Побувала в Трускавці – ще донедавна знаній у цілому світі здравниці з цілющою “Нафтусею” – і з гіркотою в серці констатувала: занепав курорт. Ще, здається, вчора вузенькими вуличками цього милого Прикарпатського містечка котилася ціла планета. Любувалася стародавніми дерев’яними віллами і з цікавістю зупинялася поглядом на новітніх. Слухала, затамувавши подих, чаруючі легенди, вмивалася “Юзею” з надією здобути в нагороду нев’янучу красу, а вечорами в одній із альтанок біля старого бювету співала до самозабуття українські народні пісні і розмовляла різними мовами.
Так було з незапам’ятних часів.
Важлива деталь. Українські курорти завжди мали суттєву відмінність від європейських: вони більше зорієнтовані на лікування, а не власне на відпочинок. Здобуття Україною незалежності розширило можливості розвитку курорту. Він розрісся. До вже існуючої інфраструктури курорту додалися осередки виключно розважально-відпочинкового характеру. Потік відпочиваючих почав стрімко зростати. Але тепер зубожілим українцям не до курортів. А іноземці, налякані війною, приїжджають не часто. Сумно.
Мої невеселі думки перервав галасливий гурт дітей, які зі сміхом спускалися сходами від одного з найкращих готельно-оздоровчих комплексів “Дніпро-Бескид”. Раптом мирний гамір міста розірвало різке, як постріл: “Стой! Я сказала: стоять!”
Це було так несподівано і так не вписувалося в загальну атмосферу, що я мимоволі й сама зупинилася. “Що це? Окупанти?!” – блиснула думка.
Виявляється, у клубі “Дніпра-Бескиду” проходив Всеукраїнський фестиваль-конкурс дитячої творчості “Самоцвіти”. А оце в перерві його учасники разом з педагогами йдуть оглядати місто.
– Ви хто? – запитую в малих артистів, – Звідки приїхали?
– Украінци. Ми с Вінніци.
– Які ж ви українці, коли рідної мови не знаєте?
– Ані знают, – втручається вчителька. – На фестівалє ани пєлі только украінскіє пєсні. А ето ми так дома разговаріваєм.
Ось вам і відповідь на усі запитання, головне з яких: “Чому ми такі бідні?” А тому, казав наш Кобзар, що “якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”.
Мабуть жоден із наших недолугих законів, які у Верховній Раді штампують пачками, не викликав стільки дебатів, як той, що зараз особливо на часі: закон про мову. Закон, який не лише гарантував би право кожного українця розмовляти й навчатися рідною мовою, але й зобов’язував би кожного, хто проживає в Україні, знати й шанувати мову країни, яка стала його домівкою, розмовляти нею у всіх державних установах. Закон, який захистив би перед усім саму мову від тих, хто хоче її знищити, який гарантував би їй вільне звучання в засобах масової інформації, по радіо і на телебаченні.
Спробуйте запитати сьогодні німця, француза, японця, китайця, якою мовою він повинен розмовляти в своїй країні? Відповідь буде без варіантів. Навіть в Америці – країні багатонаціональній і з високим рівнем розвитку демократії – нікому не спаде на думку розмовляти в державній установі, наприклад, українською чи польською. І тільки в Україні убоге пробелькоче, що йому однаково. Тільки в нас з найвищої державної трибуни лунає іноземна, бо у калік-промовців, вибачайте, по два “язики” виросло. При цьому народ (на щастя, уже не весь) мовчить, ще й виправдання собі шукає. Мовляв, Україна століттями не мала незалежності, маємо наслідки.
Неправда все це, м’яко кажучи. За кордоном уже народилися цілі покоління українців, які в чужому мовному і культурному середовищі зберегли свою мову, звичаї, свою національну ідентичність. Натомість за роки незалежності в Україні народилося і виросло покоління молодих людей, значна частина яких чомусь розмовляє російською. Причини? Звичайно, велику роль відіграє наша меншовартісність. Від рабства людина мусить найперше визволитись внутрішньо. Однак, є речі значно серйозніші.
У 90-х роках минулого століття Україна насправді здобула лише формальну незалежність. Росія не збиралася так легко відпускати її із своїх лабет. Однак, народ, який уже надпив із чаші свободи, повернути назад було неможливо. І тоді, як завжди, в силу вступила хитрість.
