Бандерівці з Аушвіцу. Як борці за Україну побороли табір смерті

Нацистський концтабір Аушвіц увійшов в історію як табір смерті: тут було замордовано, за різними свідченнями істориків, від 1,1 до 1,6 мільйона осіб. Першими поселенцями концтабору стали польські політв’язні. З 1942 року Аушвіц став місцем знищення євреїв з усієї Європи. Пізніше до них приєднались радянські полонені, остарбайтери, які втікали з місця утримання, представники визвольних рухів України, Польщі та інших країн.

Табір смерті пройшли і учасники українського визвольного руху – члени бандерівського крила ОУН. Про їхні долі та те, як бандерівцям вдалось обманути смерть, пережити безумство табірного жахіття розповіла під час лекції у Національному музеї меморіалі «Тюрма на Лонцького» дослідниця, доктор гуманітарних наук Олеся Ісаюк.

Три роки знадобилось Олесі для того, аби прочитати відповідну лекцію – дослідниця опрацювала близько двох десятків спогадів самих українських борців та інші документальні матеріали.

Як встановила Олеся Ісаюк, з липня 1942 року, коли до Аушвіцу привезли першу групу ОУНівців (б) і до січня 1945, коли табір було знищено, до нацистського табору потрапили близько 350 членів ОУН (б), із них 325-ом вдалося вижити. Фактично за майже три роки перебування в Аушвіці загинули не більше, ніж три десятки українських націоналістів – і це найменший відсотковий показник втрат серед груп Аушвіцу. Олеся Ісаюк звертає увагу, що середній термін життя в Аушвіці складав всього-на-всього 4 місяці. То ж львівська дослідниця спробувала встановити, як українським націоналістам вдалось пережити ці пекельно нелюдські знущання.

Переслідування революційного проводу ОУН почалось у вересні 1941 року, після того як українські патріоти проголосили Акт відновлення Української Держави. Відтак німецька окупаційна влада почала арештовувати активних українських націоналістів за антинацистську та продержавницьку боротьбу. Таким чином ОУНівці почали пововнювати концтабори та тюрми, зокрема в Перемишлі, Тернополі, Кракові.

Перша група із 24–х оунівців потрапила до Аушвіцу 20 липня 1942 року. Це були Василь Бандера, Володимир Дейчаківський, Леонтій Дяків, отець Микола Доманський, Теодор Галема, Михайло Гудима, Дмитро Яців, Григорій Яворів, Микола Коваль, Степан Ленкавський, Євген Лозинський, Володимир Мартинець, Андрій Пасічник, Василь Пасічняк, Роман Полутранка, Василь Приймак, Олекса Пилипенко, Богдан Рибчук, Михайло Семчишин, Олекса Вінтоняк, Борис Вітошинський.

З цією групою також прибули Юліан Савицький – диктор, який повідомив по радіо «Львівська радіовисильня імені Полку Є. Коновальця» про проголошення Акту відновлення української держави (заарештований гестапо 2 липня 1941 року, пережив Аушвіц з 20 липня 1942 по 21 січня 1945, загинув від виснаження у концентраційному таборі Ебензее 6 травня 1945р. ), виходець із Львівщини Петро Мірчук — після війни відомий історик, автор фундаментальної праці з історії ОУН, та Омелян Коваль (був заарештований гестапо, перебув львівську тюрму на Лонцького, краківську тюрму Мотелюпіх і потрапив у перший етап українських політичних в’язнів у концтаборі Аушвіц, у післявоєнний час опинився на еміграції в Німеччині, потім у Бельгії, де присвятив себе громадській праці на користь Україні).

Друга група прибула вже 8 серпня того ж року. Серед них – Микола Климишин, Лев Ребет та Данило Чайковський (автор перших в українській мемуаристиці спогадів про Аушвіц, «Хочу жити!»).

У жовтні 1943-го концтабір поповнили ще члени бандерівського крила ОУН, в тому числі такі діячі як Зиновій Матла, Петро Башук, Володимир Лобай та Семен Левицький. Серед ув’язнених також були 10 жінок, учасниць ОУН, зокрема Марія Стахів та Галина Платків.

