ВАСИЛЬ СЛІПАК – ОПЕРНИЙ СПІВАК, ВОЇН, ГЕРОЙ УКРАЇНИ

Ґійом Дюссо, друг Василя Сліпака: Мені не вдається говорити про Василя в минулому часі

29 червня українці вшановують пам’ять Василя Сліпака – всесвітньо відомого оперного співака, соліста Паризької національної опери, волонтера, учасника Революції Гідності та бойових дій на Сході України. Василя нагороджено посмертно орденом “За мужність” І ступеню та орденом “Золота Зірка” Героя України.

29 червня 2016 року Василь загинув у бою під станицею Луганська від кулі снайпера.

“Все почалося з волонтерства. Доброво́льчий Украї́нський Ко́рпус “Пра́вий се́ктор” (ДУК ПС) були першими нашими хрещениками, ми їх так називаємо. Ми їм допомагали всією нашою волонтерською організацією Fraternité Ukrainienne (“Українське братство”. Перші, кому ми допомогли, – це був 7-й батальйон ДУК ПС. Я знав цих людей, і так сталося, що я тут, але це міг бути й інший якийсь батальйон. Ось так волонтерство природно переросло в активну участь”, – розповідав Василь українським ЗМІ.

Згодом Василь Сліпак пішов воювати в той же 7-й окремий батальйон ДУК. Обрав собі позивний “Міф” – скорочено від Мефістофель, що з опери “Фауст”(Василь любив виконувати арію Мефістофеля).

Часто співав товаришам на фронті українських пісень.

Воювати на Схід Василь їздив тричі: в 2015 та 2016 роках. Щораз повертався до Парижа – відспівати за контрактами, укладеними заздалегідь. В останнє літо свого життя він теж сподівався повернутися до Франції восени. “У вересні допоможу татові полагодити хату, і в жовтні – я в Парижі”, – планував він. Але не склалося. Василь загинув у нічному бою, з кулеметом в руках, прикриваючи побратимів. Йому було лише 42 роки.

Інтерв’ю з Ґійомом Дюссо, найближчим другом загиблого Героя України, соліста паризької опери Василя Сліпака.

Василь називав вас своїм найкращим другом. Пригадуєте першу зустріч?

– Звичайно. Це був день народження одної співачки, Ірини Трів’єн. Я побачив величезного хлопця, який співав спочатку контр-тенором, а потім відразу басом. Ми заспівали разом, потім вийшли покурити. Я тоді почав зустрічатися з жінкою, яку Василь назвав “сестрою”. Здивувався: ніби ж у неї не було брата? Василь уточнив: “Брат не по крові, за духом”. Так почалася наша дружба. Із першої хвилини ми розпізнали, відчули один одного як людей слова та дії. Ні він, ні я ніколи не були надміру делікатними, обоє із сильними характерами. Часом нам випадало працювати із тими самими ролями, наприклад, в опері “Набукко”. Якщо треба, він підміняв мене, а я – його. Згодом ми створили разом асоціацію Opera Friends for Children.

Як вплинули на Василя події на Сході України?

– Війна на Донбасі тоді тільки почалася, 160 тис. дітей втратили домівку. Василь бив на сполох: “Скоро зима, діти живуть хто по підвалах, хто надворі, треба щось робити!”. Уже тоді він думав про те, щоб поїхати на Схід. Я сказав йому: “Як співак, ти багато можеш, не поспішай. Привертай суспільну увагу до війни в Україні, сприяй тому, щоб про цю війну дізналися”. Він робив, що міг. Під час спектаклю в Ліоні Василь вийшов на сцену, обгорнувшись в український прапор. Був великий розголос! Ми того вечора співали “Кармен”. У 2014 році Ґоша Ковалінська, Василь, Тьєррі Демаркле та я вчотирьох заснували асоціацію, щоб допомагати дітям, які постраждали від війни в Україні та інших регіонах світу. Почали організовувати благодійні концерти. Це нас ще більше зблизило. Ми допомогли багатьом: Ніколя Такуссену – провести навчання психологів для потреб фронту; одній канадській асоціації, яка організовувала відпочинок дітям у Карпатах; асоціації “Перетинаючи Європу” – оздоровити сиріт війни в українському таборі у Франції. Намагаємося влаштовувати два концерти на рік. Останній захід відбувся 29 червня – рівно за три роки, день у день, після загибелі Василя. Він завжди зі мною: я втратив брата. Коли дізнався про його смерть, того самого дня вирушив машиною до Польщі, звідти – до Львова на похорон…

Ви тоді вперше приїхали до України?

