Стефанія Мороко
П’ять років вже минуло з того часу як відійшла у Вічність Стефанія Мороко. Тож, пригадаю її життєвий шлях, присвячений Богу й Україні.
В родині Михайла та Марії Романюків з хутора Михайлівка, який входив до села Тустань, неподалік Галича на Станіславівщині (тепер це Івано-Франківська область) разом із сестрами Анною, Євгенією та братом Іваном зростала Стефанія. Під час ІІ Світової війни 1939-1945 рр. голову родини і старшу доньку Анну німецькі окупанти вивезли до Німеччини на важкі роботи. А хранителька домашнього вогнища Марія Романюк у 1944 році за порадою свого любого чоловіка, щоб не потрапити до радянського концтабору, разом з дітьми виїхала на еміграцію.
В таборі Ді Пі у м. Вайсенбург сім’я нарешті об’єдналась знову. Стефанія продовжила навчання й вступила до Спілки української молоді, стала секретарем місцевого осідку СУМу. Її тітка в Канаді налагодила зв’язок з нею й незабаром надіслала виклик. У 1947 році дівчина прибула до Вінніпегу, провінція Манітоба. Через деякий час батьки, сестри і брат також переїхали до Країни Кленового Листка. Одна з сестер – Євгенія помандрувала потім до США й оселилися у Чикаго. Стефанія ж навчалася, працювала, займалася громадською діяльністю, познайомилася з файним легінем Аркадієм, у 1950 році вийшла за нього заміж і народила синів Романа й Володимира. Отримавши заповітну американську візу, молода матуся з дітьми приїхала у 1959 році до своєї чиказької сестри.
Через півроку до неї приєднався її любий Аркадій. На американських теренах у них почалося нове життя. Народились ще сини: Ярослав та Олесь. У 1961 році вони оселяються у м.Палатайн. Стефанія стала активною діячкою міського осередку СУМу ім. Дмитра Вітовського, гаслом якого є: “Пам’ятаймо минуле, будуймо майбутнє”. Фінансово допомагала спорудженню Українського Культурного центру (1968 р.), де були розташовані громадські, культурні і молодіжні громадські організації. Спільно з Уляною Целевич заснувала у 1969 році відділ Об’єднання Жінок Організації Чотирьох Свібід України імені Олени Пчілки (ОЖ ОЧСУ).
Довідка: Уляна Целевич-Стецюк, дівоче прізвище Дида (1915, Чикаго – † 1981, Чикаго) – українська політична і громадська діячка в діаспорі. Членкиня Проводу ОУН і Президії Світового Українського Визвольного Фронту; співзасновниця і голова Об’єднання Жінок в Організації Чотирьох Свобід України.
З 1976 року 20 разів обиралася провідницею ОЖ ОЧСУ. Співала у хорі, була парафіянкою Української Православної Церкви Святого Андрія Первозваного в Блумінгдейлі, членкинею Сестринства Св. Софії, співпрацювала із Школою Українознавства в Палантайні. Активна учасниця політичних та громадських акцій, таких як демонстрація у Вашингтоні, присвячена Голодомору-геноциду 1932-1933 років (1983 р.) та відзначення 1000-ліття Хрещення Руси-України (1988 р.).
6 липня 2012 року у місті Гофман Естейтс (Hoffman Estates), штат Іллінойс, її серце зупинилось назавжди. Похована на цвинтарі Св. Андрія міста Блумінгдейл (Bloomingdale).
Ахіль Нестор Хрептовський
6 червня День народження відомого в Чикаґо українця – Ахіля Нестора Хрептовського.
Сталася ця знаменна подія у 1919 році у Німецькому Яблонне на теренах Богемії, історичної землі Чехії, яка була на той час частиною Чехословаччини (тепер м. Яблонне-в-Поде’єштеді, округ Чеська Липа, Ліберецький край, Чеська Республіка). Його батько Петро був правником, а мати Камілія походила з родини Антонюків. Навчався в гімназії м. Сянок, де вподобав футбольні змаги. Грав у складі команд спортового товариства “Лемко”, українського спортового товариства “Україна” (Львів), “Сяну” (1939-1941), захоплювався в Перемишлі лещетарством (лижним спортом).
Медичну освіту здобував у столиці Австрії Відні, прикордонному зі Швейцарією австрійському Гогенемсі (1944-1945) і німецькому Мюнхені (весна 1947-1948), дипломна праця. Їздив часто до Пассау, де жила його дружина Віра. Скоро у них народилася донька. Молодому батьку пощастило знайти роботу у Регенсбурзькому шпиталі International Refugee Organization (ІRO керував із Женеви Верховний Комісар ООН у справах біженців), на вулиці Ляндсгутерштрасе. Директором цього медичного закладу був професор Борис Андрієвський, котрий належав до Закордонних Частин ОУН. Одночасно з навчанням та працею Ахіль Хрептовський продовжував брати участь у футбольних баталіях на боці Мюнхенського українського студентського спортового клубу СФ “Нассав”.
Ахіль був високим, міцної статури, життєрадісним оптимістом, жартівником, гострим на слово правдолюбцем, постійно у доброму гуморі. Таким запам’ятали його друзі.
До США емігрував 1948 році, де спершу поселився у Брукліні (Нью-Йорк). Праця шпитальним лікарем дала можливість швидко опанувати англійську мову. У 1949 році переїхав до Чикаго, бо у цьому місті легше можна було отримати дозвіл складати державні іспити на право медичної практики. Працював приватним лікарем у м. Норідж (1948-1988 рр.). Входив до складу ради директорів шпиталю “Вестлайк”, почесний лікар клініки “Готліб меморіал ІС”. Співзасновник Українського спортового товариства “Леви” (1949 р.), був його штатним радіокоментатором і репортером, та чиказького осідку Українського Лікарського Товариства Північної Америки (1951), Українського інституту модерного мистецтва (1971), провідник головної управи УЛТПА (1975-1977), ініціатор перенесення керівних органів організації до Чикаґо, співзасновник Світової Федерації Українських Лікарських Товариств, її президент (1982-1992).
