Історія – нескінченна зала з нішами, вікнами та дзеркалами. За вікнами – то ранок, то ніч. І дзеркала теж рухаються. Ті вічні мандрівки світла – такі химерні, непостійні й зрадливі: когось на мить позолотять, когось просто заховають у густу тінь, а когось обарвлять у чорне. Декому щастить цілі століття стояти в ласкавому світлі, дехто навіки схований у тінь, а ще дехто постійно то вияскравлюється, то тьмяніє – вочевидь, тому що займає в залі одне з найчутливіших до світла місць. Таким місцем упродовж усієї української історії були і є питання незалежності й національної свідомості. Кожен, хто причетний до них, опинився в найбільш непевній зоні історії, став об’єктом постійної зміни світла. У такому місці ось уже майже сто років стоїть чільний ідеолог українського націоналістичного руху ХХ століття Степан Бандера. Оцінки його діяльності різко полярні: від апостола незалежності – до терориста, від головного провідника волі – до колаборанта, від народного героя – до зрадника, розкольника й мало не тоталітарного вождя…
Народився Степан Андрійович Бандера в селі Старий Угринів на теперішній Івано-Франківщині 1 січня 1909 року. Батько майбутнього ватажка УПА був освіченою людиною – свого часу закінчив богословський факультет Львівського університету. Греко-католицький священик, парох у Старому Угринові. Мати – теж із давньої священицької родини. Тому Степанове дитинство минало в атмосфері духовності, щирого патріотизму та суспільно-культурних зацікавлень. Удома була велика бібліотека. У гості часто навідувалися відомі люди – представники тодішньої ділової еліти, інтелігенція, громадські діячі. Тим часом просто через їхнє село рухалися фронти Першої світової. На Степанових очах пробувала стати на ноги молода українська держава:
“Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки – Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р”. (Автобіографія Степана Бандери).
Проте революційні вітри не завадили Степанові вступити до української гімназії й успішно там навчатися – життя без освіти в їхній родині ніхто навіть не припускав. Уже в третьому класі Степан стає активним учасником “Пласту” – і це теж, певно, справило значний вплив на становлення його поглядів та на розвиток лідерських якостей. Бандера-підліток віддає перевагу активному способу життя: він бігає, плаває, займається лижами, грає в шахи, залюбки проводить час у тривалих мандрівках, а ще – співає в хорі, грає на гітарі й мандоліні. І все встигає! Навіть нині таке дитинство – дорога якщо й не в лідери нації, то принаймні в крісло успішного топ-менеджера. До слова, Бандера ще й не курив і не вживав алкогольних напоїв!
1927 року він успішно складає матуру (випускні іспити) та збирається вступати до Української господарської академії в Подебрадах, Чехословаччина. Одначе польська влада відмовляє потенційному абітурієнтові в отриманні закордонного паспорта. Може, це й був перший кілочок, загнаний між Бандерою і Польщею?
Степан на деякий час залишається в рідному селі. Мабуть, не знайдеться такої сфери суспільно важливої діяльності, до якої він не долучився: працював у читальні “Просвіти”, вів аматорський театральний гурток і самодіяльний хор, заснував товариство руханок “Луг”, був одним із засновників перших тамтешніх кооперативів. Паралельно з цими корисними та здоровими справами Бандера вже в цей час долучився й до справ небезпечних, хоч, певно, й захоплюючих: керував організацією та вишколом молодих учасників підпільної Української військової організації (УВО) у навколишніх селах.
У вересні 1928 Степан Бандера від’їжджає до Львова учитися на агрономічному відділі Високої Політехнічної Школи. Однак уже в цей час молодий націоналіст куди більше часу приділяє не навчанню, а важливішим, на його думку, справам: “Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО)” (Автобіографія Степана Бандери).
Тим часом у Східній Галичині відбуваються події, які просто не можуть не зачепити його біографії. Восени 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського проходить масштабна репресивна акція із застосуванням армії та поліції проти цивільного українського населення: арешти, побиття, убивства, руйнування, закриття українських установ. Ці події згодом назвуть “Пацифікацією у Галичині” (Pacyfikacja Małopolski Wschodniej). Польща поводиться так, ніби землі Східної Галичини одвіку належали їй, ніби це й не має викликати жодних запитань… “Поляки українців, як і литовців, не були здатні прийняти як повноцінну націю. Наслідком стала польсько-українська війна”, – пише латвійський учений Ерікс Єкабсонс. У середині 1933 Бандеру призначають крайовим провідником ОУН. Саме в цей час Організація Українських Націоналістів полишає спроби вирішити конфлікт мирним шляхом, спланувавши три політичні вбивства, найгучніше з них – убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Напередодні – 14 червня 1934 року – польська поліція ув’язнює Бандеру.
Слідство. Львівська, краківська, варшавська в’язниці. Варшавський процес. Бандері інкримінують тероризм. З виступу Бандери в суді: “Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами… Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість…” За приналежність до ОУН та вбивство Перацького Бандері виносять смертний вирок. Згодом замінюють вищу міру покарання довічним ув’язненням. І знову тюрми – Кельц, Вронки, Берест. Так – до вересня 1939…
13 вересня 1939 року становище польських військ на тих територіях стало критичним і сторожа поспішила в евакуацію. Бандера опинився на волі. За місяць до цього в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який затвердив Андрія Мельника на посаді голови Проводу українських націоналістів (ПУН). Повернувшись із в’язниці, Степан Бандера разом із групою молодих націоналістів намагається змінити тактику діяльності ОУН, зважаючи на те, що двоє головних ворогів організації – СРСР і гітлерівська армія – ось-ось вступлять у війну. Андрій Мельник наполягає на союзі з Гітлером. Думка Бандери інакша: “Ці розмови закінчилися негативним вислідом… Так само він (Андрій Мельник) відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв’язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів… не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми” (Автобіографія Степана Бандери).
