки Лонг-Айленд в штаті Коннектикут поблизу міста Грінвіч, в селищі Белль-Хейвен. Сусідами Мокслі стали фінансисти з Уолл-стріт, політики, зірки шоу-бізнесу та інші “вершки суспільства”.
П’ятнадцятирічна Марта, довговолоса блондинка, симпатична, товариська, швидко завела собі друзів на новому місці і стала душею компанії. Вона перебувала в тому віці, коли дівчинка перетворюється в дівчину і починає користуватися успіхом у хлопців, в тому числі старших за себе.
Хеллоуїн
30 жовтня 1975 року був останнім днем шкільних занять перед довгим триденним уїкендом – 31-го Америка відзначала Хеллоуїн, свято відьом, чортів та всілякої нечисті, коли американці лякають один одного, виставляючи на ганку скелети і розвішуючи опудала повішеників, а перебрані діти ходять по домівках з кошиками, складаючи в мішки свій гонорар – цукерки і печиво.
Стемніло рано. Коли компанія підлітків, в якій була і Марта Мокслі, забрела в половині восьмого вечора в будинок сім’ї Скейкел, на дворі була вже непроглядна темінь. Сімейство Скейкелів знаходилося у родинних стосунках з кланом Кеннеді: рідна сестра мультимільйонера Раштона Скейкела, засновника і власника найбільшої в свій час в Америці приватної компанії Great Lakes Carbon, вийшла заміж за сенатора Роберта Кеннеді, міністра юстиції в кабінеті свого старшого брата, президента Кеннеді, і овдовіла в 1968 році після вбивства чоловіка. Католики і ірландці, Скейкели вважалися в окрузі членами “ірландської мафії” – адже Джозеф Кеннеді-старший, як відомо, зробив стан на контрабанді спиртного в роки “сухого закону”. Раштон, в свою чергу, став вдівцем в 1973 році: його кохана дружина Енн померла від раку, залишивши у нього на руках сімох дітей. Втративши дружину, Раштон Скейкел впав у важку депресію, запив, запустив справи і вихованням потомства цікавився мало. Він подовгу бував відсутнім, залишаючи дітей під наглядом прислуги.
У той день батько сімейства відправився на полювання. Не було вдома і нікого з молодшого покоління Скейкелів: садівник повідомив гостям, що всі діти разом з домашнім учителем Кеннетом Літтлтон обідають в приватному клубі. Компанія підлітків вирушила бродити і пустувати по селищу, повернулася пізніше, але Скейкелів як і раніше не було. Зрештою, від групи залишилося троє – решта сказали, що у них настає “комендантська година”: так в Америці називають час, коли діти повинні повернутися додому. Серед тих, кого не контролювали, була і Марта – її будинок розташовувався через дорогу від будинку Скейкелів.
Третій візит виявився вдалим: у дворі стояла машина Скейкелів, чорний “лінкольн континентал”, а в ньому на водійському місці сидів і слухав музику ровесник Марти, Майкл Скейкел. Візитери сіли в “Лінкольн”: Джеффрі і Хелен – на заднє сидіння, а Марта – поруч з Майклом. Через деякий час з будинку вийшов брат Майкла, сімнадцятирічний Томас. Спочатку він мав намір просто взяти касету, але, побачивши Марту, вирішив приєднатися до компанії. Він усівся на тому ж сидінні, що й вона.
О пів на десяту у дворі будинку з’явилася вісімнадцятирічна Джулі Скейкел і її подруга Андреа Шекспір. Джулі заявила пасажирам “лінкольна”, що їй потрібна машина, щоб відвезти додому подругу. Друзі Марти, Джеффрі і Хелен, сказали, що їм пора додому. Марта і Том теж відмовилися, але не розійшлися, а залишилися удвох у дворі будинку Скейкелів. Покидаючи подвір’я, Джеффрі і Хелен бачили, що Том і Марта обнімаються і цілуються.
Додому Марта не повернулася. Її матір Дороті Мокслі (батько був у від’їзді) захвилювалася близько десятої години вечора. Зателефонувавши до її друзів, вона з’ясувала, що компанія залишила Марту в компанії Томаса Скейкела. У будинку Скейкелів трубку підняла Джулі; вона повідомила, що Том уже в ліжку. Лише з третьої спроби Дороті домоглася, щоб до телефону підійшов сам Том. На розпитування схвильованої матері він відповів, що розійшовся з Мартою незабаром після того, як вони залишилися наодинці, тобто о 9:30 або трохи пізніше, і що Марта відправилася додому.
Ключка “Айрон” № 6
Зранку мати зниклої дівчини прийшла до будинку сім’ї Скейкел. Майкл, який відкрив двері, виглядав стурбованим, навіть переляканим, але про місцезнаходження Марти нічого не знав: за його словами, він бачив її востаннє, як вона залишалась з Томасом, знову-таки приблизно о 9:30 вечора.