Активно сприяв створенню Українського лікарського товариства в Австрії та Австралії. Організовував І, ІІ, ІІІ, ІV конгреси СФУЛТ у Мюнхені (1984), Відні (1988), Києві і Львові (1990) та Харкові (1992), Європейський конгрес українських лікарських товариств в Івано-Франківську.
Почесний лікар Львівського осередку Українського лікарського товариства, доктор Львівського медичного університету з 1994 року.
Він захоплювався колекціонуванням творів художників стилю модерн, шанував українську вишиванку, знався на українській літературі, добре грав на акордеоні під час щотижневих музичних імпрез, які влаштував зі своїми друзями для збільшення відвідувачів до картинної галереї сучасного мистецтва, котра за його сприяння спочатку була розташована у будівлі Українського Культурного Центру. Згодом доклав багато зусиль, щоб придбати більше приміщення, де тепер і знаходиться УІММ.
Відійшов у Вічність 9 травня 1998 року на 79-му році життя.
14 травня панахиду відправляв о. Інокентій за участю хору імені Св. Андрія під диригуванням доктора В. Трухлого. Похоронні відправи у катедрі Св. отця Миколая відслужив о. Михайло. Тризну справляв о. Василь Марчак. З поминальними промовами тоді виступили: голова СФУЛТ доктор П. Джуль, провідник УЛТПА д-р М.Грицеляк, представник УІММ – П.Коверко, від колишніх комбатантів – О.Городинський, від УСТ “Леви” – М.Дахнівський, хронікар УЛТПА П.Пундій.
Письмово висловили співчуття родині віділли УЛТПА Торонто, Чикаґо, Всеукраїнське лікарське товариство (д-р Л. Пиріг), Міністерство охорони здоров’я України, посольство України у США (д-р Ю.Щербак), представництво України в ООН.
Замість квітів кошти загальною сумою $12 495 пожертвували на добродійні цілі Українського інституту модерного мистецтва родичі й друзі, УЛТПА, СФУЛТ, 74 відділ Союзу українок Америки, Український Національний Музей, Товариство Св. Софії (м. Філадельфія), Український музей у Нью – Йорку, фундація “UMANA”.
Степан Гик
У цьому році минає 105 років з Дня народження Степана Гика. Він народився 25 грудня 1912 року в місті Добромиль, королівства Галичини та Володимирії, яке входило тоді до складу Австро-Угорщини (тепер Старосамбірський район, Львівська область). Його батько Пилип та мати Марія з родини Липинських подбали, щоб їх син гарно навчався в Перемишльській гімназії (1920-1931), став у 1935 році абсольвентом факультету права Львівського університету та почав навчання медицині у 1942 році.
Працював правником у Перемишлі та Білостоці (1935-1940), директором Перемишльської української торговельної школи (1942-1944). У 1944 році одружився з Марією Веремчук (22 вересня 1922р., Луцьк, тепер Волинська область, Україна – 22 вересня 1984, Грігсвілле, шт. Іллінойс, США), студенткою фармацевтичного факультету Львівського університету. Разом з нею емігрував до Німеччини. Молодята мешкали в таборі Ді Пі у місті Ельвангені, тепер земля Баден-Вюртемберг, ФРН. Степан керував там медичною службою, а Марія була фармацевткою (1949-1950). Він одночасно навчався в Мюнхенському українському вільному університеті (1945-1947), де здобув ступінь доктора права, а також в Ерлангенському університеті імені Фрідріха-Александра (тепер Friedrich-Alexander-Universität Erlangen-Nürnberg, Баварія, ФРН) на медичному факультеті, який закінчив у 1949 році.
Був викладачем, а згодом доцентом кримінального права при Українському вільному університеті в Мюнхені й професором Українського технічно-господарського інституту у Регенсбурзі (1947-1950).
Сім’я Гиків переїхала до США у 1950 році. Спочатку жили в м. Джолієт (Joliet). Після 2-х років шпитальної практики Степан Пилипович склав нострифікаційні іспити (процедура визнання дипломів, отриманих в університетах інших країн). Незабаром посвідку фахівця у галузі фармації отримала його дружина, яка здобула ступінь магістра Ерлангенського університету (1949).
У 1957 році подружжя оселилося у м. Грігсвілл (Grigsville), штат Іллінойс. Отримавши ліцензію на приватну медичну практику й відкривши власні клініки у цьому місті й Мередозії, Степан Гик став їх директором та провідним лікарем, а його дружина очолила діагностичну лабораторію й відділ фармацевтики. Гик надавав також послуги як судово-медичний радник і експерт. Разом зі своєю дружиною належав до Українського Лікарського Товариства Північної Америки та Чикаґо, долучався до праці Світової федерації лікарських товариств. Вони щедро жертвували кошти на українські культурно-освітні проекти як у США, так і у Німеччині, наприклад щорічні стипендії студентам та викладачам Українського вільного університету (м. Мюнхен).
Степан Гик написав чотири праці з кримінології.
Загинув у автокатастрофі 4 лютого 1981 року у місті, яке стало його новою домівкою на американських теренах. Через три з половиною роки відійшла у Вічність й Марія Гик. Їх доньки Наталка та Софія продовжили лікарську династію, успадкувавши справу батьків.
Шановні читачі! Красно дякую, що читаєте зараз цей текст і зрозуміли його контекст. Ми готуємо його для вас, щоб добра згадка на серці лишилась про нас та ви файно провели час!