На той час усім – і майбутнім мельниківцям, і бандерівцям – уже очевидно, що розкол неминучий. 1940 року ОУН розділилася на дві частини – ОУН (м) і ОУН (б). Під проводом Степана Бандери ОУН (б) стає діяльною революційною організацією: розбудовує мережу, створює похідні групи, організовує визвольну боротьбу. Уже на порозі німецько-радянського конфлікту Бандера з соратниками поспішно створюють Український Національний Комітет для згуртування сил та боротьби за незалежність.
30 червня 1941 року у Львові Комітет проголошує відновлення Української держави. Це була спроба змусити Третій Райх визнати українську боротьбу. Проте українській державі, яку Бандера проголосив незалежною, судилося проіснувати лише дванадцять днів. Уже в липні Бандера був арештований – цього разу гітлерівцями. Його, як найбільш небезпечного й водночас одного з найважливіших в’язнів Райху, тримали в окремому бункері в концтаборі “Заксенвагнен”. У ці ж дні, за якоюсь неймовірною злою іронією, радянська влада виносить смертний вирок батькові Степана Бандери. Отець Андрій практично не крився: “За своїми переконаннями я український націоналіст, але не шовініст. Єдино правильним державним устроєм для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну” (З протоколів допиту). У смертному вироку йшлося, що його можна оскаржити впродовж п’яти днів, однак уже наступного дня він був виконаний…
Улітку 1941 року Степан Бандера мав розмову з чиновником Третього Райху, генералом губернаторства окупованих польських територій Ернстом Кундтом, який звинувачував молодого провідника ОУН у тому, що він посмів не узгодити свої дії з німецькою окупаційною владою. Бандера сказав у відповідь: “Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу” (З протоколу розмови). Так Степан Бандера вдруге опинився за два кроки від смерті…
Американський історик українського походження Майкл Логуш стверджує, що в 1943 році Бандера мав розмову з нацистським офіцером високого рангу (ім’я невідоме). На пряме запитання нациста – чи підтримуєш ти Гітлера – Бандера відповів, що Німеччина війну неодмінно програє, а Україна нічого не отримає від співпраці з Райхом. Формування 14-ї української дивізії СС “Галичина” у квітні 1943 підтримала тільки незначна частина ОУН. Прибічники Степана Бандери цю формацію проігнорували взагалі.
Гітлерівці зробили ще кілька спроб здобути прихильність ОУН (б), але безуспішно. Усі їхні пропозиції Бандера відкинув.
У 1944 році Степана Бандеру разом із кількома провідними членами ОУН звільнили з ув’язнення. Після концтабору ватажок ОУН уже ніколи не бачив України. Центральні органи ОУН на той час знаходилися на території Західної Німеччини. На конференції 1947 року Бандеру обирають керівником уже всієї Організації Українських Націоналістів. У 1950 Бандера хоче залишити цей пост, однак таке його рішення не бере до уваги жодна компетентна установа ОУН (б). У 1955 році на 5-ій конференції ОУН (б) головою знову обирають Бандеру. Він очолюватиме її до самої своєї смерті.
Повоєнні роки не принесли Степанові Бандері жодного заспокоєння. Саме в цей час не тільки він, а й уся його родина перебуває під постійним невсипущим наглядом радянських спецслужб. З 1944 до 1948 року родина переїздить із одного міста в інше шість разів. Аж у 1954 Бандера з сім’єю оселяється в Мюнхені. Правду приховують навіть од дітей. Донька Наталія згадує: “Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько”.
Про шляхи здобуття української незалежності Степан Бандера найбільше пише вже наприкінці життя:
“В нас тепер є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби. Він у нас єдиний тому, що він єдино певний і єдино можливий” (“Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” (1948).
“Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби” (“До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (1953).
“Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на Українських Землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України всіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляються самостійницьким змаганням” (“Перспективи української національно-визвольної революції” (1958).
15 жовтня 1959 року Степана Бандеру, який повертався додому з купленими продуктами, перестрів у під’їзді агент КДБ Богдан Сташинський. Зі спеціально виготовленого пістолета він вистрілив в обличчя лідера ОУН ціанистим калієм. До лікарні Бандеру вже не довезли живим.
В інтерв’ю газеті “Комсомольская правда” колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков зізнався, що “убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов” (“Комсомольская правда”, 6 грудня, 2005 рік).
Майже 60 років минуло, а суперечки про його постать досі не вщухають. Терорист. Колаборант. Розкольник. Диктатор. Це з одного боку. А з іншого – народний герой, чільний ідеолог національного руху, теоретик українського націоналізму, ватажок, провідник, лідер. Суперечки не змовкнуть, поки є народ і історія – зала з нішами, вікнами й дзеркалами. Однак смерть – певним чином – усе ж ставить деякі крапки над “і”, згладжує хвилі й навіть урівнює шанси. Адже, приміром, “… у Лондоні є пам’ятники як вождеві англійської революції Оліверу Кромвелю, так і королю Карлові І, якого він стратив”, – каже український історик Ярослав Грицак.
Використані матеріали:
Володимир В’ятрович. Бандера: старі та нові міфи (http://zaxid.net/news/showNews.do?bandera_stari_ta_novi_mifi&objectId=1068824)
