Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Правила та традиції: Як відзначали та що їли

Проводи — Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя — традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

Провідна неділя в 2019 році випадає на 5 травня – у першу неділю після Великодня. Одне з цих всіх найменувань вважається церковним – йдеться про Томину або Фомину неділю. У писанні йдеться, що один із апостолів, Фома, не повірив у Воскресіння Христа. “Не повірю, доки не вложу моїх пальців у Його рани,”– сказав апостол.

І тільки після перевірки, він переконався, що Ісус воскрес. Тому весь тиждень, як і останній сьомий день після вознесіння вважається Фоминим.

Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Обряди та звичаї у поминальні дні

Традиції розказують, що на Великдень Бог відпускає душі померлих на землю. До речі, прийнято впродовж тижня після Пасхи виставляти на вікно запалену свічку, щоб душі знайшли дорогу додому, а також кілька крашанок, щоб задовільнити їхній голод. А в поминальну неділю душі повертаються назад на небо. От родичі і приходять на цвинтар попрощатися. А якщо в цей день іде дощ, то якась із душ ніби-то плаче через те, що Господь її не відпустив за гріхи.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

(Радуниця, Радовниця) збереглася з часів Київської Русі. На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.

Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. Знавець стародавніх обрядів І. Снєгірьов писав наприкінці XVIII століття про Київ: «На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найпочесніші києвоподільські городяни. Панахидні літургії відправлялися священиками над кожною могилою; потім кожна родина сідала навкруги своїх покійників і поминала їх тими стравами і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні(псалми), часом скрипалі награвали сумні мелодії. Під час того частування були й найубогіші».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Готують коливо на Проводи і на осінні поминання — Дмитрові, Кузьмо-Дем’янові та Михайлові. Його не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям. Найпоширеніша назва страви в Україні — коливо, на Правобережжі й частково на Півдні — канун, а в деяких районах Полісся — сита.

Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок.

Коливо має давню історію. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву. У перші роки християнізації церква боролася проти неї, але, як виявилося, безуспішно: «Неции освещають приносимые к церкви плодоносия, рекше кроупы или коутья за мертвые, повелеваем от сего времени таковому не быти». Описуючи поминки, які справляв Еней по Анхізові, Іван Котляревський (ще у XVIII столітті) писав:

Зробити поминки я хочу,
Поставити обід старцям…
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили…

У деяких північних районах України кутю заміняють пшеничним хлібом (бубликами, калачами, пряниками): їх дрібно кришать у миску і поливають медовою ситою.

Там же, на Поліссі, зокрема у Ємільчинському районі Житомирської області, готують унікальне коливо — з медовим квасом, а не з простою ситою.

На Лівобережному Поліссі зустрічається також оригінальне коливо, що не має аналогів в інших регіонах України, — хліб із ситою та яблуком. Яблуко (і яблуня) в українській обрядовості символізує продовження роду, утвердження життя, плідності.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Тиждень після Великодня – Провідна неділя

Що можна і не можна робити у провідну неділю?

Споживати принесені наїдки на кладовищах продовжують і зараз, вже і в християнстві. Тільки от церква не рекомендує цього робити.

Священики наполягають на тому, що завдання людей під час Радуниці – не наїдатися й напиватися на цвинтарі, а потім ще й залишати наїдки на могилах. Адже це все можуть розтягнути дикі звірі, пташки, безпритульні собаки. Ні, християни мають ділитися з тими, хто потребує. Тому краще віддати кілька пасочок, наприклад, у геріатричний центр, або у притулок для бездомних людей.

І, найголовніше, що церква забороняє робити на Провідну неділю – споживати алкогольні напої на цвинтарі, чим українці часто, навпаки, зловживають.

Святі отці стверджували, що поминальна неділя завжди була особливою. В цей день люди можуть не тільки згадати усіх своїх родичів, але і духовно поєднатися з ними, насититись позитивною енергією і силами для подальшого життя і втілення своїх планів. Тому пропускати можливість вшанувати пам’ять близьких – не варто.