Усі вони, опинившись перед воротами концтабору, зрозуміли, що тепер єдиним завданням для них було ВИЖИТИ. Як писав у спогадах Михайло Марунчак, порятунок ОУНівців прямо залежав від гурту, що надавав безпеку та матеріальну допомогу…

Олеся Ісаюк у своїй праці аналізує, що проблема ВИЖИТИ для ОУНівців стояла наступним чином: вижити фізично і зберегти людське обличчя, адекватний погляд на світ та адекватну оцінку подіям, що відбуваються. Важливість останнього компоненту для виживання фізичного після війни підтвердив психолог Віктор Франкл.

Зі спогадів тих, хто пережив Аушвіц, формується жахлива картина того, як людину хотіли знищити, зруйнувати, зламавши психіку. Привозили в’язнів у вагонах для худоби, везли кілька днів, без води та їжі. Від станції їх, знесилених, змушували бігти до самого табору, часто нацьковуючи на них собак. У бюро реєстрації люди переживали справжній шок – у них відбирали імена і присвоювали номери. Тоді в’язнів відправляли до так званого карантинного блоку – в поле, обгороджене дротами, де вони перебували місяць і де їх жорстоко муштрували. Суть цих муштрувань полягала у нелогічних, беззмістовних наказах, яким не було кінця. В’язням давали команди, позбавлені будь-якого спільного глузду: вставати, присідати, бігти. Таке муштрування вбивало у в’язнях волю до опору і позбавляло відчуття впливу людини на ситуацію, пояснює Олеся Ісаюк. Тобто, людям нав’язували почуття безпорадності, яке мало на меті відмовити їх від будь-якої форми опору, боротьби та протесту.

То як же українським націоналістам, людям, які опинились в концтаборі через боротьбу за українську державу, вдалось витримати це все, і що найголовніше – зберегти у собі той опір і волю до боротьби? Адже йшлось про глибоку психологічну травму, викликану оцим відчуттям безпорадності, відчуттям хронічного приниження і єдиними ліками від тої травми, знаходить пояснення дослідниця, для ОУНівців в Аушвіці була внутрішня солідарність у малій групі це саме те, що за дослідженнями психологів, допомагає зберегти людську психіку не зламаною. Солідарність у малій групі давала розуміння, що світ не перевернувся, що деякі речі лишаються незмінними. Члени ОУН (б) відчували, що перебувають на правильній стороні і саме ця внутрішня солідарність, відчуття підтримки давали в’язням сенс, якого в Аушвіці їх хотіли вперто позбавити – позбавивши впливу на ситуацію.

Бандерівцям було простіше в тому плані, що вони були солідарні в плані політичних переконань – усі вони були об’єднані єдиним розумінням, чим же вони не догодили окупаційній владі. Певною мірою, зазначає дослідниця, ОУНівці були готові до того, що їх можуть арештувати. І для них було особливо важливим, наскільки вони змиряться зі своєю долею.

ВИЖИТИ в Аушвіці можна було завдяки трьох речам – їжі, своїм умінням на навичкам і можливості сподобатись чи то начальнику блоку, чи керівнику окремих груп.

Так, до прикладу Петро Мірчук потрапив у майстерню кравців, де в’язав теплі светри, Данило Чайковський – у приміщення, де сортували речі, конфісковані у в’язнів. Коли цілі родини євреїв вбивали у газових камерах, залишались гори речей, серед яких були протези, окуляри, дитячі речі, взуття. В’язні навіть не встигали ці тонни речей сортувати. Але це була порівняно фізично легка робота – під накриттям, де немає потенційної загрози застудитись. Крім того, на «сортувальній роботі» в’язні мали змогу щось для себе чи своєї групи товаришів вкрасти, на табірному жаргоні «організувати»… Хоча мікроклімат місцевості поблизу Освенциму був, за свідченнями, по-справжньому вбивчий: восени і взимку тут було нестерпно, а влітку та навесні все одно вогко.

