БотакЄ. Тарас Прохасько

  1. 12 Мій прадід був дуже суворим до своїх дітей. Він їх не бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка – шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі бив дід. Але ті три биття були такими дивними, що запам’яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.

Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.

Перший раз він ударив мене кіссям – держаком коси так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під’їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.

Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, і коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати “так” або “ні”, я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.

Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав – де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями в гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився в спеціальному вишкільному таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.

Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю.

… Крім живих родичів, на мене безпосередньо впливали ще два незаперечні чинники – голос крові, дивовижні перекручення спадковості і, звичайно ж, міфи – історії про тих, кого я не застав у житті, але без кого не уявляю свого світобачення.

  1. 12 От хоч би така історія про прабабцю. Коли прадід, який тут, у Галичині, більше не міг залишатися через загрозу, то Шептицький зумів вивезти його до Америки. Через певний час туди приїхала прабабця. Вона зажила в маленькому містечку і як жінка священика мусила брати участь у товариському житті. Але прабабця мала одну важливу потребу – вона дуже багато курила. А в Америці тоді куріння жінки вважалося чимось жахливим. Курити в товаристві було просто заборонено. Прабабця ж не могла витримати і півгодини без сиґарети. Вона дуже любила свого чоловіка, але терпіти такого знущання не змогла. Побувши трохи в Америці, вона забрала народжену там дитину і вернулася на батьківщину. Назавжди. Вона далі курила, потім померла від раку легенів. Це було передбачуваним, але врешті не обов’язковим. Обов’язковим було не миритися з примусом і диктатом суспільних заборон. І що на це сказати? Як логічно оправдати її крок, як тим паче спроектувати це все на потрактування моїх вчинків? І на те, що в якомусь епізоді я не був подібний на такого-то і такого, хто мене виховував.
  2. 12Це було тридцять років тому. Точно пам’ятаю, бо спрацював той самий проявник – страшно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий густий сніг, то на нашу гору – дорогою, викладеною ще австрійським камінням і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а взимку збирався сніг, то тією дорогою, коли починав падати сніг, на нашу гору обов’язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу сиву бороду, завжди був убраний у фуфайку і кирзаки. В руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з’являвся на нашій горі. У нього був свій пароль: “Дайте калинки”, – казав жебрак. Йому давали пучки калини, нарізані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені і готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної і незрозумілої місії. І дипломатія полягала в тому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, трохи яблук, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких з Варшави присилали газету “Наше слово”.

Але велика мудрість мандрованого була в тім, що просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу.

Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі – дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, вміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це власне те, що називається екологією – знанням про життя в однім спільнім домі.

Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси вибудовували гнізда на стриху в теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко в тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом.

Ми всі жили разом, усім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандрованого, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.

  1. 01В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї й особливості менталітету. Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу – що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей – Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре – кілька обласних центрів і дорогу від міста до села батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта – терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна – це край, де щось інше – на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко – інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси, вода і трави.        Тут вміщається різність кількох країн. А часом – різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території – це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки, розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться, переплутуються, зав’язуються ґудзами, обриваються, але не щезають. На цій землі неможливо торкнутися до однієї волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто – сісти в будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов’язково виявиться, що місце це не випадкове.
  2. 02Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці, є сирні коники. Їх продають майстри цієї справи за якісь копійки, вони видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони – одне з найбільших див Гуцульщини.

По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. В сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в’язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник – це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф’єра.

Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. В їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам’ять на кілька тисячоліть назад – коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим. Якась трипільська естетика, викопана із землі і з найглибших пластів підсвідомості. Тим часом сир – один із найнепридатніших пластичних матеріалів. Колись коників робили лише пастухи на полонинах. Але вже понад сто років полонинські скульптурки втратили значення таємного послання з полонини, і тепер їх виробляють лише жінки.

У тепле молоко додається трохи ґлєґу – і молоко кисне. З нього роблять сир, текучий і одночасно в’язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фіґурку – є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.

Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фіґурки.

Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони – надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.

Фрагменти з книги Траса Прохаська “БотакЄ”

July 2019