“Адам”. Перший, справжній, легендарний

Від командира роти – до заступника командира бригади. Це – військовий шлях Євгена Межевікіна з позивним “Адам”. Підбита ворожа техніка та знищені комунікації супротивника, втрати та випробування на міцність – така стежка його бойового досвіду. Танкіст-“кіборг”, який зі своїм екіпажем перетворив на купу металобрухту 2 ворожих танки біля терміналу Донецького аеропорту. Кавалер ордена Богдана Хмельницького та інших державних нагород.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі, Указом Президента України Євгену Межевікіну присвоєно звання Герой України з врученням ордена  “Золота Зірка”.

Мені вдалося поговорити з Євгеном Миколайовичем.

Ми з вами вже встигли поговорити без зайвого офіціозу, і ви торкнулись теми бойового духу наших солдатiв. На вашу думку, що є джерелом тієї непохитної стійкості?

У нас є своя країна. Свої земля, ліси, гори, моря, свій дім. В 2014 році люди наче прокинулись від 23 річної сплячки і  виходили на Майдан чітко усвідомлюючи, що тепер їм є що захищати. З початком російської агресії ініціативно створювали добровольчі батальйони, йшли до військових комісаріатів. До захисту України долучились люди усіх соціальних груп та різних вікових категорій. Ось у чому сила нашого народу, наших людей. Ми відчули, що не хочемо бути рабами і готові боротись за свою свободу, а це і є найкращою мотивацією.

Тепер, коли ви були на війні,  дивилися в очі смерті, чи вірите в мир, який може запанувати найближчим часом? Від кого це залежить?

Вірю в нашу Перемогу. Якби в мене була хоч секунда сумніву, то я б швидше закінчив свою військову кар’єру, ще років п’ять тому. Якби все залежало від стратегічного мислення і тактичного вміння, то мир би запанував дуже швидко. Однак, є таке поняття як політика. І саме від дипломатичних перемовин все залежить, від того, як домовляться певні особи. Жаль та злість викликає їхня безрезультативність, поки Україна втрачає своїх синів. Бо в світі нема нічого дорожчого, ніж людське життя. Повірте, що маємо достатньо професіоналів військової справи, незважаючи на те, що десятиліттями нашу армію просто нищили та тримали на “короткому повідку”. А якщо додати до цього ще й допомогу країн NATO, то ми віримо у нашу перемогу і мир на нашій землі.

Війна нелегка справа. Чи були у вас якісь позитивні моменти? Можливість відпочити, посміятись, зустрітися з артистами, співаками?

Так. Часом приїжджали творчі колективи, але, переважно, то були місцеві артисти. “Зірковість” тут не важлива, а важлива увага. Знаєте, коли хлопці слухають пісню, коли бачать на сцені виконавця, то приходить розуміння, що десь далеко є інше життя і що це життя потрібно захищати. Взагалі, ось такі “веселі десанти” не просто потрібні, а навіть необхідні в умовах війни. Бо відчувається піднесення бойового настрою, з’являються посмішки, та є місце для жартів. Коли нема можливості аплодувати творчим колективам, то на допомогу приходить гітара. Майже в кожному підрозділі є свiй “маестро”, який може грати та співати, і саме в такій, фронтовій творчості народжуються нові пісні.

Як ви ставитесь до того, що військові йдуть у політику і намагаються там боротись за Україну?

Загалом, позитивно, але є побоювання, що якась кількість може “лягти” під олігархів, а це тривожить. Тішить те, що якщо хоча б 15 відсотків з них залишаться вірними своїм виборцям та державі, то Україна має великий шанс на практичне, результативне європейське майбутнє. Ми зробили певні кроки, ми законодавчо закріпили курс на Євроінтеграцію та NATO, і ми захищаємо наш вибір зі зброєю в руках. Політик-диктатор, хай навіть і військовий, я вважаю, країні непотрібен. Будь-який керманич не є самостійною фігурою. Він може перебувати на вістрі прийняття рішень, але за ним все одно виступає команда радників, службовців, політологів, економістів. Диктатура – це, перш за все, втрати й кров. Це спалювання літератури та цензура. Це одноосібність рішень та узурпація влади. А нам вже досить і втрат, і крові. Наша країна століттями змушена була підтверджувати своє право на свободу, і якщо серед тих, хто зараз прийшов у політику у військовій формі постане український Маннергейм, то прогресивна частина суспільства буде аплодувати такій постаті.

Чи ви знали, що на вас чекає нагорода звання Героя України?