– Так. Відкрив для себе цю країну після Василевої смерті. Пізніше я співав і в Києві, і у Львові, коли Василя вже не було в живих. Це дуже важко.

Із Василем ви не тільки виконували арії з оперної класики, але й разом писали музику?

– На останньому концерті в Парижі, 29 червня, я співав музичний твір, мелодію до якого Василь створив разом із композитором Юлієм Гальперіним (Гальперіна не стало кілька тижнів до того, він помер 14 червня 2019 року). Я зібрав ті напрацювання докупи, завершив, доповнив оркестровим супроводом Ніколя Краузе. Василь записував свої мелодії, які Юлій виконував на піаніно.

Скільки разів ви відвідали Україну?

– Тричі. Востаннє в грудні, на день народження Василя. Був концерт на його честь, у якому я брав участь. Україна здобула героя, а ми втратили рідну душу. На жаль, Василь надто добре почувався в костюмі героя, і я думаю, що в якийсь момент він став його бранцем. У травні 2016-го ми разом були на гастролях у Ліоні, жили в одному помешканні. Я спитав тоді: “Чому їдеш на фронт? Ти ж не раз казав, що політичний супровід подій залишає бажати кращого”. Він відповів: “Бо я пообіцяв”. Я не мав що заперечити, бо сам такий: якщо пообіцяв, мушу дотримати слова, хоч би чого це вартувало. Як і я, Василь був нетерплячим. Його обурювали внутрішні конфлікти в українській громаді, тож він вирішив поїхати на фронт. Тоді, у травні, Ґоша Ковалінська знайшла й заховала його паспорт, навіть хотіла розірвати його. Василь дуже розлютився! Ми побачили, наскільки він змінився, казав, що не відчуває більше радості від співу.

Повернувшись із війни вперше та вдруге, Василь розповідав, що саме на фронті зустрів справжніх людей, нових, важливих для нього друзів… Вам також?

– Так. Я зустрічався з багатьма його товаришами по зброї. Вони казали, що він був дуже сміливим, хоча, можливо, і не найвправнішим бійцем. А також, що був людиною слова, дуже надійним другом, на якого завжди кожен міг покластися.

Він змінився відтоді, як почав їздити на фронт?

– Так. До війни то була неймовірно радісна людина. Він привносив веселощі, хоч би де з’являвся. От триває вечірка, заходить він – і атмосфера відразу інша! Почалася війна, і та радість згасла. Його зв’язок з Україною був сильнішим, ніж він сам думав. Україна була найбільшою вірністю його життя. Я його розумію. Я – француз, Василь називав мене гасконцем. Чому? Бо я більше гасконець, ніж француз. Це регіон, навіть не країна, але зі своєю самобутністю…

Якби на Гасконь здійснили збройний напад, ви також пішли б її захищати?

– Пішов би.

А вам казали б: Ти ж не військовий, а відомий співак! Залишайся вдома, твоя популярність може впливати на суспільну думку.

– Я вчинив би, як він. Саме тому, попри те, що не раз намагався переконати Василя не їхати на фронт, розумів: це чоловік, він – вільна людина. Якщо вирішив, то вирішив. Для Василя побратимство дуже багато значило. У нас спільні цінності. Ще рік тому я думав про нього щодня, якщо не частіше. Він мені часто сниться. Є справа, яку ми почали разом, для мене це обов’язок. Наступний наш благодійний концерт відбудеться 2 листопада в Ліллі. Я далі організовую музичні події, щоб збирати гроші та допомагати дітям, які постраждали від війни в Україні та в інших регіонах. Мені важливо, щоб допомога була конкретною.

Але, все-таки, українським дітям станом на сьогодні надійшло найбільше допомоги?

– Для мене це питання не конкретної країни, а справедливості. Те, що відбувається на Сході України –неприйнятно. Усі знають, що там діється! Про те, що анексія Криму незаконна, що проросійські сили озброїв Путін. Навряд чи хтось цього не знає. Проте, паралельно в політиці виникають питання грошей, газу, побудови газогону через Німеччину… Та всі знають, що ця війна ганебна й несправедлива. Я тут на боці українців. Допомогти дітям – це пріоритет. Повертаючись до особистості Василя, зазначу, що й для нього важливо було підтримувати дітей, зранених війною. Він був особистістю, сповненою парадоксів, співчутливою, тонкою, вразливою натурою, дуже добре відчував людей. Якщо почувався тривожно, то починав співати. Нас, музикантів, лікує спів. Мабуть, на сцені нам вдається висловити те, що не виходить сформулювати словами у справжньому житті.

