ВАСИЛЬ БАРКА: доля як дзеркало народного болю

Минає 110 років від народження автора першого українського роману про Голодомор

Його постать постала у цій рубриці не випадково: автор понад 20 книг – поезій  і романів, повістей і есеїв, поміж яких – і перший роман про Голодомор “Жовтий князь”, екранізований через 30 років після написання, напередодні референдуму за Незалежність під назвою “Голод-33”, – й нині, на жаль, не надто відомий серед українців. Попри те, що Український інститут національної пам’яті вніс його ім’я до проекту “Незламні” – як однієї з 15 видатних людей держави, що пережили страшні 1932-1933 роки і змогли реалізувати себе.

А ще він став одним із уродженців Великої України, вимушених після Другої світової шукати порятунку і самореалізації за океаном – багатостраждальним представником третьої хвилі імміграції до США. Бо хоча й любив оселю “Верховина” Українського Братського Союзу, де серед гір прожив 32 роки і написав більшість своїх творів,  втративши сили з надмірної праці, помер розбитим паралічем і самотнім нуждарем – відомим у світі й забороненим у рідній Україні.

Попри це, і його твори, і саме його життя, на думку самого Барки, невдале, – на моє переконання, стали напрочуд правдивим дзеркалом нашої справжньої історії, ретельно приховуваної комуністичною владою.

НАЩАДОК КОЗАКІВ

На щастя, серед  рукописів Барки (справжнє прізвище Очерет), які вдалось зберегти УВАН у Нью-Йорку, є й розлога автобіографія письменника, що й стала основою цієї статті. На відміну від його літературних творів, вона доволі стримана, зате скрупульозно точна, що й перетворює її на цікавий історичний документ про й досі мало знане.

Він народився 16 липня 1908-го у с. Солониця на Полтавщині, примітному хіба старовинною церквою і валами – рештками козацького табору Северина Наливайка. Та коли 1916-го батько повернувся з Першої світової калікою, і на лікування пішли усі гроші з проданої господарки, переїхали до міста й жили у сараї. “Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі (“бурсі”). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з “козачого сословія” могли вчитися безкоштовно”. Однак із перемогою Совітів бурса стала трудовою школою, де “нові вчителі навчили нас безбожництва.

А коли батька на два роки вклав у ліжко тиф, почалися нужда і голод. “Тоді я помандрував найматися на працю по селах і приносив “натуральний” заробіток. “В останню зиму наймів почав ходити в школу – за вісім верст, хоч би й у сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і ше треба було поратися коло коней і волів”.

По школі вступив на учительські курси (педагогічний технікум). Став учителем математики і фізики у семирічній школі у “дуже глухій Сьомій Роті, шахтарському “посьолку” на Донбасі, де “нещасливі випадки під землею, пияцтво і поножовщина були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи. Довелося 1928 року втікати поспіхом з України через конфлікти з місцевими партійними керівниками. На Північному Кавказі скінчив філологічний факультет”.

КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ІСУС

Ще на Донбасі зачитувався модерністськими віршами, передусім Тичини. “А тепер складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і – на моє радісне здивування! – він надрукував їх у найбільшому в той час періодичному журналі УРСР”. 1930 року вийшла його перша збірка поезій. Однак “рання авторська надія була ґвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: “Проти класово-ворожих вилазок в поезії” – на всю сторінку в столичній “Літературній газеті”.

Василь був шокований: “Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про “вилазки”… Додалося також обвинувачення в “буржуазному націоналізмі”…

Відтак “замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту – замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття… Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни.

На Кубані тоді була “українізація” – для єдиного великого міста-столиці, що серед  українського населення козачої області зрусифікувалося більш як наполовину. “Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур. Але цей проваджений був російською. Так скінчились мої можливості писати українською мовою. Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти “українізації” і зліквідували її на Кубані…

Служба ж у музеї скінчилась відданням під суд – за те, що включив в експозицію естамп Дюрера “Чоловік смутку” (бичування Христа), копію А. Іванова (автора “Явлення Христа народові”) з картини Веронезе “Пієта”, гарні копії з Рафаелевої “Мадонни зі святим Георгієм”; з “Ночі” (“Різдва”) Кореджіо та ряд інших картин справжньої мистецької вартості з релігійними сюжетами. Звинуватили у “контрреволюційному оформленні художнього музею”…

МІЖ ДВОМА СМЕРТЯМИ

“Почалась війна – я попав до “народного ополченія”; міг звільнитися через нездоров’я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати обов’язок… На жаль, через непідготованість (у багатьох гранатах, наприклад, не було детонаторів – забули видати) і через невдалий маневр командування все закінчилось м’ясорубкою. Після удару осколком в голову, коли плече було пробите кулею з кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз у покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.

Увечері розбудили люди, що жили в хатці, – вони днями ховалися в “щілинах” (траншеях). Передягли в робітничий одяг… Більш як місяць хворів і не міг ходити. Плече гнило і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив “котлету” і прикладав: зрештою почало гоїтися… Господарі натерпілися, бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об’яви: тим, хто ховається після побоїща, і власникам будинків розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинули об’яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоїща, проголошувалися “ізменнікамі родіни”. Ця об’ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля, що зачепила мільйони людей. Так вирішився мій цілковитий розрив з режимом”.

