“Навесні 1933 року, тільки-но розтала крига на Збручі, ночами раптом стало чутно хлюпання води, шемрання і постріли. Часом на “польський” берег вибиралися худющі, напівроздягнені люди з гарячково палаючими очима. Дійшовши – радше, додибавши – до найближчого села, вони ступали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – їжі. То були селяни “з того боку”, “від совєтів”. Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Сил на цей останній ривок у зовнішній світ, отже, і до життя, ставало не у всіх. Крім знесилення, на людей чигали також холодна вода і кулі радянських прикордонників.
Так стало зрозуміло – за Збручем, у “Великій Україні”, біда”.
Саме цим епізодом – втечею головних героїв на польську територію – завершується довгоочікуваний канадський фільм “Гіркі жнива” (Bitter Harvest), який 23 лютого вийшов в американський прокат: історія кохання в часи Голодомору 1932-1933 років, болюча розповідь про геноцид українського народу.
Я спитаю вас: “Що таке мистецтво?”
Ви можете відповісти мені: “Мистецтво є імітація, зображення подій через призму творця”. Або, як писав французький романіст Андре Мальро, “Мистецтво – це бунт, протест проти зникнення”.
Тоді я задам вам друге питання: “А що таке кіномистецтво?”
Ви зможете відповісти приблизно так: “Гармонія слів, музики, декорацій і гри акторів”. Також, можна сказати “передача почуттів”, або “спроба безсмертя”.
Проте, я б радше погодилася з норвезьким художником Едвардом Мунком: “Мистецтво виростає з печалі і радості, але в основному – це горе. Воно народжується з життя людей”.
“Гіркі жнива” – це фільм про мертвих і живих, і ненароджених. Фільм про українців і про Україну. Хто дорікне режисеру, що тут було замало щастя або забагато горя?
Спочатку – мирне життя українського села, наповнене радістю, піснями, традиційними народними обрядами, жнивами і купальськими вінками, вишиванками і… любов’ю. Любов’ю до батьків, до рідної землі й до свого народу.
“Я хотів створити лірику. Я хотів, щоб воно було більш ідилічним. Виглядало як казка”, – розповідає режисер картини Джордж Менделюк.
Потім, колективізація, перші жертви, розметені в різні боки закохані, голодні селяни і багато-багато горя. Коли вбивають народ, чи має чути його стогін увесь світ? Не знали чи не чули?
Чи не хотіли чути?
По великому рахунку, Захід та Америка нічого не знають про Голодомор і сьогодні.
Розповісти західному глядачеві про трагедію українського народу, та ще і у рамках романтичного фільму, було непростим завданням. Продюсер фільму “Гіркі жнива” Ян Ігнатович розповідав журналістам: “Ми зосередили багато зусиль на тому, щоб фільм був історично правильним. Усе було перевірено багатьма істориками, включно з моїм дуже добрим другом, який нещодавно помер, Орестом Субтельним”. Пан Ігнатович, чиї дідусь, бабуся і мама емігрували до Канади в 1940-х роках, вклав в проект 20 мільйонів своїх коштів.
Мати режисера Джорджа Менделюка також розповідала йому про страшний голод, смерть рідних і страждання, які їй довелося пережити в дитинстві. Мабуть тому, стрічка вийшла на диво правдивою й реалістичною. Творці фільму переконливо намагались показати щоразу важчі випробування, які лягають на плечі головних героїв і які змушені розплачуватись за свою національну приналежність.
“У нас була сцена, яку ми відзняли. Там була божевільна жінка, яка вмирала з голоду і запросила головних героїв з нею поїсти. А у каструлі було немовля. Потім ми вирішили це не давати”, – ділиться подробицями режисер.
Я рахувала дні до прем’єри і страшилася наперед того, що можу побачити. Та Бог милував. Декілька разів сльози підступно наверталися на очі. Проте, я знала, що мушу побачити цей фільм. Щоб відраза до комуністів в’їлася аж до кісток. І щоб пам’ять про тих, хто помер з протягнутою рукою, теж залишилася в мені.
НАЗАВЖДИ.
Я була вражена не тоді, коли прочитала відверто недолугі коментарі американських критиків (та й чого сподіватися від людей, які вручають оскарів “Аватару”, “Зоряним війнам” чи мюзиклу “Ла-ла-ленд”?), які по-суті заперечували сам факт Голодомору і наміри сталінської когорти знищити український народ через колективізацію, “видалення” інтелігенції і голодну смерть.
Мені стало по-справжньому боляче, коли я прочитала нищівні й жорстокі рецензії наших українських ЗМІ, які, один перед одним, цитуючи західних критиків, вправлялися у словоблудстві. Тільки наші “графомани” уміють, особисто ніколи й нічого не зробивши для України, так облити брудом, знищити словами, виставити на посміх перед усім світом і розіп’яти на хрестах тих святих, хто насправді щось робить для українського народу, вкладаючи в свою справу все: час, гроші, душу….
Українська діаспора, котра першою била в дзвони в 1933-му, усі ці роки добивалася визнання Голодомору-геноциду українського народу, “тиснула” на сенаторів, конгресменів і президентів, і сьогодні робить все можливе, щоб допомогти Україні. Вона відправляє тонни гуманітарної допомоги, збирає мільйони доларів на благодійність, опікується сиротами і пораненими героями. Це вона дала “благословення” Менделюку та Ігнатовичу на створення художнього фільму англійською мовою про Голодомор.
Щоб світ, якого не цікавить нічого й ніхто, крім власної ситості й стабільності, дізнався правду про те, як вбивали цілий народ.
Колись ця стрічка стане енциклопедичною і обов’язковою для перегляду УСІМ УКРАЇНЦЯМ. На неї будуть рівнятися ті, хто піде по слідах перших.
Але я сьогодні не про це. А про те, що КОЖЕН З НАС ПОВИНЕН СТАТИ НА ЗАХИСТ своєї історії і проекту “Гіркі жнива”. Пишімо рецензії, позитивні відгуки на сайтах, поширюймо інформацію про цей фільм.
Мистецтво – це уміння перемагати.