Незабаром після полудня було знайдено тіло Марти Мокслі. Дівчина лежала обличчям вниз під деревом у дворі свого будинку. Її лице було в страшних синцях, волосся просякло кров’ю, а на шиї була рвана рана. Її джинси і нижня білизна були спущені нижче колін.
Експерти не виявили на тілі дівчини слідів сексуального насильства. Розтин також показав, що покійниця була незаймана. Марта померла від того, що її били по голові металевою ключкою для гольфу, а потім проткнули горло. Від ударів знаряддя вбивства розламалося на чотири частини. Однак знайти вдалося лише гак і два шматки древка – рукоятка безслідно зникла.
Томмі Скейкел був допитаний в перший же день. Він виявився останнім, хто бачив Марту живою, і став основним підозрюваним. Томмі розповів, що, розлучившись з Мартою, прийшов у свою кімнату і став готувати домашнє завдання. При обшуку поліцейські детективи вилучили набір ключок, що належав покійній матері братів Скейкелів. Ключки були тієї ж, досить рідкісної фірми Toney Penna, що і зламана, знайдена на місці злочину. В комплекті не вистачало саме тієї ключки, якою була вбита Марта – “Айрон” № 6. На шкіряних рукоятках всіх ключок комплекту був наклеєний ярлик з ім’ям власниці. Слідство резонно припустило, що вбивця надійно заховав рукоятку, щоб не навести підозри на Скейкелів.
Губернатор Коннектикуту призначив нагороду в розмірі 20 тисяч доларів за допомогу в розкритті злочину. Батьки Марти Мокслі збільшили суму до 50 тисяч, а в 1996 році подвоїли цифру. Від сусідів Мокслі і Скейкелів слідчі дізналися, що в ніч убивства, близько 11 години, всі собаки селища підняли шалений гавкіт, але встановити причину так і не змогли. Крім Томмі, під підозру потрапив домашній учитель Скейкелів Кеннет Літтлтон.
Подальший хід слідства ускладнювався відсутністю явних підстав для арешту або медичного огляду підозрюваних. Маючи можливість користуватися послугами досвідчених високооплачуваних адвокатів, Томмі раз у раз ухилявся від допитів і випробувань на поліграфі. Раштон Скейкел відмовився надати поліції медичну карту Томмі і дати дозвіл на експертизу психічного здоров’я сина, який у віці чотирьох років переніс важку травму черепа. Адвокати сторін вели нескінченні переговори про можливість допитати психіатра Томмі Скейкела – лікарська таємниця в США охороняється законом і не може бути розголошена навіть за наказом влади.
27 сезонів в чистилищі
Справа про вбивство Марти Мокслі відразу ж набула широкого розголосу. Тривале слідство і загальна атмосфера в родині згубно позначилися на братах Скейкел: вони змалку пристрастилися до алкоголю і марихуани. Хлопчиків переводили з однієї приватної школи в іншу, але вони ніде не уживалися. Зрештою, Майкл опинився в школі-інтернаті для важких підлітків у штаті Мен, яку він називає “концтабором для дітей” та з якої двічі намагався втекти.
У червні 1998 року справа, нарешті, дійшла до великого журі в складі однієї людини – судді Джорджа Тіма. Він повинен був вирішити, чи слід на підставі наявних матеріалів пред’явити будь-кому звинувачення у вбивстві, і якщо слід, то кому саме. Йому треба було півтора року, щоб вислухати свідчення тридцяти свідків і вивчити всі зібрані по справі матеріали. 19 січня 2000 року, через 25 років після убивства, було оголошено, що прокуратура штату Коннектикут отримала судовий ордер на арешт підозрюваного.
Звинувачення ґрунтувалося на свідченнях очевидців, які стверджували, що Майкл Скейкел зізнався їм у вбивстві Марти Мокслі, скоєному на ґрунті ревнощів до старшого брата, до якого нібито виявила прихильність покійна дівчина. Щоденник Марти Мокслі, хоча і написаний алегорично, дає підстави для таких висновків. Проблема прокурорів полягала у відсутності неспростовних доказів. Навіть одяг і взуття, які були на Майклі в ніч убивства, слідство примудрилося втратити.
Але були інші докази. Справа в тому, що в 1991 році Раштон Скейкел вирішив раз і назавжди зняти звинувачення зі своїх синів і найняв детективів приватного розшукового агентства Sutton Associates, щоб ті провели незалежне розслідування. Однак це рішення вийшло старшому Скейкелу боком. Приватні детективи поставилися до завдання надто сумлінно. Вони назбирали купу усякої всячини.
Дізнавшись про результати приватного розслідування, яке тривало кілька років і обійшлося, за деякими оцінками, в мільйон доларів, Раштон Скейкел сповна розплатився з агентством і попросив знищити усі матеріали. Однак серед детективів розшукової контори знайшлася людина, яка зняла копію із звіту і передала її письменнику Домініку Данну. Користуючись звітом, Данн написав і опублікував роман A Season in Purgatory – “Сезон в чистилищі”, який вмить став бестселером. Автор роману втратив дочку при подібних обставинах і жадав, щоб правосуддя здійснилося.
