У долині Чорного Черемошу є дивовижний вигин, впродовж якого розкинулася Криворівня, одна з найвідоміших гуцульських парафій в українському артистичному світі. Вона славиться, насамперед, своєю стовідсотковою автентикою дерев’яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці, щорічною Різдвяною Колядою й стародавньою плебанією з вікнами на Черемош і Чорногірський кряж…
Майже стоп’ятдесятилітній парафіяльний будинок з величезною кухнею, кахляною піччю й просторим критим ґанком таїть у собі загадкові священичі духи Андрія Бурачинського й Олексія Волянського. Так і ввижається о. Волянський на кухні за кошеликом, що сортує гриби, назбирані Іваном Франком у запахущих хвойних криворівнянських лісах. Ввижається куховарка Волянських, мама знатної нині Одосії Плитки-Сорохан, котра приходила додому не лише зі смачним маківничком, а й купкою духовних та просвітянських журналів, що їх пронумерував о. Олексій…
Все тут дихає історією, високим людським духом і культурою “з печаттю духа”. Воно б, певно, десь залишилося на рівні музейності, коли б у цьому селі не було присутності й дійства отця Івана Рибарука, брустурянина за походженням, аграрія за першою освітою, й, не боюся сказати, великого нашого подвижника-сучасника.
Зі священиком Рибаруком мене звів ефірний віртуальний світ через посередництво іншого могутнього гуцула Василя Герасим’юка, що так живописно телефоном змалював мені Криворівню, плебанію, що наші меседжі й діалоги з отцем Іваном стали регулярними до того часу, допоки я сам не зібрався подолати кілька карпатських перевалів й вийти на умовній зупинці «Три сосни».
Високий ставний священик у світлій рясі йшов нам усміхнений назустріч, бо нам таки важко було самим зорієнтуватися в топографії та рельєфі гірської Криворівні. Та, чарівна для мене, плебанія на кілька днів стала прилистком і притулком зі смачною грибовою зупою, яку неповторно готувала пані Оксана, з фіолетовими афинами в керамічних тарелях, з товариством, що оберталося того літа в Криворівні.
Отець Іван на той час відреставрував покрівлю церкви, перемінивши бляху на ґонт, осучаснив побутові вимоги старої плебанії. Найцікавіше було слухати отця Івана чи то на фоні прадавнього різьбленого іконостасу, чи то в оточенні вірян біля смерекових церковних стін. Можна було всеціло поринути в чар його проповіді, відчути велику християнську любов і просвітлення…
Церква Різдва Пресвятої Богородиці юридично належала до православної єпіскопії неканонічного Київського патріархату. На її стінах прикріплена пам’яткова таблиця “Князю Церкви” митрополиту Андрею Шептицькому. У церковній наві висіли ікони преподобного Серафима Саровського, інших канонізованих угодників конфесії, але це сприяло отцеві Івану Рибаруку бути екуменістом, зберігаючи при цьому гуцульську ідентичність. У криворівнянському храмі отцю Івану співслужило чимало священиків інших конфесій, це не викликало якихось непорозумінь чи конфліктів. З таким священиком взагалі неможливий конфлікт, а тільки всеохопна любов. Цю любов отець Іван виявляв щоденно: чи до старенької бабусі з віддалених Багнів (присілок Криворівні), чи до заїжджого інтелігента зі Львова чи Києва, чи до діаспорових паломників. Іван Рибарук умів довкола себе гуртувати молодь; не дивно, що нава криворівнянського храму могла вщерть бути набита наплічниками, а на підлозі зручно повмощувались хлопці й дівчата, з напіввідкритими устами слухали філософські речі п’ятдесятилітнього священика, як слухають чарівну казку.
Італійські музиканти українського походження, канадійські фотографи, київські театрали – усі могли вміститися за широким кухонним столом старовинної криворівнянської фари і над тим усім височіла ставна постать у білій рясі, просвітлена й преображенна.
Величезна фарська бібліотека вражала унікальними виданнями, адже їмость Оксана Іванівна була музейним працівником, а діти – Павло й Олька – студенти найпрестижніших українських вишів. До колоритної гуцульської говірки додавалася Павлова англійщина, Ольчина й ксьондзівська польщизна; здається, що це зовсім не віддаляло від духовних начал господаря величезної плебанії.
Одна криворівнянська ґаздиня мала клопіт з коровою. Це не був той випадок, що в “Чічці” Марка Черемшини, але цілком несподіваний трапунок, якому треба було бодай якось зарадити. І тут на поміч приходить отець Іван, щира молитва якого цілком зараджує біді: корова миром, на господарстві лад і спокій, діти не без молока.
Без духовної опіки отця Івана не залишається жодна душечка в Криворівні, особливо страдниця Одосія Плитка-Сорохан, жінка, яка не лише спізнала терпкий смак Колими, але й рятувала криворівнянський храм від атеїстичних напастей. Коли делегація криворівнянських жінок в обороні церкви від музею атеїзму опинилася у високопоставлених кабінетах чиновників Станиславова, ті начальники поставили Одосії питання: “Твое образование, фашистская сволочь?” Одосія спокійно відповіла: “Десять лет дальневосточних…” Духовна поезія Одосії, її виконання змученими руками під гітару – це теж певна інспірація для отця Івана Рибарука.
Криворівня й по сьогодні строго тримає бренд “українських Афін”. Коли на базі місцевих музеїв проводяться міжнародні наукові конгреси, то їх неможливо уявити без участі місцевого священика Івана Рибарука, що виголошує наукові доповіді на рівні професора європейського вузу, а не тільки благословляє добрі починання столичної професури. Хрести, каплички, ікона “Втілення творчих задумів”, реставрація фресок вісімнадцятого століття в святилищі храму – все це справа рук невтомного Рибарука.
Я люблю отцю Івану говорити: “Священници Твої облекутся в ризу спасення…” Він усміхається, знаючи непохитність моєї церковнослов’янщини, якою володіє бездоганно сам. Тяжка вишивана риза спасіння, єпітрахіль, “ярмо Христове” дуже пасують цьому модерному високоінтелектуальному українському пастирю в Криворівні. Чи то він вінчає українських поетів, чи освячує жилу ґражду під полониною Ігрець, чи вибирається разом з усіма до підніжжя Білої Кобили в Бережниці… Він безпосередній і відвертий у телефонних розмовах, коли йде мова про життєво важливі питання життя українського поспільства. Все це – могутня брила, котрій ім’я – отець Іван Рибарук.
