Виноградар. Анна Рибалка

Анна Рибалка – народилася 1982 року у місті Львові, де мешкає й досі. Поетичні та прозові твори друкувала в альманахах “Привітання життя 2000-2002”, “digital Романтизм: ver. 2.0” (2006), “Склянка часу” (2007), Всеукраїнському поетичному проекті “Вакації-2” (2007).  


 

 

 

 

 

Пораючись у винограднику, старий роздумував. Про час.

Час стікає між пальців як вода. Ти зупиняєшся, озираєшся назад і помічаєш, що життя проминуло. А ти стільки не встиг, не побачив, не зробив.

Але зараз йому йшлося не про це. І навіть не про той відтинок часу, менший за прожитий, який йому ще залишився.

Старий розмірковував про те, що іноді неживі предмети уміють зупиняти час. Вони мов кам’яні брили, що стирчать із води, утворюючи пороги, утруднюючи течії її шлях. Але це стосується лише речей, що їх зробили люди.

…Ще коли він був дитиною, так було. Це було наче гра. Дивлячись на залізничну колію у пустельній місцевості, колію, що за нею простягалася лише нескінченна рівнина без ознак того, що поблизу є люди, він бачив подумки метушливі фігурки, що запопадливо працювали, прокладаючи її. І щось від тої їхньої присутності досі витало у повітрі. Тому пейзаж на тлі колії не був цілком безлюдним. Він мов зміщувався, пересувався, накладаючись на інший – на видиво того часу, коли тут кипіла праця…

Старий розрихлював ґрунт, піднімав навесні лози, очищав їх від землі, просушував, працював, не розгинаючи спини, не просто так. Ряди зелених кущів були не лише рослинами, а сильцями, у які він ловив час. Коли він почав віддавати чужій планеті працю своїх рук, ця земля зріднилася із ним, вросла у нього.

Його Замфір так собі запланував ще давно. Що вирушить сюди колоністом. Батько погодився. Не боявся на старості років зірватися з насидженого місця. Не було чого кидати. Тут він хоче і дожити віку, у своєму винограднику.

Їм із Замфіром не треба нічийого товариства. Важка робота на землі забирає майже весь вільний час. А дозвілля… Навіщо воно йому? Старий давним-давно не слухав новин, нічого не читав, бо ніколи не любив читати. У його віці фізична праця була нелегкою, виснажувала цілком. Якби не син, молодий здоровий хлопець, він сам би нізащо не впорався. А так він міг щасливо спостерігати, як трудиться Замфір, перетворюючи цю дику пустку на щось гарне, щось, де навічно залишаться їхні сліди…

Важко дихаючи і відсапуючись, двоє чоловіків підіймалися стежкою вгору крутим пагорбом.

– У цього старого ще прізвище таке чудне… Не згадаю навіть. Калігула, чи що? – реготнув один, перевівши подих.

– Нерон.

– І якого дідька він тут робить сам-один?

– Отримав грошову військову компенсацію від держави за сина і вирушив сюди колоністом. Добровольців було украй мало, тож брали усіх без вікових обмежень. Так і живе.

– Глянь, а виноградник розкішний… Знаєш, аж шкода, що все це доведеться знищити.

– Угу…

Старий, відсунувши папери подалі, щоб краще бачити, ворушачи губами, перечитував надруковане там.

– Ви хочете спалити мій виноградник?..

– Це не ми хочемо. Є офіційний припис, з яким ви щойно ознайомилися. На жаль, виноград, що виріс у цій місцевості, не рекомендований для споживання. Він заражений шкідниками, і зараза може розповсюдитися далі. Вам треба поставити підпис тут, щоб засвідчити…

– То що тепер буде з моїм виноградом?!

– На жаль, кущі треба буде вирубати і спалити. Ви можете звернутися по компенсацію. Можливо, ваше звернення задовольнять, враховуючи, скільки сил ви вклали в освоєння цієї ділянки, і держава як компенсацію надасть вам ділянку на Землі…

Старий дико зиркнув з-під брів на непроханих гостей.

– Я нікуди звідси не піду, чуєте, ви!!

– На жаль, пане Нерон, ми мусимо, – терпляче почав було один із новоприбулих.