Є думка, що Василь не любив відмовляти в допомозі та нерідко робив те, що від нього чекали.

– Так. І був період, коли я трохи гнівався на українську громаду Франції, бо вважав, ніби його підштовхували на роль героя. Ідеться не про поїздки на фронт, а про створення образу, якого, ймовірно, бракувало спільноті. Оцей козацький чуб, що він став носити… Актор завжди зберігає в собі щось від дитини. Ми перевдягаємося, виходимо на сцену та граємо різні ролі, як колись маленькими. У такий спосіб артисти зживаються з власними парадоксами.

Але водночас Василь умів різко відсікати від себе людей, які його в чомусь розчарували…

– Так! Бо це питання честі. А також характер. Він або любить, або ні. Або приймає, або відкидає. Це людина дії. Мені не виходить казати про Василя в минулому часі. Він завжди поряд. Тижня не минає, щоб ми з друзями не говорили про нього.

Ця образа на українців, які напитували собі героя, залишилася?

– Ні. Він і сам любив цей образ. До того ж після того, як не стало Наталі Пастернак, Василь відчував себе зобов’язаним гуртувати українців Франції. Схоже, цю свою роль лідера він утримує й нині, через три роки після загибелі. Тільки-но щось відбувається в українців, завжди мова про Василя.

Чому, на вашу думку, французи загалом не дуже активно підтримують Україну? 

– Бо дуже бракує якісної комунікації. Я не раз ходив із Василем на українські демонстрації та завжди підказував: коли виходите на вулицю та звертаєтеся до французів за підтримкою, висловлюйтеся французькою! Коли люди виступають на мітингах своєю мовою, вони справляють враження тих, хто хоче залишатися у власному замкненому світі. Їх тоді важко підтримати.

Василь вам казав, що йде воювати?

– Безпосередньо ні, але дав зрозуміти. На останніх зборах асоціації Opera Friends for Children, де він був присутнім, попередив: “Я більше не можу очолювати цю організацію”. Ми запитали, чому, він відповів: “Бо, можливо, я збільшуватиму кількість сиріт у світі”. Це була дуже тонка людина.

Ви бачили обидва фільми про Василя?

– Ні, лише “Міф”.

Ви впізнали в стрічці свого друга?

– Так, упізнав. У фільмі йдеться про яскравого музиканта, про героя, але, може, недостатньо про особистість, про людину. Це він, але не повністю. Вважаю, що мультфільм, який вплетено до канви стрічки, – вдала знахідка режисерів. Він апелює до тієї дитячості, якої Василь не втратив у собі. Фільм зберігається в моєму комп’ютері. Я так і не зміг додивитися останні кадри. Але образ відтворено добре.

Мої спогади про Василя дуже приватні. Це море, пляж, басейн, дружні вечірки, макарони, які він готував неймовірно довго. Бо все мало бути справжнім: томати, базилік. Цілий ритуал! І водночас він міг запалити чотири конфорки, коли потребував насправді лише одної. Я його бачив сумним і веселим, у горі та в радості, закоханим і зневіреним… Це був ніби й звичайний хлопець, але він мав у собі щось унікальне, що робило його ні на кого не схожим. На нього можна було покластися на 100%. У житті небагато таких надійних людей! Якщо він каже “так”, то це ніколи не означає “можливо”. Заради друзів він був здатен пожертвувати кар’єрою. Якось один керівник оркестру на репетиції образливо звернувся до співачки, та розплакалася. Василь спалахнув гнівом: “Ти ідіот! Чуєш, дурню, я ніколи більше з тобою не працюватиму!”. Якби він не був таким безкомпромісним, мав би ще кращу кар’єру. У моїй пам’яті Василь залишився не бійцем, не героєм, а рідною душею, чутливим, добрим, справедливим, щедрим, унікальним та ні на кого не схожим.

Нація, яка має таких Героїв, як Василь Сліпак, ніколи не буде поборена.

—————————-

Ґійом Дюссо – французький оперний співак. Здобув дві вищі освіти: філософську та музичну. Випускник французької Національної консерваторії та Міжнародної академії співу в Тулузі. Працював у театрах Тулузи, Ніцци, Марселя, Тулона, Парижа. У його репертуарі твори Белліні, Бізе, Пуччіні, Оффенбаха, Россіні, Верді, Чайковского, Моцарта й інших композиторів.

June_interview (1)

Джерело: Український тиждень

https://tyzhden.ua

Famous Ukrainians