Росія почала з Україною невидиму війну. Війну не на життя, а на смерть. “Старший брат” прибирав до своїх липких рук усе, що бачив: обладнання заводів, фабрик, військову техніку, гроші, які лежали в Ощадбанках. Те, чого не можна було вивезти, купували, перебираючись у личини інвесторів та інших благодійників. Так поволі і, звичайно, не без допомоги наших доморощених холуїв, злодіїв та іншого сміття, яке спочатку глибоко поховалося в різних щілинах, а потім, зрозумівши, що захмелілий від перемоги народ не прагне крові, і навіть має лицарські поривання, що гучне “Ганьба!” – найбільше їхнє покарання, повилазили з тих щілин й очолили “державотворчий” процес. Так ми на власному досвіді переконалися, що відомий шотландський письменник та історик Томас Карлайл мав рацію: “Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами відверті негідники”.
Однак найстрашнішою і найнебезпечнішою виявилася зброя ідеологічна. Спритні ловці людських душ закидали в Україну все свіжі й свіжі вудочки, на гачки яких таки ловилося чимало наївного люду, причому незважаючи на те, що наживка погано пахне. Відмінності релігійні (міжконфесійні), звичайно, з підкресленням місійної ролі церкви російського патріархату, географічні (поділ на Схід-Захід), ментальні і ще бо’зна які, аж поки не підкинули “двоязичіє”. Оскільки на останнє несподівано гостро відреагувала молодь (згадайте, скільки студентів голодувало на сходах Українського дому в Києві, захищаючи рідну мову), вирішили “підкорегувати” їй пам’ять шляхом зміни шкільних програм з історії України, переписування підручників тощо, словом, тотальним знищенням української шкільної, а пізніше вже й вищої освіти під керівництвом “добрих” сусідів. І знову спрацювало.
Ні для кого не таємниця, що у Києві у радянський період частіше звучала російська мова, ніж українська, але в 90-х роках, після здобуття незалежності, всі раптом пригадали собі українську, а хто не мав що пригадувати, той захотів навчитися. Пам’ятаю випадок, який у ті часи мене приємно вразив. У міському автобусі їхала молода сім’я: тато, мама і маленький, рочків чотирьох, хлопчик, при цьому явно російськомовні батьки розмовляли з сином виключно українською. Їм не все вдавалося, але вони дуже старалися. Нарешті якась старша пані не витримала:
– Зачєм ви мучаєтє і сєбя, і рєбйонка?
– Бо наш син – українець, – відповіла мати дитини по-українськи. – І ми хочемо, щоб він про це знав.
В автобусі зааплодували.
Мені тоді й у страшному сні не могло приснитися, що через 25 з гачком років у столиці України одній із користувачок фейсбуку доведеться викликати поліцію, щоб змусити продавчиню магазину спілкуватися державною мовою, а в моєму рідному Львові, напевне, за всі часи його існування не звучало так багато російської мови на вулицях, як сьогодні. Якось звернула на це увагу знайомої.
– А-а-а, – байдуже протягнула вона, – та то з Донецька і Луганська багато приїхало.
– Даруйте, а наші що, виїхали?
Ось так і живемо, а на фронті гинуть люди. За Україну.
То що ж це за зараза така, двоязичіє? Недавно цілу Україну сколихнув виступ директора Інституту української мови НАН України Павла Гриценка на засіданні Конституційного суду, який неоднозначно заявив, що “мовну проблему” в Україні вважає штучно створеною. Письменник Володимир Білінський, який у середині 1980-х років таємно почав писати книжку (тепер уже широковідому) “Країна Москель” однозначно заявив, що російськомовних українців немає. Є носії або української культури або російської. І з цим не можна не погодитись.
Війна нас дуже змінила. Всіх. Зрештою, вона зробила те, чого Путін аж ніяк не сподівався: збудила в душах українців почуття власної гідності і національної гордості. Вона поклала початок формуванню нації в умовах новітньої історії. Вона заявила про повний крах російської ідеології, яка віками намагалася знищити українців, причому знищити так, щоб вони самі перестали ідентифікувати себе як українців. Несподівано для імперських холуїв спрацювали чинники, які, починаючи з 1917 року, вони витравлювали особливо ретельно: історична пам’ять і генетичний код нації. Українська нація вже вкотре постала з попелу! Вона дістала потужний внутрішній поштовх до росту і розвитку. Люди пізнали цінності, заради яких варто жити і не шкода вмерти, і це вже незворотній процес.
Яскраво вираженим прикладом цього є сповідь снайпера Миколи Вороніна, що в січні облетіла всі соціальні мережі. Молодий хлопець, боєць АТО, розповів, що в минулому мирному житті, будучи студентом Києво-Могилянської Академії, він, щоб виділитися на загальному тлі, частіше розмовляв російською, ніж українською, навіть писав російською вірші. “Війна повністю все змінила, – написав Микола на своїй сторінці у соцмережі. – Я зрозумів, що до неї жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою, як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською. І раптом я збагнув, що у Путла і російської федерації не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України, якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу.
