Вже пахне Різдвом…

Баба Юстина знала, що до Маланки варто пишно готуватися, як і до Різдва. Вона ліпила зо три різні види пирогів, а також вушка з маком, “щоб приваблювати хлопців до хати”.

Борщ баба варила вже не пісний, як на Святий Вечір, а з нього стирчала нога великого когута. Також баба ставила у піч саморобні ковбаси, кров’янку, варила пшоняну кашу й смажила силу-силену шкварків, бо дідо, вуйко Стах і тато любили ними густо посипати будь-яку страву, а особливо пироги і засипану капусту.

Дідо Петро зв’язував солому та сіно у три в’язанки; одну ніс до клуні, а решту – на подвір’я та у садок. Підпаливши їх, дим спрямовував так, щоб він обкурював фруктові дерева, “аби добре родили в новому році й не побив їх мороз”.

Новорічний вогонь вважали священним – він знищував усі торішні негаразди, сварки та суперечки, й очищав людські душі від скверни.

На Новий рік люди були радісними й добрими. У цей день можна було пробачити все, усім, навіть і своїм родичам. У цей день до баби й діда з’їжджалася на обід уся родина! На столі накладено такого, чого більш ніде у світі не побачиш: шинки, ковбаси, кров’янки, відбивні, сальтисони, заливні язики, холодці, рулети з вух, смажені нирки і серця, тушена печінка, запечені ребра та ще з добрий десяток страв, щоб газдині могли похвалитися своїми кулінарними талантами. Також на різдвяні свята було прийнято частувати не тільки близьких родичів, а й колядників від церкви, які заходили до світлиці таким щільним гуртом, що я тільки дивувалась, як увесь цей спресований вулик може ще й так дружно колядувати.

Було, було до чого чарку випити та “дай Боже!” промовити. А по обіді запрягали найкращих коней у величезні сани, прикрашені ялинковим гіллям, устелені сіном та новими капами, й з колядками їхали через ліс у сусіднє село до родичів. Кінську упряж прикрашали стрічками, квітами і дзвіночками. Застояні у темній стайні коні, яким Бог-зна як, на рівні невидимих енергій передався різдвяний настрій, рвуться вперед, санки летять, як на крилах, тільки сніг вихром розлітається на всі боки!

 

***

13 січня православні християни відзначають День преподобної Меланії.

14 січня – Старий Новий рік, Василя.

На Маланку дівчата щедрували: після заходу сонця дівочі гурти ходили селом і у щедрівках бажали добра і щастя сусідам, родичам, знайомим, або й усім, попри чию хату проходили. За це господарі щедро насипали у торбинки яблук, горіхів, коржиків та інших ласощів.

А вже 14 січня, у день пам’яті Святителя Василя Великого, посівали хлопці і тільки хлопці. Цю традицію наші діди й прадіди пов’язували з землеробством, оскільки Василь Великий є покровителем землі і тому для його “задобрювання” символічно “засівається” будинок зерном (в основному пшеницею, часом рисом і пшоном).

Хлопці починали посівати ще з півночі або приходили до господи на світанку, аби першою поріг хати, най Бог боронить, не переступила дівчина або жінка. Тільки поява хлопця у цей день провіщала добрий урожай, багатство й усілякі гаразди.

Сійся, родися, всяка пашниця: жито, пшениця,
Ячмінь, овес, гречка, горох, сочевиця,
Та на цей Новий рік най вам дасть Господь Бог,
Щобисьте біди-смутку не знали,
В щастю, здоров’ю многі літа проживали,
А по смерті Царство Небесне оглядали.
Гаразд вам, мир Божий зо всіма вами!

13 січня у селі було весело і шумно – збитошні хлопці “водили Маланку” або “водили козу”.

За “Меланку” вбирався парубок, що вмів “штуки викидати” – добре жартувати.

“Меланка” мала свій “почот”, сама не ходила! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це – у кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!

Ватага рухалася селом з жартами, вигуком, сміхом. “Циганка” пристає ворожити, “циган” – коні міняти, “ведмідь” танцює, “коза” грає на скрипці, а “журавель” – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.

Діти юрбами бігали за парубочою “Меланкою”, та й старі не раз вибігали на вулицю, щоб подивитись на ту веселу компанію…

До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господарю, господаречку,

Пусти в хату Меланочку,

Меланочка чисто ходить,

Нічого в хаті не пошкодить.

Як пошкодить, то помиє,

Їсти зварить та й накриє.

Добрий вечір! З Новим роком! З Василем!

Дай Боже щастя!

– Просимо!

Ватага лишає у сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

– Добрий вечір вам у хаті!

– Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, – щебечуть дівчата, – і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!

–  Мовчіть, дівчата, – “Меланка” соромиться!

–  Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над “Меланкою”, а “вона” – байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок “мастить”.

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб “Меланка” не знайшла.

Далі – ще цікавіше: “Коза” вибрикувала, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукував ногами у такт пісні, сівач витанцьовував, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це перемішувалось з смішними “кавалами” і викликало багато сміху.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидали машкари і на запрошення дівчат сідали до столу гоститись.

Різдво Христове –  це час, коли ми відчуваємо присутність Всевишнього у наших оселях, у наших сім’ях, у наших душах. Час великої любові, радості і всепрощення.

Христос Рождається! Славімо Його!