АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ, митрополит єдності українців

29 липня – день народження Українського Мойсея і Духовного будівничого

Упродовж 44 років Українську греко-католицьку церкву, яка в умовах позбавлення власної держави і насильної денаціоналізації взяла на себе роль духовного й культурного осередку українства, очолював митрополит Андрей (уроджений Роман) Шептицький. З ним вимушені були рахувалися та боротися представники кожної зі семи(!) влад, що приходили почергово у Галичину в буремній першій половині ХХ століття, на яку припало ще й дві Світові війни.

Шлях до єдності владика Андрей вбачав в екуменізмі: у площину суспільного життя він переніс Христові слова “возлюби ближнього”. І акцентував на тому, що “при відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престолу до достоїнства патріархату… із будови Єдиної Святої Вселенської Апостольської Церкви зможемо вчитися і набувати досвіду, якою повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність Українського Народу”. І мала вона стати триєдністю святої Віри, Церкви і Нації.

Граф, монах і меценат-мільйонер

17 січня 1901 року галицький митрополичий престол посіла неординарна людина. Вихідцю із місцевого графського роду, що дав вітчизняній церкві єпископа і двох митрополитів у ХVII–ХVIIІ століттях, а з 1888-го – монаху Андрею Шептицькому належало навести лад у справах церкви, зміцнити її авторитет в очах суспільства й держави, зупинити відплив пастви до польських костелів і знайти порозуміння з інтелігенцією.

Прихід на цю посаду зробив 35-річного владику Андрея вагомою постаттю не лише Галичини, а й усієї Австро-Угорщини. Захист соціальних і національних прав українців у Палаті панів австрійського парламенту та в якості заступника голови галицького Сейму, просвітницька й меценатська діяльність, боротьба проти польського культурного засилля в Галичині, створення лікарень, музеїв, бібліотек зробили митрополита популярним серед простолюду й інтелектуалів водночас. Освічена частина суспільства підтримала Церкву, що здолавши консерватизм, випередила свій час.

 У листі до матері А. Шептицький горить болем за українців: “Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, фізичне і моральне нищення чужими мовою і вірою окупантів, страшні наслідки частих воєн, без керма і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність…”

Завдяки митрополиту Андрею у 1906 р. в Уневі заснували монастир Студитів. Чинові василіан митрополит подарував у Львові три будинки, в яких розташовувались Дім сиріт, Дівоча вчительська семінарія та Дівочий інститут. Особливу увагу владика приділяв дітворі найубогіших міських верств: заснував “Вакаційну оселю” для сотні дітей, у митрополичих лісах у Карпатах звели Літнище для відпочинку та оздоровлення, де водночас можна було розмістити більше тисячі дітей. Особливо митрополит опікувався сиротами Першої світової війни: для них на кошти церкви було відкрито низку сиротинців, яким митрополит подарував обладнання та меблі, куплені у 1917 р. на суму 2,5 млн австрійських крон (понад $1 млн). Владика також засновував школи, бурси й інститути. Завдяки йому було відкрито Дівочу гімназію сестер василіанок, якій владика подарував один з найбільших будинків у Львові, збудовано велику “Бурсу рідної школи”. У 20-х роках у митрополичих будинках св. Юра працювала Українська народна школа ім. Грінченка, а у передмісті Львова Шептицький купив три будинки для Української народної школи ім. князя Лева та читальні “Просвіти”. У Львові діяли “Бурса Товариства Педагогічного” та жіноча гімназія, за кордоном на його кошти навчались молоді богослови і художники. Край вкрився мережею читалень, “Просвіт”, шкіл і гімназій “Рідна школа”.

А заснованому за кошти, ініціативою та благословення митрополита Церковному, а згодом – Національному музеєві у Львові судилося стати скарбницею національної традиції: тут зібрано одну з найбільших в Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбали й будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, майстерні Модеста Сосенка та Осипа Куриласа.

 Незламний

 Андрей Шептицький пройшов великий шлях у пізнанні Бога, свого народу й самого себе.

