Андрію, Андрію,
На снігу коноплі сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу…
Так приспівують собі дівчата до доброї ворожби на Андрія. Та й не тільки на Андрія, бо грудень має найбільше свят, у яких у дивний спосіб переплелись християнські й ще давніші традиції нашого народу. Першим (4 грудня) приходить до нас Введення – свято Введення в храм Пресвятої Богородиці або Третя Пречиста. В цей день батьки Марії – святі Яким і Анна – виконали свою обіцянку перед Богом: привели трирічну донечку в Єрусалимський храм і віддали в руки первосвященика Захарії на виховання.
Разом з тим, у цьому святі дуже виразно проступають звичаї наших далеких предків, пов’язані з початком наступного нового року, які перш за все мають на меті прикликати багатство і добробут на наступний рік. За народними віруваннями, хто першим переступить поріг вашого дому на Введення, той буде першим “полазником” на новий господарський рік. Найкраще – коли його переступить молодий гарний та ще й грошовитий чоловік. Тоді рік обіцяє бути щасливим для усієї родини: усі будуть здорові, в хаті пануватиме достаток. Якщо ж перший відвідувач буде старим і кволим, родину чекають невдачі, в тім числі й фінансові. І вже зовсім погано, коли до хати першою зайде стара жінка.
Більшої сили і розмаху набирають ворожіння, коли настає свято великомучениці Катерини (7 грудня). В цей день ворожать на долю. Колись давно дівчата сходилися на Катерини на вечорниці. Готували спільну вечерю – борщ та кашу. Опівночі брали чистий горщик, клали туди трохи їжі, обгортали новим рушником і йшли до воріт. Там по черзі вилазили на ворота, тримаючи в руках горщик й тричі гукали: “Доле, доле, йди до мене вечеряти!” Якщо в цей час співав півень, гавкав собака, вважалося, що доля озивається. Якщо ж ні, дівчина засмучувалась: як доля не чує, то не вийти їй заміж цього року.
Найцікавішим з усіх грудневих свят вважається день Андрія. Це свято встановлено на честь апостола Андрія Первозванного, який, за легендою, проповідував християнство в Царгороді, на побережжі Чорного моря та в околицях Києва – столиці України. Це саме він, стоячи на березі Дніпра і дивлячись на київські гори, сказав: “Чи бачите ці гори? На них засяє ласка Божа і постане великий город, і Бог збудує багато церков”. Саме тому апостол Андрій – один з найулюбленіших святих українського народу, а стародавні звичаї та обряди, які побутують у народній традиції в його день, мають характер угадування майбутнього.
Цікаво, що саме андріївські забави й ворожіння виявилися чи не найбільш життєздатними в порівнянні з іншими святами циклу, за винятком хіба що власне Різдвяних.
За старим стилем Андрія відзначали 30 листопада. У цей останній день осені розпочинається темний період року. Наші пращури вірили, що Сонце “завмирає” і йому треба допомогти розігрітися – випекти у печі калиту, де піч – уособлення вогню, а калита – сонця. А від цього давнього обряду, про який ми розповімо трохи згодом, походить друга народна назва свята – Калита. Калита – це запечене медове тісто, яке має форму круглого калача посередині з діркою і символізує сонце.
І, нарешті, найцікавіше і найтаємничіше: дівчата ворожать. Ще зранку, до схід сонця, наносять ротом води з криниці, замісять на ній тісто, напечуть паляничок, а на вечорницях розкладають їх на підлозі й пускають в кімнату пса: чию паляницю пес з’їсть першою, та й заміж найшвидше піде. Або ще біжать на вулицю питати імена перехожих чоловіків, щоб довідатися, як зватимуть власного, тарабанять ложками на порозі – дражнять псів і почуваються дуже задоволеними, коли який не витримає і гавкне, бо в той бік і заміж іти.
Й досі популярним є ворожіння із запаленою свічкою. Дівчина кладе на тарілку, з якої їла вечерю, шматок добре зім’ятого паперу, запалює той папір, а коли він згорить, розміщує тарілку між свічкою і стіною так, щоб тінь від паперу падала на стіну. І тінь наче оживає, починає рухатися, вимальовуючи дивовижні картини – стародавні замки, звірів, казкових птахів на гніздах і в самотині. Все це відповідно трактується. Та найбільше тішаться, як з’являється гніздо або пара птахів. Значить матиме дівчина ще цього року своє гніздо, свою пару.
Ворожили й з допомогою дзеркала, хоч це вважалося небезпечним. Дівчина сідала перед великим дзеркалом і ставила між ним і собою два ряди запалених свічок (однакову кількість у кожному), а потім уважно вдивлялася в зображення. Свічки утворювали щось на кшталт вогняної алеї, в кінці якої й мав з’явитися суджений. Небезпека полягала в тому, що із задзеркалля міг прийти нечистий і забрати з собою дівчину або наслати на неї хворобу чи ще якісь біди.
Найголовніша родзинка свята – парубоцькі забави. Ті забави не раз доводили до сліз господинь, а статечним господарям то й взагалі краще було на очі не попадати після того, як вони виявили шкоду в господарстві. Найбільше, звичайно, діставалося тим, хто мав дочок на виданні. Пригадую собі з дитинства, як наш сусід, у якого було їх аж п’ять, не раз знімав з даху ворота або й цілу дровітню, лазив по деревах, рятуючи прив’язаних до гілок курей. А одного разу змушений був виставити своїм мучителям могорич, щоб повернули дві кози й кабанчика. Ще й село мало добру потіху, спостерігаючи, як розпачливо мекали ті кози на старій школі, почувши голос господаря, і як не хотіли датися в руки парубкам, не очікуючи від них нічого доброго. Натомість свиня досить ефектно виглядала на сидінні “бобика” – автомобіля-всюдихода голови колгоспу. Ні вона, ні господар машини довго не могли второпати, чого народ аж за боки береться від реготу.
Відразу після Андрія (14 грудня) наступає Наума. Українці споконвіку з великою шанобою ставилися до книжки і низько схиляли голови перед розумними людьми. Тому святий Наум-чудотворець, який разом з Кирилом та Мефодієм вважається засновником релігійної літератури, завжди був у них у великій пошані. Його день належить школярам, які, щоб набратися розуму, сил і снаги до навчання, повинні були “скупатися” в перших променях сонця. А батьки, для підсилення ефекту, йшли до церкви й ставили свічку перед образом св. Наума, примовляючи: “Святому – на пошану, а моїй дитині – на розум”.
Натомість день великомучениці Варвари (17 грудня) – жіночий день. Адже за легендою саме вона навчила українських дівчат вишивати. Тому найкращим вшануванням святої було вишивати, мережати або шити в цей день. У такий спосіб сподівалися привернути талант до вишивання та інших жіночих робіт, щоб стати доброю господинею, адже Варвара була такою майстринею, що вишила ризи самому Ісусові Христові.
Андріївські вечорниці та інші свята з різдвяно-новорічного циклу й сьогодні є гарною традицією (якщо ріка жартів, звичайно, не виходить з берегів), з огляду на багато різних чинників: вони відроджують культуру нашого народу, є важливою складовою його світоглядної системи, оскільки всі їх дійства спрямовані на привернення добра, злагоди, достатку і, найголовніше, дозволяють молоді весело спілкуватися й бавитися, не порушуючи християнського посту, що припадає на цей період.