Суд розпочався у травні 2002 року. Звинувачення практично повністю було побудовано на свідченнях очевидців, яких за 27 років накопичився не один десяток. Деякі свідки і дійові особи встигли померти. Лінія захисту була простою, але досить ефективною: слідство не володіє неспростовними доказами, а свідки звинувачення або брешуть, або помиляються. Аргументи звинувачення адвокат Скейкела Майкл Шерман охарактеризував у своєму заключному слові як “павутину випадкових збігів”. Обвинувачений “не скоював злочину, який йому закидають. Він не знає, хто його скоїв. Він не був свідком вбивства і ніколи в ньому не зізнавався”. Кілька разів він повторив це спочатку перед журі присяжних, а потім репортерам.
Майкл Скейкел був присутній на всіх судових засіданнях. Томас Скейкел значився у списку свідків і звинувачення, і захисту, але і його для надання свідчень визнали за краще не запрошувати. Не робили брати і заяв для преси. Свої показання попередньому слідству, а потім і суду знехотя дав Раштон Скейкел, якому на той час виповнилося 75 років. Толку від них вийшло мало: у Скейкела-старшого на схилі років проявилася шизофренія, часом він переставав впізнавати навіть близьких людей.
Шерман проти Шекспір
На суд з’їхалося безліч людей, які в різні роки, професійно і аматорськи, займалися розслідуванням справи Мокслі. Був присутній в залі і Домінік Данн. Знаючи, яке надзвичайне враження справляють на журі фотографії спотвореного трупа, адвокати, про це пише Данн, протестували проти демонстрації кожного знімка, щоразу вигукуючи одне слово: “Prejudicial!” (“Упередженість!”)
Видовище було й справді жахливе. Родичі Марти Мокслі не могли змусити себе дивитися і виходили із залу. Майже всі Скейкели відводили погляд, і тільки Майкл і Джулі дивилися не відриваючись, як під гіпнозом. Професійну холоднокровність зберігав лише знаменитий криміналіст Генрі Лі, чия експертиза допомогла свого часу виправдати О-Джей Сімпсона. Він виступав на стороні захисту і на цей раз.
Сестра Майкла Джулі на допиті показала, що, виїжджаючи в день вбивства на машині з воріт будинку Скейкелів близько 9:30 вечора, бачила якусь фігуру, що пробігала по галявині. Прийнявши фігуру за Майкла, сестра покликала його, але людина утекла, не відгукнувшись. На цьому показанні захист побудував версію про невідомого, який міг підібрати забуту у дворі ключку.
Звинувачення, в свою чергу, завдало важкого удару захисту, викликавши на показання свідків – Андреа Шекспір – подругу Джулі, дочку колишнього посла США в Португалії та Ватикані. Вона твердо заявила, що в машині, на якій брати Скейкели вирушили в гості до свого кузена, Майкла не було – він залишився вдома. Адвокат Шерман, що славиться віртуозним умінням заплутувати свідків, виявився безсилий – Андреа жодного разу не збилася і повторювала, що добре пам’ятає епізод.
Майже епілог
Батько Марти помер в 1988 році. Сьогодні Дороті Мокслі 84 роки і вона не пропустила жодного засідання суду, жодних свідчень очевидців.
7 липня 2002 року присяжні повідомили, що вердикт винесено. Незважаючи на відсутність в матеріалах справи неспростовних доказів, вони не знайшли підстав для виправдання. Майкл Скейкел, племінник вдови Роберта Кеннеді, був визнаний винним у звірячому навмисному вбивстві п’ятнадцятирічної Марти Мокслі, скоєному в 1975 році, коли засуджений був ровесником жертви. Його було засуджено до 20 років позбавлення волі. Дивлячись на цього сивіючого і лисіючого товстуна з одутлим обличчям і настороженим поглядом, який в перервах судових засідань вічно комусь телефонував по мобільному телефону, не важко зрозуміти, чому Марта йому відмовила.
Після 11 років, проведених за гратами, у Майкла Скейкела виявився несподіваний заступник. У жовтні 2013 року його перший кузен, Роберт Ф. Кеннеді-молодший, узявся допомагати йому з переглядом справи у зв’язку “з неефективністю його захисників та адвокатів”. Майкл був випущений під заставу у півмільйона доларів. Сьогодні це 55-річний, без будь-яких амбіцій, доходів і роботи чолов’яга, який живе разом з перестарілою тіткою.
Сенатор Роберт Кеннеді, одружений аж до своєї загибелі в 1968 році на тітці Майкла Скейкела, навряд чи міг припустити, що великий “клан Кеннеді” виявиться коли-не-будь заплямований таким скандалом. Хоча, чого-чого, але скандалів у цій сімейці ніколи не бракувало.
