Банди Чикаго часів “сухого закону”. Чарльз Біргер

Культовий фільм-мюзикл “Чикаго” – справжній путівник кримінальними місцями Америки часів “сухого закону”. Услід за героями мюзиклу ми прогулялись у бандитське минуле Міста Вітрів і виловили одну цікаву особу – Чарльза Біргера.

Людмила Руда

Образ мафіозі давно оповитий романтикою завдяки кінематографу. Згадаймо фільми і серіали, які стали класикою: “Обличчя зі шрамом”, “Хрещений батько”, “Славні хлопці”, “Донні Браско”, “Якось в Америці”, “Відступники”, “Клан Сопрано” і багато інших – більшість з них засновані на реальних подіях. Суворі чоловіки-італійці у крислатих капелюхах і довгих плащах, під якими проглядається зброя, а поруч – сексуальні блондинки в хутрах і з величезними діамантами – “дольче віта, віва мафія”!

В Америку перші мафіозі прибули наприкінці XIX століття з Сицилії і вже у 30-х роках XX століття взяли великі міста під повний контроль. Першопрохідцем у Нью-Йорку став Джузеппе Еспозіто – маленький злий чоловічок з низьким чолом і щільно стиснутим ротом. Вiн незаконно потрапив до Америки з кількома сицилійськими головорізами. Незабаром дістався до Нового Орлеану, купив човен і офіційно зайнявся виловом устриць. У місті було чимало багатих італійських сімей, i Джузеппе Еспозіто (під вигаданим ім’ям Радзо) став заходити до них з “візитами чемності”. Приставляючи пістолета до чола господаря будинку, він задумливо зводив курок: “Мені потрібні гроші на бізнес … А натомість я гарантую захист” (по-італійськи “захист” – “protezione”). Так Джузеппе Еспозіто, сам того не відаючи, увів в ужиток нове слово – “протекція”, що одразу стало популярним серед гангстерів.

У 1890 році в Новому Орлеані сталося перше гучне вбивство, організоване мафією: застрелено шефа поліції штату Девіда Хеннеcсі. Його останню фразу “Це зробили італiйцi!” повторять згодом ще багато жертв мафії …

Чикаго 19 століття стало привабливим для численних іммігрантів і безпритульних, що призвело до зростання злочинності. У XX столітті “Місто Вітрів” разом з Нью-Йорком стало гангстерською столицею США. Однак, на відміну від Нью-Йорка, кримінальні угруповання якого були подобою сімейної ієрархії, в Чикаго склався синдикат. Вiн об’єднав кілька італо-американських злочинних груп. У синдикату не було визначеного лідера, задля безпеки ним керувала група людей. Було і кілька так званих “сірих кардиналів”.

Чиказькою злочинною організацією керував сицилiєць Джим Колоссімо – під заступництвом політиків-ірландців, його члени “опікувались” будинками розпусти. У місті було багато іммігрантів, вони сприймали проституцію як щось звичайне і буденне. Однак, домогтися величезного впливу на весь злочинний світ США чиказькі гангстери змогли лише після введення “сухого закону” в країні у 1920 році.

Вважається, що головними ворогами гангстерів були агенти ФБР. Однак, насправді бюро у ті часи займалося лише удаваною боротьбою з так званою “червоною загрозою”, не помічаючи, як шаленими темпами росте злочинність у країні. Розквіт бандитизму Чикаго припав на 1920-і роки, коли сицилійці повалили сюди гуртом, шукаючи порятунку від Мусcоліні: диктатор оголосив мафії війну і застосовував рішучi каральні заходи проти її членів.

Можливо, Америці вдалося б не допустити розгулу злочинності, якби не прийнята у конгресі 18-а поправка до Конституції США: “У Сполучених Штатах і на всіх підвладних їм територіях забороняється виробництво, продаж або перевезення, ввезення та вивезення алкогольних напоїв для споживання”. Так виник “сухий закон” (dry law), що діяв довгих 13 років!

День, коли поправка стала чинною – 17 січня 1920 року – запам’ятався американцям назавжди. З ранку сотні поліцейських нишпорили по барах, спустошуючи полиці. Оберемками виносили на вулицю різнокольорові пляшки і розбивали їх кийками. Натовп в якусь мить не витримав, кинувся зривати з себе одяг, вмочувати ганчірки в ароматні калюжі і витискати у поліетиленові пакети або просто собі до рота.

Тепер ні пиво, ні віскі офіційно не можна було ні зберігати, ні вживати. Ця “втрата” згуртувала націю. Навіть ті, хто раніше не цікавився міцними напоями, почали проявляти неабиякий інтерес (заборонений плід солодкий!). Попит зростав з кожним роком – пити хотіли майже усі!