Пан Нерон різким нервовим жестом, мов відганяючи муху, відмахнувся від монотонного потоку чужої мови.

  • Зараз, – буркнув він. – Зачекайте… – і, підвівшись зі стільця, зайшов в іншу кімнату.

“Клопоту не обберешся з цими бовдурами, що вижили з розуму від старості, –думав, кривлячись із досадою, чиновник, збираючи зі столу зім’яті папери, що їх шпурнув спересердя господар домівки. – І як із таким говорити?!”

  • А тепер забирайтеся.

Двоє непроханих гостей синхронно звели погляди на пана Нерона, що стояв перед ними. У руках господар тримав щось металеве і довге. Здається, похапцем пригадав один із гостей, ця архаїчна зброя називається “рушницею”.

Але якою неоковирною не була б ця чудна зброя, з неї нескладно когось убити, гарячково думав чоловік, відчуваючи, як холодний піт стікає його спиною попри задушливий літній день.

– Геть, – здушеним від гніву голосом повторив старий. Погляд його був твердим і безжальним. – І не треба мені тут ваших вигадок! Зі свого винограду я роблю чудове вино! Я його п’ю! Мій син його п’є! І ми обоє, як бачите, живісінькі-здоровісінькі. Скажи їм, Замфіре, – благально скрикнув старий, скошуючи очі у темний кут кімнати.

Чиновник затремтів. Тепер він точно знав, що має справу не просто з озброєним старим диваком, а й із божевільним. Біс із ним, виноградом, із документами, потрібно забиратися звідси, доки цілий, волало у голові розпачливо.

– Ви… Коли прийшов час, ви забрали мого сина. Сказали, так треба. І коли я залишився сам, ви приходите і хочете відібрати у мене останнє, що я маю! Але мій Замфір тут, він живий, навіть в цьому ви мене надурили! А тепер…

Пан Нерон вказав стволом рушниці на вхідні двері – щоб у гостей не виникало сумніву щодо того, що їм треба робити.

  • Ні, треба ж було таке!..

Спуск із крутого, порослого травою пагорба, на який вони ще годину тому повагом підіймалися, був воістину карколомним. Сторонній спостерігач, – якби тут такий був, – певне, живіт би надірвав з реготу, дивлячись на це.

Двоє куцих постатей збігали вниз підстрибом, то на двох, то замалим не на чотирьох, падаючи на коліна і тут же злякано зриваючись на рівні, підскакуючи і пригинаючись під акомпанемент шалених перебоїв серця і судомного хапання повітря вустами. Ковзали травою, мов лижники, щомиті чекаючи пострілу у спину.

А вже коли скотилися до підніжжя пагорба, віддалилися на безпечну відстань, вони нарешті дали волю словам. Такої добірної лайки, мабуть, не чувано було на цій планеті від початку колонізації.

– А-а, чортів дід!..

– І що тепер? – кинув уривчасто, втираючи брудною долонею піт, що заливав очі, один із чиновників.

– Хай  з ним розбираються військові! Чорт! Все одно ж спалять тут все дощенту, так чи інакше! А якщо цей скажений махатиме у них залізякою перед носом, то й пристрелять. Туди йому й дорога, хух…

Чоловік знову зиркнув у бік хатинки на вершині пагорба, біля виноградника. Там, угорі стояло – він примружився, осліплений сонцем – двоє людей. Точно, двоє. Що за…

Чоловік закліпав очима, витер піт, глянув ще раз. Ні, біля хатинки взагалі нікого не було.

“Примарилося”.

Ми живі, доки залишаються плоди наших рук, думав старий, любовно оглядаючи лози, укриті яскраво-зеленим листям. Полуденне яскраве сонце сяяло поміж листя, засліплюючи його.

Його Замфір планував їхати сюди колоністом. Цей виноградник зріс спершу у синових думках. Батько дбав про ці лози, втілюючи синові думки у життя. І, доки кущі винограду лишатимуться цілими і неушкодженими, Замфір буде живим. Приєднаний у часі до надбання зі своєї праці.

І хай тільки вони спробують повернутися, погрозливо думав старий, міцніше стискаючи рушницю у руках.

“Ми ще поборемося, Замфіре”.

September 2018