Перед тим, як їхати на Спаса до бабусь, ми старанно обсервували магазини за різними тодішніми дефіцитами. Якщо вдавалося, то величезні сітки, які несли батьки (нам перепадало щось легше – булки, хліб або торт), розпирало не тільки вареними і вудженими ковбасами, але й майонезом, горошком, згущеним молоком. Неодмінно мав бути кавун або диня. Часто те і те.
Бабці тішилися, але дорікали, навіщо надривати собі руки. Вони того дня напікали особливих паляниць на квасному молоці. Невеличкі і дуже-дуже м’які. Їх потім рвали на дрібні шматочки і все заправлялося медом з маком.
Я любив їсти прямо з макітри, бо тоді мені перепадали залишки маку і меду на її стінках. Я то все старанно зішкробував ложкою, всівшись на сходи коло хати, а, якщо парило сонце, то під ясенем або грушкою. Вони були старими і давали таку тінь, що там примощувався цілий стіл.
Але спочатку в село тра було добратися. Переповнені приміські автобуси ледь пересувалися. Ми штурмували найперший рейс о 5:40.
Прокидалися затемна. Навантажені в обидві руки кожний, ми марширували пішака на кінець міста до автостанції в Пасічну. Не дивлячись на рань, зупинка кишіла людьми, які надіялися, що зранку натовп буде меншим.
Тоді існували правила штурму автобусів. Спершу пропускали дітей, потім старших людей і жінок з сумками. Аж так починалася боротьба за шматок дефіцитного простору в автобусі. Їхали притиснуті з усіх боків сумками і людьми, але з жартами. Навіть дивно, як той автобус міг зрушити з місця. Я не раз прислухався, як надривався його мотор.
Коли виїжджали за місто, починало світати. Якщо вдавалося сидіти, то я розглядав у вікно пейзажі з лісом або старанно прибраними городами. Дорослі вміли дрімати стоячи. Саме вміли. Сумку з горілками, коньяками, винами, а не рідко навіть з пивом, тато не довіряв нікому, але ніколи й не випустив з рук.
Коли ми вилізали, продираючись до виходу, то найперше жадібно вдихали свіжого ранкового повітря. Село оживало муканням, беканням, кудкудаканням, кукуріканням. Я розглядав, як з коминів йшов дим.
Поки ми мандрували від зупинки до хати, з подвір’їв виходили ґаздині і допитувалися в мами, чи не має амоняку, ванільного цукру, запасів до печива, кориці, гвоздики. Бо в магазинах того ніколи не було. Люди рятувалися, якщо хтось привозив з Польщі, або комусь приходила здалеку посилка. Якщо у мами було щось з прянощів, то клала сумку на лавку, тут же досягала і відсипала. За те люди приносили яєчок, сметани та ще там чогось.
Не було у нас в хаті культу стандартного совкового олів’є, бо того всього на дух не переносила прабабця. Готувалося щось схоже, але з вареного курячого м’яса, грінок з білого хліба, капусти і заправлялося майонезом. Мені то їдження дуже смакувало. І не лише мені. Гості навіть питалися, чи є цьоцина (прабабці) салата.
Але застілля на Спаса починалися ввечері, коли йшов дощ. Вдень пролог бенкету стартував із паляниць з маком і медом. То був чи не єдиний день у році, коли ніхто не дорікав, чому ти їж солодке перед обідом. Поївши, я любив тут же під деревом прилягти, щоби сало зав’язалося. Не рідко засинав. На радість бджолам, які розкошували біля недоїденого на тарілці меду.
Ще на ту пору подавали дуже кльове їдження: нарізані ябка, грушки, сливки, сушениці, абрикоси, якщо були, персики, – все заправлялося медом зі сметаною і посипалося м’ятою. Дорослі “топтали” з кавою, а дітям смакував так. Тільки, щоби було більше поливки.
Нагостившись, ми зиркали на старий годинник із зозулею, яка перед кожним “ку” розправляла крила, нагадуючи, що треба збиратися. Аби мати гарантію, що доберемося, ми сідали в автобус, ще коли він їхав до кінцевого села. Там він розвертався і прямував в Івано-Франківськ. А ми мали гарантію, що поїдемо, сидячи.
Але то не головне. Біля подвір’я на нас чекали бабці, щоби, коли автобус проїжджатиме попри них, помахати нам вслід… Іноді біля них збиралося багато сусідів; коли вони бачили нас, чулися радісні вигуки, і нам махав величезний натовп. Навіть траплялося, коли ми щось забували, то бабці зупиняли автобус і нам передавали то через голови.
Куповане солодке між дорослими вартості не мало. Навпаки, пригощати тортами з магазину вважалося мало не ницістю і заняттям ледарів. Пробачався тільки Київський торт. І то лише через те, що його любили діти. Столик для дітей накривали за хатою. Там було багато фруктів, меду, солодкої води, домашніх струцлів, пляцків, перекладанців, штруделів, горішків, пальчиків, білочок, шишок, грибочків, збоку стояв таріль з нікому не потрібним м’ясним. А в центрі – порізаний київський. От ним ми і закусували нашу солодку воду після чергового тосту. Хоча не завжди солодку. Іноді, знаючи, де бутиль з домашнім вином, ми й собі трохи наливали. Воно було солодке і пахуче – вишневе, ожинове, малинове або з терену.
Це був Спас мого дитинства…