Бари відкривали таємно. У задніх кімнатах можна було випити 40-градусного “гарячого чаю” з чайників, а віскі наливали у кавові чашки. Число шинків у Чикаго зростало в геометричній прогресії. Історики стверджують, що на початку їх було близько сорока. На Середньому Заході, найбiльш “сухому” регіоні, з’являлися так звані “сліпі свині”, шок-будиночки та пивні бари, де теж таємно випивали. Нація жила, керуючись девізом “Пили, п’ємо і будемо пити!”. Кращим подарунком вважали плоску, трохи вигнуту металеву фляжку: її було зручно носити за халявою чобота або у задній кишені штанів.

Сьогодні ми розповімо про відомого гангстера часів “сухого закону”, який діяв у Південному Іллінойсі – Чарльза Біргера.

Чарльз Біргер 

Шахно Іцак Біргер народився 1881 року в єврейській родині Російської імперії. Родина хлопця емігрувала до США, де оселилась у Сент-Луїсі (St. Louis) штату Іллінойс. У вісім років Чарлі вже працював кореспондентом новин у газеті Post-Dispatch. У 1901 році пішов служити до армії, після чого влаштувався ковбоєм у Південній Дакоті, однак, врешті-решт, повернувся до Іллінойсу. Тут він зустрів свою майбутню дружину Едну і став шахтарем. Коли у Штатах ввели “сухий закон”, Чарлі одразу ж зметикував, що це чудова нагода для відкриття власного “бізнесу” і одразу ж організував свою бутлегерську банду.

Біргер спочатку заснував своє підприємство у містечку Гаррісберг, Південний Іллінойс. Правоохоронні органи в окрузі Салін “витиснули” його звідти, і він побудував ресторан “Тенистий відпочинок” (Shady Rest) в окрузі Вільямсон. “Шейді Рест” зручненько розмістився поруч зі старим шосе 13, на півдорозі між Гаррісбергом і Меріоном. Невеликий майданчик для барбекю поруч з шосе був сторожовим постом.

Жорстоку битву вели за контроль над бутлегерством у всьому південному Іллінойсі. Головними суперниками Біргера виявились гангстери банди братів Шелтон (Shelton Brothers Gang), яку в 1950 році один з найвпливовіших американських журналів The Saturday Evening Post (1897 – 969) назвав “найкривавішою бандою Америки”. У 1920 році Чарльз Біргер спробував “підім’яти” під себе бутлегерські операції Шелтонів. Це призвело до запеклої війни між бандами, під час якої обидві сторони використовували саморобні “танки” – броньовані вантажівки. Історія згадує навіть бомбардування Шелтонами штаб-квартири Біргера у “Шейді Рест”. Динаміт, який вони скинули в будівлю, не потрапив у ціль. Зате багато людей загинуло під час цієї війни, й іноді було незрозуміло, на чиїй стороні вони і чи взагалі належать до гангстерів.

Три смерті стали важливими у подальшій долі Біргера.

Джозеф Адамс був мером Уест-Сіті, населеного пункту поблизу Бентона у штаті Іллінойс. Біргер дізнався, що броньована вантажівка Шелтонів стояла в гаражі Адамса для ремонту, і вимагав цього “танка”. Коли Адамс не віддав автівки, люди Біргера влаштували вибух, який знищив ганок будинку мера.

У грудні 1906 року двоє чоловіків, Гаррі і Елмо Томасони, з’явилися у будинку Джо Адамса, заявивши, що у них “є лист від Карла (одного з братів Шелтон)”. Вони вручили лист меру, і, коли він почав його читати, вихопили пістолети і застрелили його.

Наступного місяця “Тенистий відпочинок” був повністю знищений серією великих вибухів і вогнем. У руїнах виявлили чотири тіла (одне жіноче), обвуглені до невпізнання. Це був удар у відповідь, нанесений Біргеру Шелтонами.

Незважаючи на те, що у братів Шелтон було понад п’ятдесят бойовиків, вони не змогли перемогти Біргера. На підставі свідчень Біргера і Арта Ньюмана, братів Шелтон було засуджено за нерозкрите пограбування листоноші у 1925 році на суму 15 тисяч доларів і до 25 років тюремного ув’язнення. Без своїх лідерів банда поступово щезла, і Біргер залишився головним у бутлегерстві Південного Іллінойсу.

Війна з Ku Klux Klan

Чарлі Біргер і Shelton Brothers боролись за контроль над вугільними шахтами південного Іллінойсу, але їхню увагу на деякий час відвернув спільний ворог. У 1920-х роках Ку Клукс Клан підтримав національну заборону на спиртні напої: расисти розглядали алкоголь як “неамериканську” ваду, яку практикують іммігранти-католики та інші вір’яни. Ніби-то багато іммігрантів, які працювали у вугільних шахтах південного Іллінойсу й проживали в основному у маленьких містечках, щоденну втому після 10-12 годинної вахти знімали алкоголем.