 Непохитність митрополита в роки Першої світової війни, коли він не забажав покинути Львів у момент російської окупації, відмовився зректися віри, за що був висланий углиб царської імперії, принесла йому світову славу. Сам же митрополит використав трирічне перебування на теренах сусідньої держави як нагоду для… поширення ідей унії: на засланні він згуртував однодумців і після Лютневої революції та свого звільнення не лише висвятив для Великої України й Росії греко-католицьких священиків, а й згодом рукопоклав єпископів.

Повертаючись до Львова, митрополит відвідав революційний Київ, де виступив у Центральній Раді, проте був зігнорований як М.Грушевським, так і В.Винниченком. І дарма, бо якби прислухалися, може б, нині не були настільки актуальні оці слова Шептицького: “Якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Але якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов’язково відокремитися від Москви, повинна стати незалежною державою, шукати собі союзників серед інших вільних народів”.

 Коли українці здобули владу в Галичині, владика урочисто привітав постання державності. Відтак, коли у виснажливій боротьбі Львів утратили, митрополит, який удруге відмовився покинути паству й виїхати з міста, був узятий поляками під домашній арешт, що тривав два роки.

Шептицький часто допомагав українській владі своїми авторитетом. Зокрема, коли наприкінці 1920 року за наполяганням Ватикану польська влада в Галичині дала дозвіл на виїзд митрополита для пастирської мандрівки українськими поселеннями Канади та США, дорогою Шептицький провів у Римі переговори з папою Бенедиктом ХV і завдяки йому Ватикан визнав УНР. У Парижі зустрічається з Президентом Франції, звідти – до Бельгії, де також домагається визнання УНР.

Безкомпромісним стало і його послання-протест проти голодомору в УРСР: “Населення вимирає голодною смертю. Оперта на несправедливості, людоїдна система державного комунізму довела багатий край до повної руїни… Від таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах… Усіх християн світу, передовсім всіх наших земляків, просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю”.

 Між двома монстрами

 17 вересня 1939-го радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і окупували Галичину. А вже 27 вересня наймолодшого брата митрополита Лева із дружиною, членами сім’ї й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли НКВДисти. Над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток пограбовано.

“Перші совіти” у Галичині вигадали вишуканий спосіб боротьби з Церквою: конфіскувавши усі землі та підприємства митрополії, більшовики водночас нарахували їй “податковий борг” за часи існування Польщі. Віддаючи кесареві кесареве, владика Шептицький заклав навіть сімейне столове срібло.

Натомість митрополит збирає єпархіальний собор у Львові, де закликає боротися з невір’ям і висловлює надію, що греко-католицькій церкві вдасться охопити впливом усі території України та Росії, рятуючи душі “роз’єднаних православних”; створює підпільні богословські курси. У відповідь каральні органи Совітів закривають монастирі, церковні шпиталі, сиротинці, заводять низку справ на владику та його оточення.

Тож початок війни владика Андрей сприйняв як надію на порятунок від безбожного більшовизму. Проголошення у Львові української державності у 1941-му створювало ілюзію нової ери. У пастирському посланні 5 липня 1941 року митрополит Андрей закликає: “Усі, що почуваються Українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про будь-які партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою знищеного большевиками…Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності й праці всіх Українців повстане Соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других”.

Але “свято свободи” тривало недовго… Повальні арешти, проведені гестапівцями серед ініціаторів відновлення суверенітету, перекреслювали будь-які сподівання. Шептицький –єдиний із єпископів Європи – відкрито й беззастережно виступив проти нацизму. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсфюрера СС Гімлера (у грудні 1941 та лютому 1942). 31серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII, де охарактеризував нацизм так: “Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим… Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії”.

