Вони нас хочуть вбити. Значить, ми маємо жити!

Настав момент, коли я вас носитиму на руках, – пожартував Руслан, евакуйовуючи 81-річну Аллу Борисівну. Жінка не могла сама ні одягнутися, ні пересуватися. Волонтер переносив бабусю з помешкання до ліфта, потім в автомобіль. Вже й не пригадує, скільки людей вивіз з окупованих селищ. Музикант, письменник, режисер-документаліст Руслан Горовий перший час  просто ходив по хатах звільнених територій Київщини – та гукав: Люди! Люди!. Так знайшов перших, кому став помагати, вони знайомили його з іншими. Почав отримувати пропозиції приїхати в те чи інше село. Почали з друзями-волонтерами туди їздити, зрозуміли, що нікого вже не треба вивозити – люди почали вертатися у домівки, часто пошкоджені або зруйновані. А хто хоче допомагати – завжди знайде можливість, – певен Руслан Горовий.

Як ти у перші дні війни зрозумів, де будеш корисним?

– Кожен робив те, що необхідно: хтось зразу пішов у військкомат, хтось допомагав армії і цивільним. Я в перші дні опікувався старшими людьми, які через вторгнення росії залишились на самоті. Соціальні працівники не приходили, діти до Києва не могли повернутися. Я не робив цього вибору, так сталося, що поруч зі мною були старші люди. З цього і почав.

З 2014 року ти допомагав військовим. Тепер цивільні?

– 2014-й рік і 2022-й  не варто порівнювати. Ми не бачили, що відбувалося під Донецьком, а їхали туди насамперед до військових, а потім уже допомагали місцевим, з якими знайомилися. А тут все сталося в моєму рідному Києві, під Києвом. Тому спочатку я дав раду з бабусями у своєму районі, потім почав їздити до військових по блок-постах, допомагав їжею, тим, чим міг. Коли ж почалась евакуація,  в мене з’явилася машина, її мені просто віддала не знайома дівчина, то я вже почав їздити.

Як ти знав, звідки треба вивозити людей?

– У телеграм-каналах люди об’єднувалися, обмінювалися інформацією звідки і кого треба вивозити. Їздив під Ірпінь до моста, забирав та відвозив людей до вокзалу. З Києва вивозив в основному старших людей. Їздив, вдягав, виносив, садив у машину, відвозив на вокзал, садив у потяг. Якийсь час це був суцільний потік, допоки люди від’їжджали.

На звільнених нашими військами територіях що вражало найбільше?

– Найбільше вражали люди, які це пережили, як вони зустрічали нас і наших військових. Люди просиділи по місяцю в підвалах, вони бачили, як росіяни когось вбивали у них на очах, не давали виїжджати. Люди, що пережили обстріли авіацією та артилерією, вибиралися чорні, закопчені з тих будинків, тішились, що вони можуть дихати повітрям.

Про що ти з ними говорив?

– Я весь час намагаюся говорити з людьми, які пережили окупацію росіян. Навіть для цього виділив свій YouTube канал. Цього не можна розказати ні за хвилину, ні за годину, тому що це цілий шматок життя в окупації. Всі вони були нажахані, не розуміли причини таких звірств, вбивств, катувань щодо мирних жителів, які не були озброєні. Окупанти, якщо не могли щось вкрасти, то вони розстрілювали, якщо не могли чогось забрати, то могли це спаскудити, умовно накласти купу лайна в ліжко.

З чим люди порівнюють пережите?

– Старші, які пережили другу світову війну, казали, що навіть німці не поводили себе так, як росіяни. Німці теж творили багато зла, але те, що зараз творили росіяни, просто не вкладається в голові. Мабуть, з подачі ще радянської пропаганди старші сприймали росіян, як братній народ.  І, коли окупанти приходили в хату і стріляли спочатку в пса, потім вбивали чоловіка, не дай Бог сина, тоді у людей все переверталося у свідомості.

Mordor must die – мрія кожного українця! Що ти вкладав у цей слоган?

– Для мене  росія це Mordor, це уособлення зла. Дуже багато людей цього не розуміли. Тому використовую слоган “Mordor must die”, щоб мої тексти були впізнавані. Завжди вказую, що росіяни напали, що російська федерація-агресор, що росія – країна терорист.

Ті звірства, які вчинили окупанти в Ірпені, Гостомелі, Бучі і т. д., – це наслідок пропаганди? Яка природа ненависті росіян?