Навесні 1923 року ККК почав створюватись і в окрузі Вільямсон, проводячи збори, на яких зазвичай збиралося до 5 тисяч осіб. Клан підтримали як фермери, так і населення більших містечок, що належало до баптистських та інших традиційних протестантських церковних громад.

Клан незабаром знайшов харизматичного лідера в особі Гленна Янга, 58-річного колишнього співробітника федеральних правоохоронних органів. Великі натовпи ку-клус-кланівців почали ходити від дверей до дверей, без суду і слідства проводячи обшуки в будинках у пошуках алкоголю. Виявляючи спиртні напої, вони забирали мешканців у самоорганізовані “тюрми” клану. Федеральна влада або закривала очі на це самочинство, або сама призначила кланівців виконавцями “сухого закону”.

24 січня 1925 року на одній з вулиць містечка Херрін, штат Іллінойс, пролунав постріл. Заступник шерифа Ора Томас виїхав на місце події й зайшов у магазин сигар. Там він побачив лідера Клану Янга. Томас витягнув пістолет і двічі вистрелив в Янга. Янг теж зміг спустити курок один раз, перш ніж впав на підлогу. Двоє з товаришів Янга приєдналися до нього і в результаті усі четверо чоловіків отримали смертельні поранення. Клан провів публічні похорони Янга, на яких були присутні більше 15 тисяч осіб.

У квітні 1926 року Чарлі Біргер і брати Шелтон об’єднали зусилля, щоб атакувати решту лідерів Клану в Херрін, використовуючи рушниці і дробовики Томмі. Поліцію викликали повторно, але ті не реагували, очевидно, вважаючи розумнішим триматися осторонь. Клан поховав своїх загиблих, а коронер ухвалив, що смерті були спричинені “невідомими сторонами”.

Хоча втрати Клану були невеликими, атака в Херрін зламала спину місцевим ККК. Чиновники повернулися у свої кабінети, а Біргер і брати Шелтон повернулися до гангстерського бізнесу.

 

Смерть Чарлі Біргера

У червні 1927 року Біргера було заарештовано за звинуваченням у вбивстві Джо Адамса. Впевнений, що він зможе легко підкупити правоохоронців, Біргер дозволив взяти себе під варту без бою. Його неодноразово заарештовували і через кілька днів завжди звільняли. Можливо, він не знав, що суд повинен був відбутися в окрузі Франклін, якого він не контролював.

У результаті Чарлі Біргера і двох його гангстерів, які були причетними до вбивства мера у грудні 1926 року, було засуджено, однак тільки Біргеру присудили смертний вирок через повішення. Біргер намагався апелювати, що це несправедливо, що він сам не вбивав мера, а той, хто зізнався у вбивстві, отримав лише тюремне ув’язнення.

Проте це не допомогло. Владні структури хотіли позбутися такого небезпечного громадянина, і 19 квітня 1928 року, в окрузі Франклін-Джейл в Бентоні, Біргера повішали за вбивство Адамса. На прохання Біргера, його супроводжував до шибениці равин і на голову йому натягнули чорний ковпак, а не білий бідолаха навіть перед смертю не хотів, щоб його сплутали з ку-клус-кланівцем.

Чарлі Біргер був передостатньою людиною, яку стратили, публічно повісивши в Іллінойсі (останнього Чарльза Шейдера повішали 10 жовтня того ж року). Він потиснув руку “гуманному кату” Філіпу Ханні, і його останніми словами були: “Це прекрасний світ” (місцева легенда південного Іллінойсу свідчить, що Біргер сказав “Це прекрасний день!”).

Чарлі Біргера поховали на кладовищі Chesed Shel Emeth Setery в University City Сент-Луїсу, штат Міссурі. Напис на могилі вказує на його справжнє ім’я Шахно Біргер. Його сестра (місіс Рейчел Шамські) і одна з двох його дочок поховані поблизу.

Ім’я Біргера знову з’явилось у новинах у 2006 році, коли внук шерифа округу, який керував стратою, подав до суду на місцевий історичний музей у спробі отримати петлю, яку використовували для повішення злочинців.

Закінчуючи розповідь про далекі 1920-i, треба згадати, що, втомившись від гангстерських воєн, громадяни Америки вимагали скасувати “сухий закон”. Напередодні нових президентських виборів представник демократів – 50-річний Франклін Рузвельт – пообіцяв це зробити, якщо переможе. І він виграв вибори!

5 грудня 1933 року з “сухим законом” було покінчено. За одну тільки ніч американці випили 180 млн літрів пива! Скільки було вжито більш міцних напоїв – невідомо. Ну, а дві головні особи епохи “сухого закону”, за іронією долі, пішли з життя разом. Аль Капоне помер 25 січня 1947 року, а конгресмен Ендрю Волстед, автор тієї нещасливої 18-ї поправки, помер на п’ять днів раніше.

Chicago