Тобто, ВИЖИТИ в Аушвіці давала змогу внутрішня система взаємодопомоги. Так, поки Микола Климишин працював на розбиванні каміння, він привернув до себе увагу одного із есесівців, коли заговорив доброю німецькою в момент, коли той німець хотів щось з’ясувати. Тоді Миколу як «мудрого в’язня» відправили працювати у бюро реєстрації – місце, де проводилось записування новоприбулих. Микола Климишин при цьому дав зрозуміти, що таких “мудрих в’язнів” є набагато більше. І вже під час наступної переклички Миколу та ще кількох осіб було викликано та переведено на роботу у бюро реєстрації новоприбулих. Бюро реєстрації давало змогу довідуватись, що буде з тими чи іншими в’язнями – кого могли відправити в інший табір, кого – у газову камеру… Таким чином, Микола Климишин кілька разів цим скористався. Так вдалося врятувати Михайла Кравціва, якого мали відправити в інший табір та Андрія Пасічника, який був хворим на туберкульоз і через хворобу, як це було заведено у таборі, мав потрапити у газову камеру.

Восени 1942-го бандерівці почали формувати власну мережу взаємодопомоги. Головою цієї мережі став Микола Климишин, який 2,5 роки координував цю роботу із порятунку членів ОУН. Правда, у 1944-му його було звільнено з табору і відправлено до Берліна.

Михайло Марунчак працював у табірному шпиталі. У шпиталі також була своя перевага: ОУНівці могли доглянути учасників мережі. Фактично усі виснажені в’язні боялись перевірки, фактично всі вони були хворі, дехто не мав сили навіть повернути голови. Тому завданням тих, хто працював у шпиталі, було переконати есесівців, що приречений в’язень здоровий. Також можна було своїм допомогти із медикаментами, які у таборі були величезним дефіцитом, веде далі Олеся Ісаюк.

Михайло Семчишин працював у швецькій команді. Декому з ОНівців пощастило працювати на кухні, в оркестрі Аушвіцу (який спроваджував в’язнів щоранку та щовечора на роботу), у пральні, що давало свій плюс – можливість контактувати з жіночою частиною табору, які були відокремнлені від основного табору і, відповідно, відрізані від мережі взаємодопомоги.

Загалом ці роботи мали свою неабияку вигоду – націоналісти могли працювати у відносно сухому і відносно теплому місці, що означало уникнення швидкого виснаження і зменшення вірогідності хвороби.

Як працювала мережа допомоги? Микола Климишин намагався обходити всіх ОУНівців, опитував, кому що потрібно, чого бракує. Акції порятунку (щось вкрасти із запасів їжі і передати потребуючому) займали до тижня часу.

Після того, як стало відомо, що у жіночий табір привезли жінок-оунівок, оунівці з головного табору вирішили передати своїм продукти. Для цього вирішили використати стерилізатор, який щотижня “мандрував” між шпиталями обох частин табору — у ньому можна було заховати продукти. У стерилізатор вклали масло, роздобуте працівниками кухні. Відтак Михайло Марунчак зголосився переносити стерилізатор і таким чином йому вдалося передати кілька посилок. Есесівець, який конвоював мандрівку стабілізатора, мабуть, був свідомий того, що в’язні переносять у ньому якусь допомогу, але жодного разу не контролював “носія” – це випливає зі свідчень тих, хто пережив Аушвіц.

У 1943 році до мережі взаємодопомоги були підключені вихідці з Центральної України, які не були членами ОУН. Потрапити у барак, де перебували українці і встановити потрібний контакт було справою техніки, зазначає дослідниця. Опісля ця лінія порятунку підключилась до міжнародної мережі взаємодопомоги.

Табірне фото П. Мірчука.

Загалом фактично всі «бандерівці з Аушвіцу» змогли повернутись до нормального життя і вести активну роботу – хто на ниві культури, хто – історії… Це і називається – ВИЖИТИ і зберегти волю до життя…
Не змогли порятуватись від страшної долі і стали жертвами окупаційної машини Василь та Олександр Бандери, які були вбиті польськими в’язнями (після цього між українськими та польськими в’язнями було ухвалено своєрідний пакт про ненапад). Померли також Роман Андріїшин, Леонтій Дяків, Теодор Галема, Степан Карабин, Микола Коваль, Андрій Пасічник, Роман Полутранка, Олекса Пилипенко, Юліан Савицький, Михайло Семчишин, Юрій Маршицький, Мирослав Тацій, Никифор Тацій, Григорій Ровенчук, Євстахій Рудакевич, Дмитро Яців та Гриць Яворів.

Текст ілюстровано малюнками з “Альбуму політв’язня”, авторства Петра Балея (псевд. Палладій Осинка)

Фото із архіву ЦДВР надані Олесею Ісаюк

Історія України