– Для них не важлива стать, вік, дитина це чи жінка, старша людина чи молода, хлопець чи дівчина. Їм розказали, що ми вороги. Легше повірити, що ти вбиваєш ворога, ніж повірити в те, що ти – покидьок, прийшов на чужу землю. Їм роками вбивали в голову, що ми купка нациків, які тримають у заручниках всю країну. З цим вони сюди йшли і думали, що їх зустріне наше населення, влада втече, а вони тут парадом пройдуть як визволителі. А виявилась, що ніхто їх не чекає,  що насправді люди, які навіть колись вірили в один народ, не хочуть, щоб їх звільняли, щоб звільняли від пральних машинок, від ними ж нажитого, від будинків, щоб їх звільняли від їхніх родичів, яких вбивали. І ворог почав сатаніти, не розуміючи, що відбувається: їхня пропаганда їм обіцяла зовсім інше. І тут не можна домовитися! Їхнє завдання нас знищити, наше завдання – вижити.

Зараз факти звірств окупантів збирають та фіксують. Якби тобі довелося свідчити в Гаазі – про що б ти розповів?

– Мені було б про що розповісти. Я б усіма можливими засобами доводив, що це геноцид. Це не визвольна операція, не просто війна, це знищення нашого українського народу як такого. Вони це робили сто років тому, вони це намагаються зробити зараз. І правильно сказав Роман Ратушний: “чим більше ми їх вб’ємо зараз, тим  менше доведеться їх вбивати нашим дітям”.

Служба розшуку дітей, автором якої ти є, зараз працює?

– Служба розшуку дітей не припиняла існування ні на мить. Ми розуміли, що кількість дітей, які зникли, зросте в рази: російська федерація забирає їх до себе в полон, діти опинялися на непідконтрольних Україні територіях, тікаючи на захід, губилися на кордоні. І тому ми працювали весь час, на волонтерських засадах перші місяці, зараз легше стало, є організації, які нам допомагають. Такої кількості дітей одночасно в розшуку, а це понад 2 тисячі, ще не було. Колись у 90-х максимально було 700. Але ми працюємо, дуже багато дітей знаходимо.

Де ти береш кошти, щоб допомагати?

Я давно у волонтерстві. Дуже добре розумію його природу. Тому вибрав абсолютно інший шлях. Ми не збираємо грошей серед українців, які перебувають на території України або вимушено поїхали в інші країни, тому що це перекладання грошей з кишені в кишеню. Намагаємося об’єднати людей, в яких є те, чим вони можуть поділитися. Всі знають, що середньостатистичний українець має умовно кажучи не один телевізор, не одну мікрохвильовку… Також купуємо те, чого не можемо дістати, купуємо матеріали  для відновлення будинків. І тут нам допомагає українська діаспора. Я часто їздив по світу до війни, пропагуючи українські книжки, у мене там багато друзів, які нас підтримують. Нас, це наш кістяк – мене, Романа Гуржія і Олену Нечаєву.

Ти оприлюднював знімки та відео домашніх тварин, яким удалося вижити під час активних бойових дій у Київській області. Що з ними зараз?

– Їх багато залишалося без господарів на окупованій території. Часом мої дописи були поштовхом, щоб відшукати тваринку. Я не міг забрати одного кота, бо ми машиною перевозили БК, показав людям точку, вони поїхали, забрали і цього котика, й інших. Мешканці прихистили по 5 по 6 сусідських тварин, яких господарі не могли забрати з собою,  тепер їх годують, а я з друзями час від часу допомагаю кормом.

Як часто зараз  ти їздиш селами Київщини з допомогою?

– Ми мусимо відвідати людей, що точно потребують допомоги,  хоча б раз на два тижні. У нас є кілька напрямків, і ми, коли їдемо, збираємо потреби. Комусь оплачуємо електроенергію, хтось потребує разової допомоги, хтось – раз на місяць. Потреби виникають під час спілкування на місці. Це такий ланцюжок: спочатку була потрібна їжа, потім лопати, далі шифер або дерево, бо люди оговтались і почали відбудову помешкань. Це життєва ріка, яка постійно змінюється.

Ви домовляєтесь за вікна, купуєте вхідні двері і перекриваєте дах. Наскільки зруйновані українські міста?