Німці проголосили евакуацію всіх чоловіків. Тут постав ще один вибір: до Василя  повернулися дружина з сином, евакуйовані Совітами на Кавказ. “Ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени… Ми від’їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось… Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім’ю у зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам”, – пояснює письменник. Не сподівався, що бачить їх востаннє.

Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі – через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі. Зрештою прибули у Берлін.

… У ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші. Життя на граничних ситуаціях, читання нових книжок, недоступних раніше, передусім – релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди.

Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені… Пішки пройшов близько 1000 кілометрів. У дорозі ховалися від ловців з репатріаційних комісій: вони чатували на всіх перехрестях. Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами.

Зрештою – Авгсбург. Пристановище на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував.

На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне. У роки життя в таборі “ДіПі” я писав вірші, есеї; склав роман “Рай”, пройнятий гіркотою стану напівприречених – під постійною загрозою видачі… Писав у коридорі на підвіконні, бо у невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.

…Дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров’я, боявся їхати в Америку. Тому згодився на пропозицію упівців з ОУН (р): пішки перейти “на чорно” кордон Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, неподалік Парижа.

Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Я йшов… просто з відчаю, як рятується людина, що, позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії про творчість.

Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в’язниці. Околиця моєї улюбленої “прекрасної Франції” обернулася вкрай брутальною процедурою допитів. Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезли до кордону і випустили. Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в’їзд до Парижа, але я мав велике розчарування від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові зорями. І не помилився”.

В АМЕРИЦІ

“За тодішнього безробіття спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги у шпиталі католицького монастиря Святого Хреста. Деякий час працював над історією української літератури при видавництві “Пролог”.  Жив у монастирі отців василіян, біля океану в Гленкові; працював над поемою.

Хворів; вернувшись у місто, написав книжку “Правда Кобзаря”. Потім склав повість “Жовтий князь”, яка вийшла друком 1963 року. Це – моя друга прозова річ; перша, “Рай”, видана в Америці 1953 року”.

Декілька років Барка був редактором українського відділу радіо “Свобода” у Нью-Йорку, звільнився через недуги очей і кровоносних судин. Переклав Шекспірового “Короля Ліра” та “Апокаліпсис” для українського видання Біблії у Римі. Закінчив роман у віршах “Свідок” – чотири 500-сторінкові томи(!), чотиритомну ж драму “Кавказ” (Судьба імперії); три томи лірики “Океан”; епічну поему “Судний степ”; псалмічні сонети “Царство”; два томи вибраних віршів і поем “Лірник”; романи “Душі едемітів” та “Спокутник і ключі землі” про життя   українців в Америці; п’єсу “Господар міста”.

Я МАВ НА ТІЛІ 12 РАН

Усе, про що писав, Барка брав з власного життя. Пережив і голодомор: “Я мав на тілі 12  ран, що йшли лініями кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги репалися, сочилися і пухли. Я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу… І, може, тому, що я це зазнав, мені пощастило в “Жовтому князі” відновити… Ось як біда часом виходить на добру поправу”.

Усе це тяжіло в пам’яті, помножувалося чужими історіями, які Барка збирав і записував упродовж 25 наступних років, зокрема у таборі. Історію однієї вимерлої під час голоду української родини, яку переповів земляк, що виїжджав до Австралії, й стала згодом основою сюжету.

Хто знає, скільки часу носив би Барка у собі гірку пам’ять про страшні 1932-1933 pp., аби вдруге не пережив голодні муки – вже у Нью-Йорку, у невеличкій кімнатці в афро-кварталі, де, хворий і безробітний, міг собі дозволити лише “одну банку риби на два дні” і миску найдешевшого рису: “Нова голодівка відновила збір тих долей… Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що забагато. Скорочував, креслив, міняв вислови, і так чотири рази ті 600 сторінок я переписував від руки”.

Над романом “Жовтий князь” Василь Барка працював упродовж двох років (1958-1959). Хотів якнайточніше розповісти світові болючу правду про злочин комуністів, що на самій Україні знищив “коло семи мільйонів, а на Кубані приблизно півтора мільйона із трьох з половиною”.

Уперше окремою книжкою роман вийшов у Нью-Йорку 1963 р. Тоді ж Барка, зважаючи на “хрущовське потепління”, звернувся до радянських письменників із відкритим листом, де наголошував на доконечній потребі правдиво писати про страшні й повчальні роки штучного голодомору. Як, до прикладу, про жахітливий селянський календар тих років: “Тепер місяці нові. Вересень – розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень… грудень – трупень… січень – могилень. Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень…”. Лист залишився без відповіді.

Натомість паризький часопис “Ле Монд” назвав книгу “найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем”. Ба більше: Василя Барку двічі висували на здобуття Нобелівської премії, тож саме він міг стати першим українцем-лауреатом.

На теренах щойно розваленого СРСР “Жовтий князь” вийшов лише наприкінці 1991-го, вже після екранізації.

Famous Ukrainians