Розумієте?
Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у “небесну” бригаду, не гинули б діти, не руйнувались би будівлі і долі…
Стояв би і працював Донецький аеропорт. Русня не пройшла б і метра нашої землі, ніде, якби нас захищала наша мова і культура. Гебня це розуміла. Ось чому нещадно катували свого часу наших героїв за мову. Їх нащадки забули про їхні муки…”
А тепер згадаймо, як усе починалося в Криму, на Донбасі, були спроби й у інших регіонах. Раптом з’явилися групи людей з плакатами в руках, які дико вигукували: “Расєя! Расєя!” І сторожко роззиралися на всі боки. Вони боялися. Вони шукали собі подібних, щоб розчинитися в натовпі. І знайшли… Що сталося пізніше – знаємо. То що це, скажіть, будьте добрі, як не окупація? Повільна, повзуча, розрахована на далеку перспективу окупація. Коли ворог, посміхаючись і демонструючи “якнайкращі” наміри, забирає в тебе не територію, а душу, заповнює твій мозок усяким непотребом, і ось ти вже не homosapiens, а аморфне безлике створіння, здатне тупо виконувати команди.
Приклади? Їх безліч. Недавно у виданні “Апостроф” здивував своєю заявою співак Віталій Козловський, який, підкресливши вишитою сорочкою свою “українськість”, стверджує, що для нього не важливо – український Крим, чи російський, головне – що люди живі і здорові. Методики? Фантазія ворога безмежна. Кілька місяців тому в Польщі одна моя знайома, шкодуючи українців, раптом сказала:
– Бідні ви, все у вас забрали, і мова ваша похідна від російської… А чи маєте ви хоч свій алфавіт?
Довелося їй вислухати майже двогодинну лекцію з історії України. Втім, не маю певності, що вона все це сприйняла на віру. А я донедавна не могла зрозуміти, звідки, як кажуть, ноги ростуть. Аж ось з’явилася в соцмережах стаття під назвою “Геть від “русского мира”, в якій в контексті повідомлення про те, що ряд країн Середньої Азії, вийшовши з-під іга СРСР, переходять на латинський правопис, висловлюється ідея і нам у той спосіб позбутися російського впливу. І знов згадалось Шевченкове: “Славних прадідів великих правнуки погані…”
Звичайно, що це про нас він писав. Як швидко забулося, як боровся з намаганнями латинізувати нашу мову і в той спосіб позбавити її милозвучності і виразності Маркіян Шашкевич! Прочитайте його “Азбуку і абецадло”. А, як будете в Києві, зайдіть до Софії Київської. Це давній, ще з ХІ століття, непідкупний свідок нашої українськості. Написи на її стінах зроблені церковно-слов’янською, тобто кирилицею, є й приклади розмовної мови. І це – українська! Зверніть увагу на типові закінчення -ові, -еві (Василеві, Борисові) при відмінюванні чоловічих імен, характерні для них закінчення -о (Михалько, Дмитро), кличну форму, якої немає в російській мові: Володимире з повноголоссям -оло.
А тепер порівняйте: будівництво Софії Київської завершено в 1037 році, а перша письмова згадка про Москву з’явилася в 1147 році. То хто в кого писати вчився? Не кажучи вже про те, що, як пише Володимир Білінський, посилаючись на авторитети в історичній науці, коли в 1303 році помер князь Данило (Московський), Московське князівство було настільки маленьким, що Данило не став ділити його між своїми п’ятьма синами. Тоді як Київська Русь уже в Х-ХІ століттях була могутньою державою. Натомість Московія почала рости вшир лише після того, як у 1319 році новим московським князем став четвертий син Данила Іван, пізніше прозваний Калитою. Таким чином в яскравій патріотичній обгортці нам підкидають ще одну “ідею”: відмовитися від своєї мови, від свого письма на користь тих, які вже й так багато у нас вкрали чи, перепрошую, “запозичили”.
В Україні війна. Щодня гинуть люди. Рахунок давно вже йде на тисячі. І ми щодня в своїх молитвах просимо в Бога миру. І Він обов’язково допоможе нам здобути перемогу. Якщо ми допоможемо Йому в цьому. Якщо усвідомимо: бої ідуть не лише на передовій.
Ми мусимо зупинити ворога. Не пустити його далі. Не дати завоювати і сплюндрувати душу нашого народу. І разом з “російським язиком” витискати з себе рабів.
Тоді й земля стане вільною!
Ілюстрація: Мар’яна Колоша