– Київщина, Харків, Миколаїв зруйновані дуже сильно. Сумщина та Чернігівщина постраждали. На Луганщині цього разу я ще не був, на Донеччині і на Запоріжжі  теж. Фізично не встигаю. Усі локації умовно діляться на дві категорії. Одні винищені фізично, тобто випалені селищ та містечка.  А другі пограбовані та зруйновані. Це там, де росіяни стояли  і мали можливість забирати все, вивозити з хатів, грабувати людей, вбивати безнаказано. Немає меншого чи  більшого горя, є різний ступінь відновлення. Є містечка і селища, які відновлюються фактично  з нуля. Є міста, де зруйнована інфраструктура, люди не мають роботи, а у жінки росіяни забрали чоловіка і його досі  нема.  А в неї троє дітей, і вона не може собі зарадити.  Ми таким сім’ям теж допомагаємо, це теж наші підопічні.

Збираєтеся поїхати за Київщину, скажімо, до Чернігівської та Сумської області?

– Якщо осилимо таку кількість людей, то зробимо це. Не хочеться  перейти на рівень, коли вже за допомогою не видно людини, коли не контролюєш, чи точно туди доходить допомога. Хай ми допоможемо меншій кількості людей, але це буде якісно, і ці люди точно будуть знати, що ми готові бути поруч. Хай буде 3 чи 5 будинків, але я знаю, що 3, 5 чи 7 сімей будуть взимку в своїх помешканнях. Хай буде 20 родин з маленькими дітьми, але я буду знати, що для 20 родин ми задовольнили їхні нагальні потреби. Треба буде – поїдемо в іншу область, але й тут роботи вистачає.

Нещодавно ти їздив за кордон. Як змінилися настрої в Європі та у США? Чи є ще бажання допомагати Україні?

– Приїхавши на кілька днів, на початку серпня, побачив багато змін у тих країнах. Польща готова всім допомагати Україні. У США дуже багато американців, не тільки діаспори, донатять українцям, підтримують свою владу в її прагненні допомогти Україні відбитися від агресора. Бачив дуже багато українських прапорів на будинках, магазинах, закладах і машинах. І вже майже немає російської фашистської свастики і російського триколора. Хоча до того Америка була тим триколором забита. Зараз росіяни там закрили роти. Вони бояться, що їх викинуть з країни.  А я хотів подякувати всім, і зокрема американській громаді, з якою спілкуюся в різних штатах, за підтримку.  Кожен з них підтримує українську армію, наші фонди, своїх рідних, які залишились в Україні.

Я до кінця життя буду ходить по Києву пішки, ти сказав в одному з інтерв’ю. – Зараз безпечно у столиці?

– В Україні немає жодного місця, де безпечно. Щодня тривоги, літають ракети, ніхто не може спрогнозувати прилетить  у Києві чи Хмельницькому, Сумах чи у Львові. Чим ближче до війни, тим небезпечніше. Чим далі від місця бойових дій, тим умовно спокійніше, але не можна легковажити війною. Дуже багато людей, зокрема в Київській області, загинули через те, що легковажили війною, думали, що прокотиться повз і не стосуватиметься їх.

Як війна змінила твоє життя?

– Вона змінила життя всіх українців без винятку. Того життя, яке було, вже не буде ніколи: не можна повернути загиблих, зґвалтованих, понівечених морально людей, не можна повернути міста, якими ми їх знали. Я вже більше ніколи не побачу Маріуполь таким, яким він був. Харків вже ніколи не побачу таким, як бачив його, коли виїжджав 23 лютого до Києва.  Життя буде іншим. Зараз головне відбити ту навалу, знищити якомога більше росіян, і не дати їм можливості підняти голову. І тоді вже відбудовувати країну. Україна буде жити! Наше завдання зробити так, щоб якомога більше українців дожили до перемоги.

Як це жити одним потоком?

– Я живу одним потоком, не відкладаю на завтра нічого. Намагаюся спати якомога менше, тому що мені цікаво жити, а не спати. Намагаюся ефективно використовувати кожну хвилинку свого життя. Навіть, якщо не брати до уваги війну, до кінця життя мені вже набагато ближче, ніж до його початку. Я вже в тому віці, коли мушу бути дуже продуктивним. Життя не треба відкладати. Живіть зараз! Попри те, що в країні війна, глобальні кризи, довелося змінити своє місце проживання і ви зараз не дома, можливо щось втратили або когось втратили, попри все  не відкладайте життя на після війни! Ніхто не знає, скільки часу ще нам потрібно, щоб відрізати цю рашистську гангрену. Тому не ставте життя на паузу. Живіть попри все. Вони нас хочуть вбити. Значить, ми маємо жити!