Гестапівці у відповідь влаштували обшук у митрополичих палатах. Попри це, наражаючи власну Церкву на загрозу знищення, Шептицький активно рятує євреїв. Сотні єврейських дітей було таємно вивезено до монастирів: їх ховали у криптах, монастирських школах, дитячих притулках Львова й околиць, їм видали фальшиві посвідчення про хрещення. Рятувати невинні життя митрополиту допомагали монахи-студити під проводом ігумена Унівського монастиря Климентія, рідного брата митрополита. Андрей особисто брав участь у порятунку більше сотні єврейських дітей і кількох сімей єврейських рабинів, як і сувоїв з текстами тори, розпорядившись сховати їх у своїй резиденції, монастирях і церквах, зокрема й рабина Львова Давида Кахане, якого переховували у Соборі святого Юра.

У розпал війни владика Андрей відчайдушно прагне реалізувати настанови релігійної єдності: звертається з листами до православних – як настоятелів церков, так і до інтелігенції, споряджає священиків на Велику Україну, намагається виїхати до Києва для об’єднавчої роботи. Однак усі його спроби блокують німецька влада і вперта недалекоглядність православних владик.

 Останнє пророцтво

1944 року вже вкотре митрополит Андрей зі зміною влади залишився у Львові. Напередодні смерті, 31 жовтня 1944 року владика Андрей звернувся з останнім словом до найближчого оточення, передбачивши, що “наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви… Я виджу відродження нашої церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обіймати цілий наш народ”.

 Після цього митрополит не сказав більше нічого аж до моменту смерті, 1 листопада 1944 року. Більшовики не наважилися заборонити урочистий похорон, що переріс у грандіозну маніфестацію. Однак, коли в лютому 1945-го влада не дочекалася від нового митрополита, Йосифа Сліпого офіційного заклику до підпілля скласти зброю, режим узяв курс на повне знищення УГКЦ…

“Після звільнення західних областей УРСР від німецьких окупантів уніатське духовенство продовжувало займати антирадянську позицію, бувши, по суті, чужою нам і шкідливою за впливом легальною масовою іноземною резидентурою на нашій території. Виходячи з цього, нами був розроблений план ліквідації греко-католицької церкви” – доповів Москві заступник наркома держбезпеки УРСР генерал-лейтенант П.Дроздецький 16 березня 1946-го.

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому у Івано-Франківську

Будьмо гідні Його заповітів

Нинішній пам’ятник Андрею Шептицькому встановлений у Львові 2015 року. “Такі люди, як Владика Андрей, становлять золотий запас України. Здійсниться пророцтво Андрея, яке він виголосив у передсмертний час”, – заявив Президент Порошенко під час його відкриття.

Але ще у 1930-х роках, за життя митрополита(!), у Львові вже було два пам’ятники йому. При цім перший з них, споруджений 1932-го у дворі духовної семінарії, став першим в історії Львова українським пам’ятником загалом! Він простояв до 1939 року, коли його, за спогадами Йосифа Сліпого, знищила Червона армія.

Другий львівський пам’ятник Шептицькому встановлено у вересні 1935 року на подвір’ї Національного музею – з нагоди 30-ї річниці його відкриття та 70-ліття його засновника –  митрополита Андрея. З 1940 року радянська влада неодноразово вимагала знищити пам’ятник. Директор музею Іларіон Свєнціцький усіляко затягував час, аби врятувати його. Пам’ятник пережив війну, однак по війні міська рада Львова видала постанову про його негайне усунення й у ніч на 10 серпня 1947 року (за різними версіями, розбито молотами чи повалено тросом, прикріпленим до танка) він безслідно зник…

Утім, найкращим способом вшанування митрополита, як на мене, окрім, певна річ, відродження УГКЦ у незалежній Україні та світлої пам’яті про нього у наших серцях, стало б набуття Його Церквою патріархату та завершення беатифікації самого владики, започаткованої ще у далекому 1955-му!

Митрополит Андрей вбачав історичну місію українців у відновленні єдності Східної і Західної церков. Від того, чи зуміємо створити моноліт єдності, залежить майбутнє України. Бачимо ж бо: розколи між Римом і Візантією, Сходом і Заходом завдали значних ран світовим взаєминам, болі яких гостро відчутні саме на території України.

Famous Ukrainians