– Ось про це я точно не думав (посміхається). Але зараз можу сказати, що тема Героїв України, кавалерів орденів та нагороджених відзнаками якось відходить на другий план. Всі, хто так чи інакше вкладав частину себе в спільну перемогу – є Героями, але саме таких зараз і побоюються ті, хто рахує голоси виборців. Своїм авторитетом фронтовики можуть впливати на будь-яке рішення, бо вони у більшості своїй – вихідці з народу. Є певні постаті, які намагаються пересварити ветеранів одних з одними, а є такі, які намагаються просто купити фронтову прихильність грошима та посадами. Ну, і окрема “каста” тих, хто намагається зробити собі ім’я та кар’єру на темі АТО/ООС.

Ви є прикладом для інших людей, особливо, для молоді. А хто для вас був прикладом в житті?

Якщо маєте на увазі конкретну людину, то ні. Швидше за все приклад – це сукупність історичних постатей та чесних і справедливих людей, з яким зводила доля. Люди – різні, і зустрічі – теж різні, але висновки завжди доводиться робити самому.

Можливо, трошки незвичне запитання. Вже є багато пам’ятних знаків, обелісків полеглим побратимам, але чи є такий монумент, який би справив на вас сильне враження?

– Як вам сказати… Якщо бачу таку кам’яну пам’ять, то це вже сильне  враження. Буває, що серце завмирає від усвідомлення, що сам брав участь в тих подіях, надто, коли щось конкретизовано авторами постаментів, коли висвітлена якась подія…

У вас є мрія?

– Це надто особисте, але без мрії, без мети жити важко, тому є.

Євгене Миколайовичу, щиро дякую, що знайшли час для інтерв’ю. Що ви б хотіли побажати нашим читачам, нашій діаспорі в Чикаго?

– Перш за все – терпіння та грамотного й виваженого підходу до оцінки воєнної ситуації в Україні. Не панікувати, коли новини про країну є невтішними, бо наше військо і наша віра в Перемогу захистять землю і державу. Також хочу подякувати за допомогу, яка надходить від діаспори та зберігає чиєсь життя. Ми всі є українцями і нас не перемогти!

***

Євге́н Микола́йович Межеві́кін (нар. 21 травня 1982) – український військовий, танкіст, майор Збройних сил України, заступник командира 1-ї окремої танкової бригади. Герой України.

Народився в Росії у шахтарській родині. На початку 1990-х сім’я переїхала на Дніпропетровщину. З дитинства мріяв стати військовим. 2004 року закінчив Харківський інститут танкових військ НТУ “ХПІ”, інженерний факультет. За розподілом потрапив у 93-ю механізовану бригаду, на посаду заступника командира з озброєння. Згодом отримав під командування танковий взвод, потім і роту.

Під час штурму селища Піски влітку 2014, виконуючи обов’язки командира 4-ї батальйонної тактичної групи 93-ї бригади, отримав контузію і пошкодження ребра, але, незважаючи на поранення продовжив керування підпорядкованими підрозділами та забезпечив успішне виконання бойових завдань. Після лікування відразу повернувся в зону АТО. Неодноразово, під безперервними обстрілами супротивника, в складних умовах забезпечував підвезення боєприпасів та продовольства захисникам Донецького аеропорту, під ворожим обстрілом здійснив евакуацію підбитої БМП-2 з екіпажем зі злітно-посадкової смуги аеропорту.

Під час артилерійського обстрілу ворога в районі с. Тоненьке, ризикуючи власним життям, локалізував пожежу, що виникла на складі боєприпасів і врятував особовий склад та техніку. У вересні 2014 екіпаж “Адама” знищив 2 танки проросійських сил біля терміналу Донецького аеропорту. Через кілька днів відбувся бій українського Т-64 проти трьох російських Т-72, один з яких був підбитий. В наступних боях було підбито ще 2 ворожі танки. В жовтні 2014 в районі с. Опитне з метою евакуації техніки та особового складу підрозділу однієї з аеромобільних бригад ВДВ здійснив прорив смуги оборони супротивника та забезпечив евакуацію особового складу та двох БТР-80.

В березні 2015 переведений до 1-ї окремої танкової бригади на посаду командира 1-го танкового батальйону. Виконував завдання в районі Волновахи.

Станом на вересень 2015 року — слухач Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

З дружиною Валерією виховують доньку Вероніку (2009 р.н.) та сина Андрія (2011 р.н.).

October 2019