Вишиваний світ. Юрій Винничук

Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як бабуся її вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.

Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло – все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.

Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:

– Ну та й що? Я знаю про те.

– А чого ж ви мені не сказали?

– Все якось забував. То те, то се… Забував.

Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:

– Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу потому, як совєти прийшли до нас вдруге… В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як… Найменша підозра – і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона ввечері та й взялася вишивати. З голови їй не йшла в’язниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі… А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, сон не йде. Коли це раз – ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів – лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лісу пішов, а старші – на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про Матір Божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволі… Але йде час, а я дивлюся – нема нашого кота. “Cяню, – кажу, – де то наш Мацько подівся, що його не видно?” Коли глип – а лежить на столі вишивка, і якраз наш Мацько вишитий. Тут мені в голові щось як би свінуло. “Ану, – кажу, – Сяню, чи не була би-сь така ґречна, аби тото вишиття попороти?” А вона: “Що в тебе за забаганки? Я стільки над ним сліпала, а ти мені хочеш знищити?” Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножиці та й споров. Тільки-но останню нитку висмикнув, як чую – мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрів молоко в мисочці, то так і кинувся. “Ну, – кажу, – Сяню, ото маєш цурис! Виходить, що ти не вишиєш, то те й пропаде”. А вона не вірить, сміється з мене. Ну, добре… Прошу я тоді, аби вона вишила пугало, що в нас на городі стирчить. І що ти гадаєш? Вишила вона пугало, дивиться – а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку має здатність. З тих пір стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.

Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це… гм… обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Сяні, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Сусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршився. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Сусликова і сказала:

– Пані Сяню, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая п’янюга мене в гріб заведе.

А треба сказати, що кого-кого, а п’яниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Суслика, і що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Сусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.

– Що ви мені голову морочите? – відмахнулася бабуся.

Але моя мама помацала гуску і сказала:

– Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?

– Не буду я пороти вишиття, – буркнула бабця.

– Рисом і грибами, – порадив тато.

– Бійтеся Бога, – захлипала Сусликова. – Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!

– Мені здається, що ви вдова, – сказав дідо.

– Ну, то хто мені її заріже? – спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.

– А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! – заклялася бабця.

– Е-е, буду я панькатися – різати! – скривився тато. – Оно візьму сокиру – чах-чах і капут.

Тим часом бабуня розправила на столі полотно:

– Ну, подивіться – та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?

– Сокира в сінях під сходами, – сказав дідо. – Хотів я її нагострити, але забув.

– Зараз нагострю, – потер руки тато і подався в сіни.

– Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, – правила своє мама.

– Не люблю я хінців, – процідив крізь зуби дідо.

Коли діда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:

– Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціяльний інтерес.

Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.

– Мій чоловік не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…

– Е-е, – махнула рукою бабця, – де моє не пропадало!

І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.

Моя бабця висунулась у вікно і закричала:

– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!

Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.

Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:

– Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.

Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.

ART & Music